Янтарне скло
Шрифт:
— Йорику! — вигукнула вона, із радості скочивши на ноги. — Сюди, Йорику!
Віл відразу повалив її на землю — окрім Йорика Бернісона, на них швидко насувався великий загін його ведмедів. Над дітьми з'явилося обличчя ведмежого короля, котрий риком віддавав своїм підлеглим накази обійти ворога ліворуч та праворуч і затиснути його у кліщі.
Потім Йорик легко, наче обладунки важили не більше від його смуху, повернувся до Віла з Лірою, котрі саме підводилися.
— Йорику, ззаду! В них сіті! — вигукнув Віл.
Вершники були вже за декілька кроків від них.
Не встиг ведмідь повернутися, а в повітрі вже свиснула сітка, і за мить Йорик уже був закутаний у павутиння, міцніше від сталі. Він заревів і підвівся, замахнувшись пазурами на вершника, однак сітка витримала, і хоча кінь заіржав та налякано позадкував, Йорик не зміг виплутатися з тенет.
— Йорику! — вигукнув Віл. — Не рухайся, я зараз!
Поки вершник порався зі своїм конем, хлопець по калюжах кинувся вперед і наблизився до Йорика саме тієї миті, коли поруч з'явився ще один вершник і в повітрі свиснула друга сітка.
Але Віл не втратив самовладання: замість того, щоб шалено вириватися та заплутатися ще міцніше, він спокійно дочекався, поки сітка не опуститься на нього, й за декілька секунд прорізав її. Сітка впала на землю, а Віл підскочив до Йорика та, лівою рукою намацуючи тенета, правою почав їх розрізати. Величезний ведмідь стояв нерухомо, а хлопець закружляв довкола нього, звільняючи його від пут.
— Можеш іти! — відстрибуючи, повідомив Віл, і тієї самої миті Йорик стрімко помчав на найближчого до них коня. Над головою вершника виблиснула занесена для удару щабля, проте хоча він в останню мить свого життя таки влучив у шолом супротивника, ефекту від цього не було жодного. В обладунках Йорик Бернісон важив майже дві тонни, і за секунду кінь і вершник були розчавлені та відлетіли вбік, й непошкоджений Йорик відновив рівновагу, оглянувся, обрав найкращий шлях та проревів дітям:
— На спину! Швидше!
Першою на нього скочила Ліра, за нею Віл. Вони стиснули колінами холодне залізо та наступної миті відчули потужний ривок — це Йорик зрушив із місця.
У них за спинами інші ведмеді вели бій із незвичайними вершниками. Ведмедям допомагали галівесп'яни — від їхніх уколів коні миттєво шаленіли. Над головами дітей промайнула леді на синьому яструбі та прокричала:
— Ідіть прямо вперед! До дерев у долині!
Йорик вибіг на невеликий пригір і зупинився. Перед ними починався нерівний положистий спуск до гайка, що ріс приблизно за чотириста метрів попереду. Десь за лісочком гупала батарея важких гармат, посилаючи снаряд за снарядом, окрім того, хтось пускав у небо освітлювальні ракети, котрі спалахували трохи нижче від хмар і потім повільно опускалися донизу, забарвлюючи дерева в холодне зелене тло.
За контроль над гайком точилася запекла, але майже невидима битва — десь півтори сотні примар насідали на невеличку групу духів. Щойно Віл із Лірою побачили дерева, вони відразу зрозуміли, що саме там перебувають їхні деймони й що коли вони не потраплять туди якомога швидше, деймони загинуть. Щохвилини біля дерев з'являлося дедалі більше примар — потік райдужних створінь вливався в долину з невисокої гори, розташованої праворуч. Тепер Віл і Лііра бачили їх досить чітко. На схилі гори пролунав потужний вибух, і земля затруся, підкинувши в повітря камені та грудки ґрунту. Ліра вигукнула, а Віл схопився за груди.
— Тримайтеся! — пророкотав Йорик і кинувся вперед.
Високо в повітрі одна за одною спалахнуло декілька ракет, і все довкола освітилося ще яскравіше. Вибухнув ще один снаряд, цього разу значно ближче до них, і діти відчули на обличчях ударну хвилю, а за мить — уколи камінців і землі. Йорик не зупинявся ні на мить, однак Вілу й Лірі було вельми важко втримуватися: смух був недосяжним для їхніх пальців, тож їм доводилося стискувати закуту в броню спину ведмедя колінами, але ця спина була такою широкою, що обоє вони почали зісковзувати.
Поруч вибухнув іще один снаряд, проте Йорик, здавалося, зовсім не помітив цього.
— Дивіться! — вигукнула Ліра. Показуючи на щось у небі.
До освітлювальних ракет наближалося з десяток відьом, вони несли з собою рясні гілки з великими листками. Наблизившись до ракет, відьми захопили їх гілками та швидко погнали униз. За мить гай уже був занурений у темряву, і гармати більше не бачили свою ціль.
І ось дерева вже за декілька метрів від них. Віл і Ліра відчували, що їхні відсутні частинки десь дуже близько, і хвиля збудження та надії в них перемішалася зі страхом: лісочок ряснів примарами, й одного погляду на них було досить, аби відчути біля серця нудотну слабкість.
— Вони бояться ножа, — пролунав із повітря голос, і король ведмедів зупинився так різко, що Віл і Ліра злетіли з його спини.
— Лі! — вигукнув Йорик. — Лі, друже, що відбувається? Ти ж мертвий, із ким я розмовляю?
— Йорику, старий товаришу, ти багато чого не знаєш, але зараз нема часу розмовляти. Примари не бояться ведмедів, тож тепер наша черга. Ліро, Віле, йдіть за мною. Хлопче, піднеси ніж…
Синій яструб знову всівся на Лірин кулак, і сивоволоса жінка промовила:
— Не гайте жодної секунди — відшукавши своїх дей-монів, відразу тікайте! Наближується нова небезпека.
— Дякую, леді! Дякую всім вам! — вигукнула Ліра, і наступної секунди птах злетів у повітря.
Віл нечітко бачив біля себе тьмяний дух Лі Скоресбі, котрий спонукав дітей швидше бігти до гаю, але спочатку їм слід було попрощатися із Йориком Бернісоном.
— Йорику, любий, слова тут зайві — просто дякую тобі!
— Спасибі, королю Йорик, — промовив Віл.
— Часу немає, тож біжіть! — проревів ведмідь і підштовхнув їх лапою в обладунках.
Віл услід за духом Лі Скоресбі пірнув у кущі, прорізаючи собі шлях ударами ножа. Під деревами майже нічого не було видно, і просування ускладнювала гра сплутаних тіней.
— Тримайся за мене! — крикнув хлопець Лірі й тут же зойкнув — його щоку розпорола гілка ожини.
Повсюди навколо них щось рухалося, шуміло та билося. Тіні смикалися туди-сюди, наче гілки на сильному вітрі. Либонь, це були духи — діти відчували вже добре знайомі їм м'які удари холоду та чули звідусіль голоси: