Янтарне скло
Шрифт:
Деякий час вони йшли мовчки. Довкола них вигравав ранок: прозорий у низинах, перлисто-блакитний у теплому повітрі в них над головами. Всюди, куди сягало око, тягнулася, переливаючись відтінками коричневого, золотого та зелено-сірого, велика порожня савана. Можливо, вони були єдиними людьми у цьому світі.
— Насправді цей світ зовсім не порожній, — промовила Ліра.
— Ти маєш на увазі того чоловіка?
— Ні. Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Так, знаю. По траві весь час пролітають тіні — мабуть, це птахи, — відповів Віл.
Він уже деякий час стежив за маленькими швидкими тінями, що миготіли тут і там, і з'ясував, що тіні легше побачити, коли на них не дивитися. Вони набагато охочіше-відкривалися куточкам ока, і коли хлопець звернув на це Лірину увагу, вона відповіла:
— Це називається негативною властивістю.
— А що це таке?
— Першим це описав поет Кітс. Доктор Мелоун також про це знає, а я саме так читаю алетіометр. Хіба ти не так користуєшся своїм ножем?
— Гадаю, що так. Але я думав, що ті тіні можуть бути нашими деймонами…
— Я теж, однак…
Дівчина приклала палець до губ. Віл кивнув.
— Дивись, — промовив він, — он одне з цих дерев, що впали.
Це було те дерево, на яке залазила Мері. Діти обережно наблизилися до нього, стежачи за гаєм на той випадок, якщо почне падати ще одне. Прохолодним ранком, коли листя лише ворушив легкий вітерець, важко було навіть уявити собі, що такий велетень може впасти, але…
Товстенний стовбур, котрий з одного боку підтримували вирвані із землі корені, а з другого — численні гілки, не лежав на землі, а висів у м'якому повітрі, так що вони могли вільно проходити під ним. Деякі зі зламаних гілок самі були завдовжки як найбільші з бачених Вілом дерев, а рясна крона, що складалася з ще не зів'ялого листя та уцілілих після падіння гілок, височіла неподалік, наче напівзруйнований палац.
Раптом Ліра стиснула хлопцеві руку.
— Тихше, — прошепотіла вона. — Не повертай голову. Я впевнена, що вони тут. Я бачила, як щось рухалось, і можу присягнутися, що то був Пантелеймон.
Рука дівчини була теплою, і думки Віла відразу залишили велике дерево та поринули туди, де вона торкалася його тіла. Прикинувшись, що розсіяно розглядає горизонт, він дозволив своїй увазі почати блукати по сплутаній масі листя й гілок, і там дійсно зачаїлося щось відмінне від дерева! А також ще одне поруч.
— Ходімо звідси, — ледь чутно промовив хлопець. — Ми підемо в якесь інше місце та подивимося, чи вони підуть за нами.
— Здається, вони залишаються… Та ні, зрушили, — прошепотіла у відповідь Ліра.
Діти прикинулися, що просто роздивляються все довкола, потім, нібито намірюючись залізти на стовбур, учепилися в гілку, що лежала на землі, але після цього начебто передумали — потрусили головами та пішли геть.
Коли вони відійшли на декілька сот метрів, Ліра сказала:
— Може, подивимося, де вони?
— Ні, поки що не треба. Вони нас бачать, а тому не загубляться. Вони підійдуть до нас, коли схочуть.
Діти зійшли з чорної дороги та пішли по траві заввишки по коліно, шарудячи ногами по стеблах та спостерігаючи за комахами, що висіли над землею, миготіли перед очима, перестрибували з рослини на рослину, пурхали над самою травою та мільйоноголосим хором співали, дзижчали і шкреблися.
— Що ти робитимеш далі, Віле? — тихо спитала Ліра після кількох хвилин мовчання.
— Насамперед я повернуся додому, — відповів хлопець. Але Лірі здалося, що його голос прозвучав якось невпевнено — і вона сподівалася, що це їй не просто здалося.
— Проте вони можуть і досі шукати тебе, — зауважила вона. — Я про тих чоловіків.
— Зрештою, ми потрапляли й у гірші халепи.
— Мабуть, це так… Але я хотіла б показати тобі Коледж Джордана і Фене. Мені хотілося, щоб ми…
— Я знаю, — промовив Віл. — А я хотів… Було б непогано навіть ще раз відвідати Ситагаз. Це чудове місце, і якби там не було примар… Однак у мене є мати… Мені треба повернутися додому та доглядати її. Я залишив її в пані Купер, але ж вона не може жити там весь час, це недобре, несправедливо щодо їх обох.
— А хіба справедливо те, що ти змушений був пройти через усі ці події?
— Звичайно, ні, але це трохи інша річ. Це як землетрус або буря: можливо, те, що ти постраждав від них, і несправедливо, проте винуватити нема кого. Я ж залишив матір зі старою жінкою, яка сама не дуже гарно почувається, повісив на неї такий тягар… Я повинен повернутися додому. Але, гадаю, тепер, коли минуло стільки часу, повернутися буде нелегко. Мабуть, якщо в моєї матері розпочнеться один із тих нападів, коли вона всього жахається, пані Купер не схоче тримати все це в таємниці. А може, це вже сталося, і коли я повернуся, то мене змусять переїхати в один із цих закладів для дітей без батьків.
— О ні! Ти маєш на увазі сирітські притулки?
— Гадаю, саме це мені загрожує, і мені це дуже не подобається.
— Віле, ти міг би втекти за допомогою свого ножа та перейти до мого світу!
— Але я мушу бути там, де перебуває моя мати. Ставши дорослим, я зможу дбати про неї як слід, оселити її у своєму будинку. Тоді ніхто не матиме права втручатися в наше життя.
— Як ти гадаєш, ти одружишся?
Хлопець на тривалий час замовк. Проте Ліра все одно знала, про що він думає.
— Я не вмію зазирати так далеко в майбутнє, — нарешті відповів він. — Я можу одружитися лише з людиною, котра розуміє… Гадаю, у моєму світі таких зовсім немає. Ати коли-небудь збираєшся одружитися?
— Не знаю, — нерівним голосом відповіла дівчина. — Принаймні, мені здається, що це також буде людина не з мого світу.
Вони повільно пішли далі. Весь світ до самого горизонту й до скінчення часу належав лише їм. Через деякий час Ліра спитала:
— Але ж ти збережеш ніж, чи не так? Тоді ти зможеш відвідувати мій світ…