Янтарне скло
Шрифт:
Хлопець і досі не зрозумів, чому це сталося. Він переказав те, що почув від Джути Камайнен перед тим, як вона вбила себе: вона кохала Джона Пері, але він знехтував її коханням.
— Так, відьми безжальні, — промовила Ліра.
— Але якщо вона його кохала…
— Любов є жорстокою річчю, — сказала Мері.
— Однак він кохав мою матір, — мовив Віл, — і я можу сказати їй, що він завжди зберігав їй вірність.
Ліра подивилася на Віла й подумала, що якби він коли-небудь закохався, то поводився би так само.
Повсюди навколо них тихо шуміло вечірнє життя: висихаючи, невпинно чмокало багно, скрипіли та дзижчали комахи, кричали чайки… Приплив скінчився, і весь чистий піщаний берег лежав, виблискуючи, на яскравому сонці. У верхньому шарі піску жили, живилися та вмирали мільйони дрібних створінь, і невидиме ворушіння під поверхнею та незліченні дірки в піску показували, що життя тут вирує.
Нічого не кажучи дітям, Мері весь час оглядала горизонт, шукаючи білі вітрила. Але було видно лише туманне марево, що стояло в тому місці, де блакить неба бліднішала, торкаючись води, а море відбивало сонячні промені та кидало зайчики в мерехтливе повітря.
Жінка показала Вілу та Лірі, як збирати їстівних молюсків, відшукуючи їхні дихальні трубки, що трохи стирчать з піску.
Мулефа обожнювали їх, але пересуватися по піску та збирати свій делікатес було їм нелегко. Виходячи на берег, Мері кожного разу набирала цих молюсків якомога більше, а тепер, коли в них було три пари рук та очей, можна було влаштувати для мешканців селища справжній бенкет. Жінка дала дітям полотняний мішок, і поки вони займалися пошуками, вона ознайомилася з наступною частиною їхніх пригод. Поступово вони наповнили мішки, і Мері повела їх через драговини назад до селища — невдовзі мав знову початися приплив.
Розповідь тривала вже цілий день, а Віл із Лірою все ще На потрапили до світу мертвих: доводилося залишити опис цієї подорожі на завтра. Коли вони наблизилися до селища, Віл тільки розповідав Мері, як вони з Лірою дійшли висновку, що людська натура складається із трьох частин.
— Знаєш, — промовила Мері, — Церква — я маю на увазі католицьку церкву, до лона якої я належала, — не вживає слово «деймон», але Святий Павло згадує дух, душу та тіло. Отже, уявлення про три частини людської природи не є абсолютною новиною.
— Проте найкращою частиною є тіло, — відповів Віл. — Про це мені казали Балтамос і Баруг. Всі ангели хотіли б мати фізичні тіла. За словами Балтамоса й Баруга, ангели не розуміють, чому ми не вміємо діставати ще більше задоволений від світу. Для них мати наше тіло й наші чуття було б нескінченним блаженством. У світі мертвих…
— Розповіси, коли ми доберемося до нього, — перервала хлопця Ліра та посміхнулася йому, й ця посмішка містила в собі таке солодке знання й таку радість, що всі його чуття сплуталися. Він посміхнувся у відповідь, і в Мері промайнула думка, що вона ще ніколи не бачила на людському обличчі виразу такої абсолютної довіри.
Вони підійшли до перших хатин і на радість мулефа повідомили їм, що сьогодні в них на вечерю буде дещо особлива. Мері пішла допомагати Аталі готувати молюсків і залишила дітей на березі річки, де вони ще довго сиділи, спостерігаючи за припливом. Тим часом Аталь повідомила Мері неприємну новину:
— Туалалі знищили три селища, розташовані далі по узбережжю. Раніше вони ніколи цього не робили: напавши на одне поселення, вони зазвичай поверталися в море… Крім того, сьогодні впало ще одне дерево…
— О Боже! Де?
За словами Аталі, це сталося у гаю, розташованому поруч із гарячим джерелом. Мері була там лише три дні тому, й вона була впевнена, що там не відбувалося нічого підозрілого.
Жінка дістала янтарне скло та подивилася на небо. Як вона й очікувала, там вирувала буря з тіньових частинок, незрівнянна з силою та швидкістю припливу, що гнав воду по руслу ріки.
— Не хвилюйся так — що ти можеш зробити? — сказала Аталь.
Жінка відчула, як на її плечі тисячотонною горою тисне відповідальність, але змусила себе випростатися.
— Що я можу? Розповідати їм історії! — промовила вона.
Коли вечеря скінчилася, троє людей та Аталь постелили килими біля домівки Мері, під теплими зорями, та лягли на них. Ніч пахла квітами, і лежати, відчуваючи приємну важкість у шлунку та слухаючи Мері, було так затишно…
Вона розпочала з того, що розповіла про свою роботу в лабораторії досліджень темної матерії та про кризу фінансування. Скільки часу їй доводилося витрачати на випрошування грошей і як мало його залишалося власне на дослідження!
Але Лірин прихід усе змінив, притому дуже суттєво: минуло лише декілька днів, і вона залишила свій світ.
— Я зробила те, що ти мені сказала, — промовила жінка. — Я склала програму — це низка інструкцій для комп'ютера, — що дозволяла Тіням розмовляти зі мною через нього. Тіні — вони сказали, що вони є ангелами — повідомили мені, що мені робити далі, і я…
Жінка замовкла.
— Коли ви були науковцем, то їм не слід було казати вам цього, — зауважив Віл. — Ви могли їм просто не повірити.
— Так, але я знала про їх існування. Бачиш, я колись була черницею. Я вважала, що фізикою можна займатися на славу Божу, але потім зрозуміла, що Бога немає й що фізика у кожному разі є цікавішою. Християнська релігія — це величезна й дуже переконлива помилка, це й усе.
— А коли ви вирішили, що більше не бажаєте залишатися черницею? — спитала Ліра.
— Я дуже добре це пам'ятаю, навіть пам'ятаю, у яку пору дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.