Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура

Твен Марк

— Боже милий! — вигукнув я. — Та приголуб ти його, дівчино. Роби що хочеш, не звертай на мене уваги.

Вона глянула на мене вдячно, наче тварина, яку прилащили. Відклавши набік дитину, вона притулилася щокою до чоловікової щоки, гладячи рукою його волосся і вмиваючись щасливими сльозами. Чоловік трохи ожив і голубив жінку очима, — на більший вияв ніжності йому бракувало сили. Я вирішив, що з катівні вже можна прогнати сторонніх і звелів забратися геть усім, крім дружини в’язня.

А тоді сказав:

— Ну, друже мій, а тепер ти розкажи мені, як було діло. Що говорять інші, я вже знаю.

Чоловік заперечливо похитав головою. Але жінка, видно, зраділа цій можливості поговорити начистоту, — так

мені принаймні здалося. Я спитав у нього:

— Ти знаєш мене?

— Так. В Артуровім королівстві тебе всі знають.

— Якщо ти знаєш про мене правду, а не брехню, то не повинен боятися говорити зі мною.

Жінка квапливо втрутилась:

— Ах, мій благородний лорде, Переконай його! Ти переконаєш його, коли схочеш. Він терпів такі муки! І все через мене, через мене! Це так страшно! Краще б він помер швидкою, легкою смертю! О, Рюго, бідолашний мій Г’юго, смерть була б найкращим порятунком! О, як мені тяжко дивитися на його страждання!

Вона заридала й припала до моїх ніг, усе ще благаючи. Чого ж вона благала? Смерті свого чоловіка? Я не зовсім розумів, до чого вона хилить. Та Г’юго перепинив її, мовивши:

— Тихо! Ти сама не розумієш, чого просиш. Невже я заради легкої смерті приречу на голод тих, кого люблю! Я гадав, ти знаєш мене краще.

— Нічого не розумію, — сказав я. — Про що, власне, йдеться?

— Ах, ласкавий лорде, переконай його! Подумай, якої муки завдають мені його страждання! А він мовчить, він не зізнається, хоч благословенна швидка смерть була б такою втіхою…

— Що ти верзеш? Він вийде звідси вільною людиною. Він не помре!

Бліде чоловікове обличчя засяяло, жінка кинулась обіймати мене, не тямлячи себе з радощів.

— Він урятований! — скрикнула вона. — Бо сам король Артур промовляє устами свого слуги, а слово Артурове — золото!

— Отже, ти повірив нарешті, що на мене можна покластися. Чому ж ти не довіряв мені досі?

— Я довіряв тобі. Ми обоє довіряли.

— Чому ж ти тоді нічого не хотів мені сказати?

— Ти нічого мені не обіцяв. Інакше я б давно тобі все розповів.

— Ясно, ясно… А проте мені важко збагнути: ти терпів тортури й не признавався. Виходить, тобі нема в чому признаватись…

— Мені, мілорде? Помиляєтесь! Адже оленя вбив я!

— Ти? Ну, знаєш, ти мене геть заплутав…

— Мій любий лорде, я на колінах благала його признатись, але…

— Благала признатися? Ні, я вже зовеш нічого не розумію. Чому ж ти благала його признатись?

— Бо тоді б його швидко стратили, і йому не довелося б мучитися.

— Гм, у цьому є певний глузд. Але ж він не хотів, щоб його швидко стратили?

— Не хотів? Ще й як хотів!

— Тоді якого біса він не признавався?

— Ах, ласкавий сер, як же я міг залишити дружину й малятко без хліба, без даху над головою?

— Ага, нарешті я збагнув! У тебе золоте серце! Жорстокий закон позбавляє засудженого всього майна й пускає з торбами його вдову та сиріт. Тебе можуть закатувати до смерті, та якщо ти не признаєшся й до вироку не дійде, суд не матиме права пограбувати дружину й твоє дитя. Отже, ти захищав їх як справжній чоловік, а ти поводилася як справжня жінка й любляча дружина, бо ладна була врятувати його від тортур ціною власної голодної смерті… Так, нам, чоловікам, далеко до жіночої самопожертви. Я заберу вас обох до своєї колонії, вам там сподобається. Я влаштую вас на Фабриці, де тупих, покірливих автоматів обертають на людей.

Розділ XVIII

У В’ЯЗНИЦІ КОРОЛЕВИ

Я влаштував усе, як задумав, і цього чоловіка відпустили додому. Мені дуже кортіло колесувати ката; не за те, що він працював старанно і добре, — не міг же я покарати

його за те, що він сумлінно виконує свої службові обов’язки! — а за те, що він знущався з дружини в’язня — бив її та всіляко кривдив. Про це мені розповіли патери, палко вимагаючи покарання ката. Правда, ці слуги господні були мені глибоко несимпатичні, але подеколи й серед них траплялися порядні люди. Тобто, деякі випадки свідчили, що далеко не всі представники цієї братії були пройдисвіти й себелюбці, і багато хто з них, надто ті, що жили одним життям з народом, щиро й самовіддано намагалися полегшити тяжку долю простих людей. Змінити щось я був безсилий, а тому старався менше сушити собі тим голову, не марнуючи дорогого часу. Я не маю звички шукати ради там, де її немає. Мені це не подобалося, бо саме такі речі прихиляють народ до панівної церкви. Звісно, без релігії нам поки що не обійтися, та я віддаю перевагу тій релігії, що поділена на сорок незалежних ворогуючих сект, як було в Сполучених Штатах за моїх часів. Концентрація влади в якійсь одній політичній установі завжди може призвести до небажаних наслідків, а панівна церква — це установа політична; її створено для політичних цілей; її випещене, виплекано, вишколено для політичної мети; вона ворог людської свободи, а те добро, яке вона чинить, вона чинила б ще краще, будучи поділеною на якнайбільше розрізнених сект. Можливо, тут я помиляюся, але я так вважаю. Адже я всього-на-всього людина, і моя думка варта не більше, ніж думка папи римського, але й не менше.

Колесувати ката я не хотів, однак не міг і залишити поза увагою справедливу скаргу патерів. Якось покарати негідника все ж таки треба було, і я, звільнивши його з посади ката, призначив на посаду капельмейстера нового оркестру, що мав бути створений замість старого. Він благав мене зглянутися на нього, запевняв, що не вміє грати, і це була відмовка загалом вагома, проте в даному разі недостатня, бо в усьому королівстві не було музиканта, який умів би грати.

Наступного ранку королева вельми розгнівалась, коли дізналася, що Г’юго залишився живий і що майна його вона теж не одержить. Але я сказав, що вона повинна терпляче нести цей хрест, бо хоч закон і звичай дають їй право на життя й майно цього чоловіка, у справі виявлено обставини, які пом’якшують провину, і я помилував його ім’ям короля Артура. Олень спустошував поля цього чоловіка, і він убив його зопалу, а не заради зиску, а до королівського лісу відніс, сподіваючись, що завдяки цьому винного не буде знайдено. Клята баба! Я ніяк не міг утовкмачити їй, що напад гніву при вбивстві тварини чи людини пом’якшує” провину, і врешті махнув рукою-нехай собі сердиться, поки не набридне. Розтлумачуючи їй усі ці обставини, я ще сказав, що коли вона вбила пажа, то її раптовий гнів також є обставиною, яка трохи пом’якшує злочин.

— Злочин?! — вигукнула вона. — Що ти верзеш? Теж мені злочин! Адже я заплачу за це!

Переконувати її було марно. Виховання! Виховання — ось що головне. Ми говоримо про людську вдачу. Дурниці! Вдача сама по собі не з’являється, вона просто наслідок спадковості й виховання. Оце ми й називаємо вдачею. Ми не маємо ні власних думок, ні власних поглядів — ми або успадковуємо їх, або засвоюємо під впливом виховання. Все, що є в нас свого власного і що може бути поставлене нам у заслугу чи в провину, вміститься на кінчику голки, а решту ми дістали у спадщину від довгої низки предків, починаючи з молюска, чи коника, чи мавпи, від яких протягом мільярдів років так марудно та безглуздо, невигідно розвивався наш людський рід. Що ж до мене, то в цій виснажливій і невеселій мандрівці між двома вічностями я прагну лише одного, прожити життя чисто, чесно, справедливо і зберегти в собі ту мікроскопічну часточку, яка є власне моїм справжнім “я”; решта ж може опинитися хоч і в пеклі, мені байдуже.