Янтарне скло
Шрифт:
Пантелеймон-сова голосно гукнув, і це був звук, досі нечуваний у цьому світі. В усьому гаю та довкола нього маленьких нічних тварин, що полювали, годувалися чи спали у гніздах і норах, пронизав новий, незабутній страх.
Серафіна Пеккала мовчки дивилася на сову, не відчуваючи нічого, крім співчуття, але потім вона подивилася на деймона Віла, солов'я на ім'я Кіржава, і відразу згадала свою бесіду з відьмою Рутою Скаді. Та, вперше побачивши хлопця, спитала Серафіну, чи дивилася вона йому в очі, й Серафіна Пеккала відповіла
Нарешті відлуння крику Пантелеймона згасло, і Кіржава неохоче промовила:
— Так, мабуть, ми повинні все їм розповісти.
— Ви ж їхні деймони, — тихо сказала відьма.
Поступово жорстокість зникла з очей коричневої пташини, і Серафіна Пеккала, подивившись у них, помітила там відчайдушний сум.
— Сюди пливе корабель, — повідомила Серафіна. — Я залишила його, щоб прилетіти відшукати вас. Я пройшла весь шлях із нашого світу разом із циганами, і вони прибудуть сюди за день-два.
Двоє птахів деякий час сиділи нерухомо, а потім змінили форму, ставши голубами. Серафіна вела далі:
— Це може бути останній ваш політ. Я трохи вмію зазирати в майбутнє та знаю, що ви зможете залізати навіть на дерева такої вишини, проте, гадаю, коли ваша форма зафіксується, ви будете не птахами. Передайте дітям все знання, котрим ви володієте. Я знаю, що ви четверо маєте як слід усе обміркувати, і знаю, що зрештою ви зробите слушний вибір. Але цей вибір лише ваш і більш нічий.
Деймони мовчали. Відьма взяла гілку сосни та, злетівши в повітря, почала кружляти високо над верхівками дерев. Всією своєю шкірою вона відчувала прохолоду нічного вітерцю, поколювання від світла зірок та благодатний дощик із Пилу, котрий вона ніколи не бачила на власні очі.
Потім Серафіна знову полетіла до селища й тихо увійшла до будинку Мері Мелоун. Відьма не знала про жінку нічого, за винятком хіба того, що вона прийшла з Вілового світу й відіграла дуже важливу роль у долях світу. Але незалежно від тoro, дружелюбна Мері чи ні, її все одно слід було розбудити, а для того, щоб зробити це, не налякавши жінку, можна було скористатися одним заклинанням.
Тож відьма сіла на підлогу біля голови Мері та стала дивитися на неї напівзаплющеними очима, намагаючись дихати з нею в унісон. Зрештою у неї перед очима постали ті бліді постаті, які жінка бачила уві сні, і тоді Серафіна налаштувалася на них так, як гітарист налаштовує струни свого інструмента. Після цього можна було увійти в сон Мері, й коли відьма це зробила, вона звернулася до свідомості Мері як один із персонажів її сну.
Прогулюючись по чудернацькій місцевості серед заростей очеретів та електричних трансформаторів, вони повели нечутну бесіду, про яку Мері, прокинувшись, так і не згадала. Настав час Серафіні взяти ініціативу до своїх рук.
— За декілька секунд, — промовила вона, — ти прокинешся. Не лякайся, побачивши, що я поруч із тобою. Я буджу тебе в такий спосіб, аби ти знала, що тобі нічого не загрожує. А потім ми поговоримо.
Відьма подумки повернулася до реального світу, взявши. в собою Мері зі сну, й та побачила, що вона, схрестивши ноги, сидить на підлозі біля ліжка, а виблискуючі очі Мері уважно на неї дивляться.
— Я так розумію, ти відьма, — прошепотіла жінка.
— Так. Мене звати Серафіна Пеккала. А тебе?
— Мері Мелоун. Мене ще ніколи не будили так тихо. Чи я справді не сплю?
— Звичайно. Нам слід поговорити, а розмову уві сні важно контролювати й нелегко запам'ятати. Краще буде поговорити наяву. Бажаєш залишитися тут чи прогуляємося під Місяцем?
— Ходімо, — відповіла Мері, сідаючи на ліжку та потягуючись. — Де Ліра з Вілом?
— Сплять під деревом.
Вони вийшли з хатини, пройшли повз рясну крону дерева, під яким спали діти, та пішли до річки.
Мері дивилася на Серафіну Пеккала з сумішшю побоювання та захоплення: вона ще ніколи не бачила таку струнку та граціозну жінку. Відьма виглядала молодшою від Мері, й водночас та бачила, що Серафіні має бути декілька сотень років. Єдиним відбитком, що його час залишив на ній, була легка домішка всесвітнього суму у виразі її обличчя.
Вони сіли на березі над сріблясто-чорною водою, і Серафіна Пеккала повідомила Мері, що вона тільки-но розмовляла з деймонами дітей.
— Сьогодні діти їх шукали, — сказала Мері, — але там щось сталося. За винятком тих коротких секунд, коли вони втекли з поля бою, Віл так ніколи й не бачив свого деймона. Він навіть не впевнений, що він у нього є.
— Проте його деймон існує — так само, як твій. Мері збентежено подивилася на відьму.
— Якби ти могла його бачити, — повела далі Серафіна, — то побачила б чорного птаха з червоними лапками та трохи гачкуватим жовтогарячим дзьобом. Гадаю, це гірський птах.
— Як тобі вдається його бачити?
— Для цього очі мають бути напівзаплющеними. Якби в нас був час, я могла б навчити тебе бачити свого деймона, а також деймонів інших людей твого світу. Мені дивно те, що ви неспроможні їх побачити.
Потім відьма повідомила Мері, що вона сказала деймонам і що це означає.
— І деймони повинні будуть сказати це їм? — спитала жінка.
— Спочатку я збиралася розбудити їх та сама це зробити, потім думала, що, може, варто покласти цю відповідальність на тебе. Проте, коли я побачила їхніх деймонів, то зрозуміла, що краще буде, якщо це зроблять саме вони.
— Вони кохають одне одного.
— Я знаю.
— Але вони самі щойно зрозуміли це…
Мері спробувала збагнути всі наслідки того, що їй повідомила Серафіна, однак це було надто складно. Потім жінка спитала: