Янтарне скло
Шрифт:
А потім по повітрю забили крила, і за декілька метрів від їхніх ніг, на мить зметнувши фонтанчик піску, приземлився перший птах.
— Пантелеймоне! — промовила Ліра.
Деймон мав форму голуба, проте його пір'я було темним, й колір важко визначався у світлі місяця. Другий птах і досі кружляв над головами дітей та співав, але потім він таки вирішив знизитися та приєднатися до них: це також був голуб, однак білий і з коричневим чубчиком.
І тоді Віл дізнався, що це таке — побачити свого деймона. Коли птах злетів на пісок, хлопець відчув, як його Серце спочатку згорнулося, а потім розгорнулося. Це почуття було незабутнім, і навіть через шістдесят років, будучи вже дідом, він усе одно яскраво пам'ятатиме деякі свої відчуття: Лірині пальці, що під золотаво-сріблястими деревами кладуть до його рота червоний плід; її теплі губи, що притискуються до його губ; нестерпний біль, який охопив усе його єство, коли на порозі світу мертвих у нього із грудей несподівано вирвали його деймона, та солодке торжество їхнього возз'єднання на залитих сяйвом місяця дюнах.
Ліра вже збиралася підійти до птахів, коли Пантелеймон заговорив:
— Ліро, минулої ночі до нас приходила Серафіна Пеккала. Вона нам багато що повідомила, а потім полетіла назустріч циганам, котрі пливуть сюди. Завтра чи післязавтра тут будуть Фардер Корам, Владар Фаа та інші…
— О Пантелеймоне, я почуваю, що ти нещасливий — у чому річ? Що сталося? — стривожено промовила дівчина.
Деймон обернувся на білосніжного горностая та слизнув до неї по піску. Другий деймон також змінив форму та став кішкою — Віл цієї миті відчув, як щось трохи стиснуло йому серце.
Перед тим, як наблизитися до нього, кішка сказала:
— Відьма дала мені ім'я. Досі в ньому не було потреби, але тепер мене звати Кіржава. Проте ми мусимо дещо вам сказати…
— Так, слухайте нас уважно, — промовив Пантелеймон, — і спробуйте зрозуміти.
Ретельно добираючи слова, деймони почали переказувати дітям усе те, що їм повідомила Серафіна Пеккала. Спершу вони відкрили Вілу з Лірою, що ті, самі того не бажаючи, стали схожі на відьом у тому, що відокремилися від своїх деймонів, залишившись із ними одним цілим.
— Але це ще не все, — промовила Кіржава.
Пантелеймон підхопив:
— О Ліро, пробач нам, однак ми повинні повідомити вам те, про що дізналися.
Ліра відчула збентеження: коли це Пантелеймон вибачався перед нею? Вона подивилася на Віла й побачила подив на його обличчі.
— Ну ж бо, кажіть, не бійтеся, — підбадьорив деймонін хлопець.
— Це стосується Пилу, — сказала кішка, і Віл подумав, яка все-таки дивна річ відбувається наразі: частина його єства повідомляє йому щось таке, чого він не знає. — Весь Пил стікав у ту прірву, котру ви бачили. Щось зупинило його, але…
— Віле, це було те золотаве світло! — вигукнула Ліра. — Пам'ятаєш, світло текло у прірву та зникало там… То це насправді був Пил?
— Так. Однак витік Пилу все одно триває, і це дуже погано, — повів далі Пантелеймон. — Він повинен залишатися тут весь, інакше все, що є у світі доброго, втратить силу та вимре.
— Але куди він витікає? — спитала Ліра. Обидва деймони подивилися на Віла та його ніж.
— Кожного разу, коли ми робимо прохід… — почала Кіржава, і хлопця знову на мить кинуло у дрож; він подумав: «Вона — це я, а я — це вона». Тим часом кішка продовжувала:
— Щоразу, коли хто-небудь — чи то ми, чи то вчені з тієї Гільдії — відчиняв вікно між світами, ніж врізався в порожнечу, що розташована зовні. Така сама порожнеча лежить і на дні прірви. Ми цього не знали — та й ніхто не знав, бо вістря ножа було надто тонким, аби можна було це побачити. Проте він створював діри, досить великі, щоб крізь них міг витікати Пил. Коли прохід відразу зачиняли, витік був нетривалим, але наразі існують тисячі незачинених вікон. Тож Пил безперервно залишає населені світи та зникає в порожнечі.
У головах Віла й Ліри почало потроху вимальовуватися розуміння. Вони опиралися йому, відштовхували його під себе, але воно було схоже на сіре ранкове світло, що просочується в небо та гасить зірки: воно оминало всі бар'єри, котрі діти ставили перед ним, і пронизувало всі запони, якими вони від нього відгороджувалися.
— Кожен прохід… — прошепотіла Ліра.
— Кожен прохід… — луною повторив Віл. — Ми повинні їх усі зачинити?
— Усі до єдиного, — відповів Пантелеймон пошепки, як Ліра.
— О, ні! — вигукнула дівчина. — Це неможливо…
— Тож ми повинні будемо покинути свій світ і залишився в Ліриному, — сказала Кіржава, — або ж Пантелеймон із Лірою — залишити свій і жити в нашому. У нас просто немає іншого виходу.
І тоді тихе нічне небо в них над головами розірвало протяжне виття, набагато страшніше навіть за той совиний крик Пантелеймона, котрий налякав усіх маленьких тварин довкола гаю колісних дерев. Деймони були шоковані цим проявом відчаю, і Віл зрозумів, що вони не знають решти правди, не знають того, про що дізналися Ліра й він. І Ліра трусилася від люті й горя, поводячи стиснутими кулаками та повертаючи в усі боки залите сльозами обличчя З таким виглядом, наче вона шукала відповідь. Хлопець підійшов до неї та взяв її за плечі, відчувши, як тремтить її напружене тіло.
— Ліро, послухай мене, — промовив він. — Що сказав Мій батько?
— О, ти знаєш! — плачучи вигукнула вона. — Ти сам усе чув!
Здавалося, дівчина зараз помре від горя. Вона кинулася-в обійми Віла, повисла на ньому, вп'явшись нігтями в його плечі та притиснувшись обличчям до його шиї, й тихо повторювала:
— Ні… ні… ні…
— Послухай мене, — знову сказав Віл. — Спробуймо згадати його слова достеменно. Має існувати якийсь спосіб обійти все це!
Він ніжно розімкнув її обійми та посадив її на пісок. Наляканий Пантелеймон відразу скочив дівчині на коліна, а деймон-кішка нерішуче наблизився до Віла. Досі вони ще не торкалися одне одного, але хлопець простяг руку, й кішка обережно торкнулася вусами його пальців та, повагавшись секунду, всілася йому на коліно.
— Він сказав… — схлипуючи, почала Ліра, — він сказав, що люди, якщо не бажають серйозно захворіти, можуть перебувати в інших світах лише короткий термін. А ми вже давно подорожуємо між світами, чи не так? Якщо не враховувати того, що ми змушені були зробити, коли йшли до світу мертвих, ми й досі почуваємося добре, так?