Янтарне скло

Пулман Филип

Коли декілька днів тому Серафіна Пеккала зустріла Ксафанію та повідомила їй, що коли всі вікна будуть зачинені, поновиться і звичайне взаєморозташування світів, і Вілів та Лірин Оксфорди накладуться один на один, наче прозорі зображення на двох плівках, котрі зсували доти, доки вони не злилися в одне — хоча по-справжньому вони все одно ніколи не стикнуться.

Утім, на цю мить вони перебували ще далеко один від одного — на відстані, не меншій від тієї, котру Лірі довелося здолати, щоб потрапити зі свого Оксфорда до Ситагаза. Натомість Оксфорд Віла був поруч, на відстані одного змаху ножем. Коли вони прибули до гавані Ситагаза і якір зі сплеском пішов під воду, стояв вечір — тепле сонце заливало м'яким світлом зелені пригори, теракотові дахи та занедбану красу набережної, на якій стояло маленьке кафе, де зустрілися Віл і Ліра. Капітан дуже довго оглядав місто в телескоп, але не помітив жодних ознак життя, проте Джон Фаа вирішив про всяк випадок висадити на берег десяток озброєних людей. Віл знав, що цигани не маячитимуть у них перед очима, однак у разі потреби завжди прийдуть на допомогу.

Під швидко згасаючим небом діти востаннє повечеряли разом. Віл попрощався з капітаном, Джоном Фаа й Фардером Корамом. Здавалося, упродовж усього плавання він майже не помічає їхньої присутності, проте вони не ображалися — цей юнак попри всю свою силу був ледь живий через важке поранення в саме серце.

Зрештою Віл, Ліра, їхні деймони та Мері з Серафіною Пеккала вирушили вулицями порожнього міста. Воно дійсно було порожнім: чути було лише звуки кроків. Віл і Ліра йшли попереду, тримаючись за руки, й поступово наближалися до того місця, де вони повинні були розлучитися, а дві жінки рухалися на деякій відстані за ними, розмовляючи про все на світі.

— Ліра бажає ненадовго відвідати мій Оксфорд, — сказала Мері. — Вона щось замислила, але відразу після цього вона повернеться.

— А що ти збираєшся робити, Мері?

— Звичайно, я піду з Вілом. Сьогодні ми підемо до моєї оселі — в мене є будинок, — а завтра відшукаємо його матір та подивимось, що ми можемо зробити, щоб поліпшити її стан. Ти знаєш, Серафіно, в моєму світі безліч правил і приписів, і нам доведеться відповісти на тисячі запитань, що їх ставитимуть нам органи влади, та довести, що ми відповідаємо їхнім вимогам. Я допоможу Вілу з юридичними питаннями, соціальними установами, житлом і таким іншим, і він матиме змогу займатися лише матір'ю. Він сильний хлопець, але я все одно допоможу йому… Крім того, не виключено, що мені теж знадобиться його допомога. У мене більше немає роботи, грошей також залишилося обмаль, і я навіть не здивуюся, якщо мене розшукує поліція. Він — єдина людина у всьому світі, з якою я можу обговорити ці питання.

Вони пройшли повз квадратну башту із дверима, відчиненими в темряву, повз маленьке кафе зі столиками, що стояли на тротуарі, та вийшли на широкий мовчазний бульвар із шерегою пальм, що тягнулася посередині.

— Саме тут я прийшла до цього світу, — промовила Мері.

Це було те вікно, яке Віл колись помітив на узбіччі тихої дороги в передмісті Оксфорда й яке охороняла поліція — принаймні, охороняла тоді, коли Мері збрехала полісменові, щоб пройти крізь нього. Жінка побачила, що Віл наблизився до того місця та почав водити руками в повітрі, зачиняючи вікно.

— От вони здивуються, коли прийдуть подивитися на прохід, — зауважила Мері.

Ліра намірялася перейти до Оксфорда Мері та перед тим, як разом із Серафіною повернутися до Ситагаза, показати хлопцеві щось, і, безперечно, їм слід було виявляти обережність, обираючи місце для нового вікна. Тож жінки слідом за дітьми знову вирушили залитими місячним сяйвом вулицями міста. Праворуч лежав великий чудовий парк, що вів до величезного будинку із класичним портиком, який під місяцем виблискував, наче цукрова глазур.

— Коли ти сказала мені про вигляд мого деймона, — промовила Мері, — то додала, що якби в нас був час, ти могла б навчити мене бачити його… Шкода, що в нас немає цього часу.

— Насправді час у нас був, — відповіла Серафіна, — і ми провели його в розмовах, чи не так? Я розповіла тобі про деякі речі, про які знають лише відьми й які раніше були заборонені в моєму світі. Але ти повертаєшся до свого рідного світу, а там усе буде іншим, окрім того, в усіх світах наразі відбуваються великі зміни. Між іншим, я також багато чого навчилася від тебе. Так от, пам'ятаєш, ти казала, що коли розмовляла з Тінями у твоєму комп'ютері, то входила до особливого стану розуму?

— Так… І те саме робила Ліра, коли читала алетіометр. Ти бажаєш сказати, що мені варто спробувати знову ввійти до цього стану та в такий спосіб побачити деймона?

— Так, але при цьому ти маєш не просто заплющити очі, а спробувати дивитися на світ, як це ти звичайно робиш… Спробуй просто зараз.

Мері декілька разів бачила картинки, котрі на вигляд здавалися хаосом кольорових точок, але якщо придивитися в певний спосіб, вони ніби набували третього виміру, і перед папером з'являлося дерево, обличчя чи якесь інше об'ємне зображення, якого за мить до того тут не було.

І прийом, котрого жінку вчила Серафіна, зрештою зводився до того самого: вона мала дивитися на речі як завжди та при тому поринути в той схожий на транс стан, у якому вона бачила Тіней. Але це було дещо складніше: треба було поєднати буденність і транс так само, як, аби побачити на аркуші паперу третій вимір, слід було дивитися водночас на два виміри.

І в Мері це вийшло — так, як колись вийшло із тривимірними картинками.

— Ох! — вигукнула вона та перелякано схопилася за руку Серафіни: на залізній огорожі парку сидів лискучий чорний птах із червоними лапами та закругленим жовтим дзьобом — це була та сама альпійська крушиця, котру описала їй Серафіна.

Але подив жінки був таким великим, що вона вийшла із зосередженого стану, і деймон зник.

— У тебе все вийшло, й наступного разу побачити його буде легше, — промовила відьма. — Перейшовши до свого світу, ти зможеш так само бачити деймонів інших людей. Утім, вони не бачитимуть ні твого, ні Вілова деймонів — звичайно, якщо ти не навчиш їх цього.

— Зрозуміло… Це просто неймовірно!

Тут Мері спало на думку, що Ліра розмовляла зі своїм деймоном, отже, може, їй також пощастить?

Тим часом Віл уже прорізав вікно, і тепер вони з Лірою стояли біля нього, чекаючи, поки підійдуть жінки.

— Ви знаєте місце, на яке виходить прохід? — спитав хлопець.

Мері зазирнула у вікно і побачила по той бік, у своєму світі, тиху, обсаджену деревами вуличку з будинками у вікторіанському стилі, оточеними тінистими садками.

— Це на півночі Оксфорда, — відповіла жінка. — Взагалі-то звідси недалеко до моєї домівки, хоча я й не знаю, як називається ця вулиця.