Ярлик на князівство
Шрифт:
Так він у тяжкі для нього дні осені сорок першого сам себе утішав. Ховаючись у підземеллі куйбишевського надсекретного сховку. На глибині 37 метрів від поверхні землі. В якості крота. Але…
Але могло бути й гірше. Принаймні, поки що можна було терпіти.
Порадитись не було з ким — та він і не звик з кимось радитись — не було достойних, рівних йому, живому богові, чи, принаймні, його іпостасі. Сам програв війну, сам і викручуватися буде. Інша річ, звалити на когось вину за програш — це можна. Це, навіть, треба. Винуваті військові. Він все робив для зміцнення армії (правда, за кілька років до війни біля сорока тисяч вищих командирів з армії довелося вичистити — але це окрема тема). Військові винуваті. Які не зуміли втілити в життя його
Але викручуватися йому не вперше (скільки при верховній владі, стільки й викручується). Викрутиться й цього разу.
Могло бути й гірше.
Могло, могло, могло… Але не сталося — завдяки його генію!
Так він себе раз по раз утішав, сидячи в куйбишевському бункері на глибині 37 метрів, у тому бункері, якого і пряме попадання надпотужної авіабомби не візьме.
То Москву вже немає чим захищати, навіть чим затуляти проломи в її обороні (а вони — по всьому фронту!), а бункер, як і увесь Куйбишев у нього ще є кому захищати.
І справді, могла бути й гірше. Це як німці, захопивши Москву, витягнули б його за шкірку. Як шкідника якого. А так — він у безпеці. До Куйбишева німцям ще треба дійти. Та й бункер їм не взяти.
Могло бути й гірше.
Він міг би повністю програти війну і повністю втратити владу, до останнього її грана. Ту владу, за яку він, семінарист з двома класами попівської освіти, скільки поборовся і скільки люду поклав і яку так тяжко всі ці роки утримує, а тепер — віддати її за так? На милість переможців? Навіть не поторгувавшись з Адольфом (теж, до речі, вискочкою без освіти, бездарний художник — графоман!). Ні, владу він нікому не віддасть. Це єдине, ще в нього ще є і що варте цілого життя. Може сотень тисяч і мільйонів. Владу він не віддасть. Принаймні, всю. Хоч якусь її частку, як припече, шматочок її, а він залишить для себе. Бо як же без неї, без влади?..
Правда, він ще вчора — позавчора мав СРСР — гігантську червону імперію, у якій був одноосібним правителем, таким собі некоронованим царем — батюшкою. (А втім, у нього була більша влада, як у будь-кого з вінценосних осіб!). СРСР із заходу на схід простягався на 9,5 тисяч кілометрів, з півночі на південь більше чотирьох з половиною тисяч кілометрів, із загальною протяжністю кордонів понад 60 тисяч кілометрів. З них на суходолі 17 тисяч. 43 тисячі кілометрів — морські кордони. СРСР омивався 13 морями — Балтійським, Білим, Баренцовим, Карським, Лаптєвих, Сх. — Сибірським, Чукотським, Беринговим, Охотським, Японським, Чорним, Каспійським, Азовським, з територією, ще нараховувала 11 годинникових поясів, із загальною площею в 22402,2 тисячі квадратних кілометрів, з населенням у двісті з чимось мільйонів…
А що йому Адольф пропонує? Які крихти з його милості? Якщо він, живий бог червоної імперії, що вже наказала довго жити, визнає свою поразку (а він мусить визнати, іншого виходу в нього немає, хіба що пустити собі кулю в лоб? Але — не діждетесь!)?
То що йому пропонує Адольф навзамін СРСР?
Всього лише Москву з Московською областю — справді, крихти з того, що він ще вчора мав. Пропонує Москву, століцу нашєй (чи вже чиєї тепер?) родіни. З територією всього лише якихось 700 квадратних кілометрів, з населенням в 4540 тисяч «голів». Та ще Московська область, утворена у 1929 році: площа 46 тисяч квадратних кілометрів, населення щось біля шести мільйонів. Правда, в області біля сорока районів, 71 місто, 74 селища міського типу, нагороджена орденом Леніна у 1939 році — ха! — 11 залізничних магістралей.
Та ще — московська порода індиків, курей, качок — утішся!
Мізер у порівнянні з утраченим Союзом.
І нічого не вдієш. Доведеться погоджуватися. Зрештою, у його віданні залишиться біля десяти мільйонів чоловік, а це майже населення невеликої європейської держави.
Доведеться погоджуватися. Як там кажуть: на безриб’ї і рак риба!
Втративши гіганта під абревіатурою СРСР, хоч Московію матиме — яка не яка, а влада. Синиця в жмені, якщо журавель у небі, теж щось.
Москва (ні, це все-таки ЩОСЬ!), Московська область за територією і населенням — невелика європейська держава. Ні, маючи хоч це, він не опиниться, як пушкінський — чи вже чий там? — дід біля розбитого корита. І його держава не де-небудь у чорта на куличках, не в якійсь там Монголії, а — в центрі Європи, на Руській рівнині матиме він своє, бодай і удільне, але — КНЯЗІВСТВО. У статусі — великого. То в інших князьків і князівства малі, а в нього — ВЕЛИКЕ! І він — Великий Князь Московський! Звучить! У своєму князівстві він, як і колись в СРСРі, залишиться (бодай і під протекторатом Німеччини!) богом і царем. Як і раніше, буде батьком всіх наро… Тобто московського народу. Матиме ще й міста Можайськ, Звенигород, Воскресенськ, Коломну… Москва-ріка з головними притоками Руза, Істра, Яуза, Пахра… Москва-ріка в свою чергу сполучається каналом з Волгою. Загалом підданих у нього набереться біля одинадцяти мільйонів. І він матиме над ними необмежену владу — що ще треба!
Московським князівством свого часу керували такі князі, як — Юрій Долгорукий, Іван І, Дмитрій Донський, Іван ІІІ… Терпіли. І все зробили, щоб перетворити його на центр Російської держави, царства, потім імперії за Петра Великого. І він з часом перетворить Московське князівство в новітню руську державу, царство, імперію. Їм вдалося і йому вдасться.
А що німці захопили — вже, здається, захопили, — Москву, то… То що з того.
Року 1238–го, з далеких і не знаних Русі монгольських степів, які простиралися десь чи не на краю світу, посунула на Русь орда хана Батия.
Руські князі тоді, як це в них і заведено було, ворогували між собою. Та й дружини їхні були слабенькими і малочисельними — та ще проти такої дикої орди, що сараною налетіла бозна звідки.
Не змогли вони зупинити орду і захистити свої землі — майстри і полководці здебільшого міжусобиць.
Всі головні міста — крім Новгорода та Галича, куди монголи не дійшли, — були захоплені й до останньої цурки пограбовані.
Вся Руська земля, як писатимуть літописці, була «поруганная». Замість учорашніх міст — гори руйновищ, поля і села засіяні трупами. А хто вцілів — поховалися по лісах.
Про Москву — тоді невелику фортечку з дерев’яним «дитинцем», прикордонне містечко Ростово — Суздальського князівства — в літописі писатимуть:
«Люди убиша от старца до сущего младенца, а град и церкви огневи предано, и монастыри и села пожогша и, много имения вземше, оть идоша».
І все ж Москва — щаслива? Везуча? Справді така, яку знищити раз і назавжди неможливо? — відродилася і після жахного нашестя Батия. До середини XІІІ ст. вона вже була стольним градом самостійного Московського князівства — хоч і невеликого та не дуже сильного — поки що, — яке мало всього лише двоє міст: саму Москву і Звенигород.
А потім князем московським стане хитрий мужичок Іван Калита. За його правління найстрашнішим ворогом Русі залишатиметься все та ж Золота Орда. Та й Московське князівство тоді було несильним, тож Івану Калиті, запхавши в калиту власну гордість, довелося дев’ять разів їздити «на поклон»: до хана. Але хитрою політикою та грошима мужичок на князівськім престолі таки отримав ярлик на великокнязівський Владимирський престол і став він старшим на руській землі. Згодом помаленьку та потихеньку заходився прибирати до рук землі сусідніх князів і так розширював — знову ж таки — помаленьку та потихеньку — московські володіння. А вже за Дмитрія Івановича Москва, оточивши себе кам’яними стінами, стає неприступною і князь успішно почав збирати руські уділи під верховенство Москви. І удільні князі один за одним визнавали його владу. Москва швидко стала грізною і той же Дмитрій Іванович на Куликовому полі розбив татар, а вже Іван ІІІ і зовсім визволився з пут Золотої Орди.