Янтарне скло

Пулман Филип

— Ну що ж, Ліро, — сказав Ректор, — ми повинні подумати про твоє майбутнє.

Ці слова змусили дівчину здригнутися, однак вона опанувала себе й сіла рівно.

— Весь той час, поки мене не було, — почала вона, — я жодного разу про це не думала. Я думала лише про те, що відбувалося в ту мить, в той день. Багато разів у мене навіть виникала думка, що в мене зовсім не буде майбутнього. А тепер… Я раптом зрозуміла, що в мене попереду ще ціле життя, але й гадки не маю, що з ним робити — це ніби мати алетіометр, однак не знати, як його читати. Гадаю, мені доведеться працювати, проте де саме? Імовірно, мої батьки — багаті люди, але я впевнена, що вони не подумали про те, що можна було б відкладати гроші для мене,

та в кожному разі мені здається, що вони вже розтратили своє багатство, тож навіть якби в мене було законне право претендувати на щось, це «щось» було б просто мізерним. Ректоре, я не знаю, що мені робити. Я повернулася до Коледжу Джордана, тому що колись це був мій дім, і мені більше нема куди йти. Гадаю, король Йорик Бернісон дозволив би мені жити на Свольбарді, а Серафіна Пеккала — разом із її відьмацьким кланом, але я не ведмідь і не відьма, і хай там як я їх люблю, ті місця не для мене. Можливо, мене взяли б цигани… Однак насправді я не знаю, що мені робити далі. Я наче заблукала в житті.

Дорослі уважно дивилися на дівчину й бачили, що її очі виблискують більше, ніж зазвичай, і що вона задирає підборіддя з виглядом, котрий вона, сама того не знаючи, перейняла у Віла. «Вона виглядає водночас розгубленою та нескореною», — захоплено подумала пані Ганна, а Ректор побачив також дещо інше: уся Лірина несвідома грація зникла, і вона почувалася у своєму вже не дитячому тілі вельми незручно. Проте він усе одно ніжно любив цю дівчину і наполовину з гордістю, наполовину з побожним острахом подумав, якою чудовою жінкою вона стане незабаром.

Ректор сказав:

— Ліро, поки стоїть цей Коледж, в тебе завжди буде свій дім — якщо, звичайно, він тобі потрібен. Що ж до грошей, твій батько передав Коледжу значну суму з умовою, що ми вдовольнятимемо всі твої потреби, хай там якими вони є.

Насправді лорд Ізраель нічого такого не робив, однак Коледж Джордана був далеко не бідним закладом, а в його ж Ректора були власні гроші, котрі збереглися навіть після останніх зрушень.

— Але я не про це, — вів далі Ректор. — Тобі слід учитися. Ти ще дуже молода, і досі рівень твоїх знань залежав…

Будьмо відвертими: від того, кого зі своїх учителів ти не надто залякувала, — з посмішкою промовив чоловік. — Твоя освіта була геть безсистемною. Може виявитися так, що після належного навчання у тебе проявляться таланти на царинах, про які ми навіть подумати не могли. Проте якщо ти збираєшся зробити вивчення алетіометра метою всього свого життя та свідомо вчитимеш те, що ти колись знала інтуїтивно…

— Саме так! — рішуче промовила Ліра.

— … тоді навряд чи я зможу зробити щось краще, ніж передати тебе до рук моєї доброї подруги пані Ганни. Її знання в цій галузі є неперевершеними.

— Зараз я висловлю свої думки, — сказала жінка, — і тобі необов'язково відразу давати відповідь. Можеш обміркувати мою пропозицію протягом деякого часу. Мій коледж не такий старий, як Джордан, і в будь-якому разі ти надто молода, щоб стати його студенткою, але декілька років тому ми придбали в північній частині Оксфорда великий будинок та вирішили заснувати там пансіонат. Я б хотіла, щоб ти зустрілася з директрисою та вирішила, чи не хочеш стати нашою вихованкою. Бачиш, Ліро, невдовзі тобі знадобиться дружба дівчат твого віку. Коли ми молоді, то вчимося від інших деяких важливих речей, і я не думаю, що Джордан може забезпечити тебе всіма ними. Директриса пансіонату — розумна, енергійна, доброзичлива та обдарована багатою уявою молода жінка, і ми раді, що взяли на цю посаду саме її. Можеш поговорити з нею, і якщо ця ідея припаде тобі до душі, зроби коледж Святої Софії своєю школою так само, як Джордан був твоїм домом. А коли ти хочеш систематично вивчати алетіометр, ми можемо зустрічатися у приватному порядку. Але, люба, ця наука потребує дуже багато часу. Та й узагалі, в тебе є час — можеш не відповідати мені прямо зараз.

— Дякую, пані Ганно, — відповіла Ліра, — я обов'язково як слід усе обміркую.

Ректор віддав Лірі свій особистий ключ від дверей саду, і тепер вона могла ходити туди, коли схоче. Тієї ж ночі, коли охоронець уже збирався зачинити вхід до коледжу, дівчина та її деймон прослизнули надвір та пішли темними вулицями, слухаючи, як усі оксфордські дзвони відбивають північ.

Щойно вони опинилися в Ботанічному саду, Пантелеймон побачив мишу та кинувся за нею в темряву, але передумав і скочив на величезну сосну. Спостерігати за тим, як він стрибає по гілках так далеко від неї, було Лірі дуже приємно, проте слід було виявляти обережність, бо хтось міг їх побачити: відьмацька спроможність віддалятися від свого деймона, що далася їй із таким болем, мала залишитися таємницею. Колись вона обов'язково продемонструвала б це вміння своїм друзям-хлопцям й дістала б величезне задоволення, спостерігаючи, як вони перелякано витріщили б очі, однак Віл показав їй, як важливо вміти мовчати та триматися в тіні.

Дівчина сіла на лаву та дочекалася Пантелеймона. Він обожнював заставати її зненацька, проте звичайно їй удавалося побачити його ще до того, як він наблизиться до неї, і цього разу Ліра знову помітила його довжелезну тінь, котра зміїлася вздовж берега річки. Вона повернула голову в інший бік і прикинулася, що не бачить його, але потім, коли він стрибнув на лаву, раптом схопила його.

— Мені не вистачило лише трохи, — заявив деймон.

— Аби хоч раз захопити мене зненацька, тобі доведеться ще довго тренуватися. Я почула твоє наближення. Ще коли ти був біля воріт.

Пантелеймон усівся на спинку лави та уперся лапами в плече дівчини.

— Так що ми скажемо тій жінці? — спитав він.

— Звичайно, погодимося, — відповіла Ліра. — Зрештою, поки що йдеться лише про те, щоб зустрітися з директрисою, а не про те, щоб навчатися в цьому пансіонаті.

— Але ж ми навчатимемося там?

— Мабуть, так, — промовила дівчина.

— Гадаю, там буде гарно.

Ліра подумала, якими будуть інші учениці. Вони могли бути розумнішими чи досвідченішими за неї, і, безперечно, вони знатимуть більше речей, важливих для дівчат її віку. А вона не зможе розповісти їм і сотої частини того, що вона знає, тож вони матимуть її за неосвічену дурепу.

— Як ти гадаєш, пані Ганна дійсно знається на алетіометрі? — запитав Пантелеймон.

— Коли в тебе є ті книжки, в цьому немає нічого дивного. Цікаво, скільки їх усього? Я впевнена, ми можемо вивчити їх від палітурки до палітурки, й тоді можна буде обходитися без них. Ти тільки уяви собі: завжди тягати із собою сто великих книжок… Пантелеймоне!

— Що?

— Ти колись розповіси мені, що ви з деймоном Віла робили, коли ми подорожували окремо?

— Колись розповім, — відповів деймон. — А Кіржава колись розповість це Вілові. Ми домовилися, за якими ознаками визначимо, коли настане цей час, однак до того ми нічого вам не скажемо.

— Гаразд, — миролюбно погодилася Ліра.

Сама вона розповіла Пантелеймонові все, але він мав повне право тримати щось у таємниці від неї — адже вона тоді залишила його!

Дівчині було дуже приємно думати про те, що їх із Вілом поєднує ще одна річ. Вона подумала, чи настане колись у її житті година, впродовж якої вона жодного разу не згадає про Віла, не звернеться до нього подумки, не смакуватиме спогади про все те, що вони робили разом, не сумуватиме за його голосом, його руками та його коханням. Вона й уявити собі не могла, що таке по-справжньому когось кохати, і з усього того, що вражало її в її пригодах, це вразило найбільше. Вона подумала, що слід, котрий його кохання залишило в її серці, схожий на рану, що ніколи не загоїться, та дівчина й не бажала, щоб вона загоювалася.