Яром–Долиною…
Шрифт:
— А як же тоді з тими фортецями, з молдавськими?
— А це нас не стосується! Баба—Алі дав нам наказ: побудувати фортеці — Амурат—Кермен та інші! Ми їх побудуємо! А що там з гарматами на інших фортецях — ніхто й не спитає… Поки що…
— А потім?
— Нехай великий Аллах дасть нам дожити до «потім»! А потім переможців ніхто не судитиме. Після того як дають шовковий халат з самого султанського плеча, голови не знімають…
Бекірові—баші подумалося, що він надто мало знав цього мімара. Не такий уже він простий. І справді, каже досить мудрі речі, шкода буде, якщо така голова згодиться тільки на прикрашання султанського дастархану. Бекір хотів подумати ще про щось таке миле і приємне для мімара, та Ісмаїл, блиснувши очима, рішуче сказав:
— Але для цього треба негайно перейти Буг, прибути на місце робіт. Це — одне. А друге — негайно доставити на місце робіт каміння, вапно, три тисячі робітників. Це — тільки на спорудження Амурат—Кермена!..
Ти диви! Цей пуголовок, якого ледве—ледве можна роздивитися в його халаті, уже командує!..
Але, зрештою, він каже істину. Для того щоб збудувати Амурат—Кермен, треба перейти Буг. Аллах милостивий, Аллах здатен на будь—яке диво, але навряд чи захоче він сам будувати для Бекіра—баші фортецю на не зайнятій ним території.
— А скільки всього робітників потрібно, щоб побудувати й інші фортеці?
— Ще — десять тисяч. І то — найліпших робітників і майстрів.
— А вони в цих землях є?
— Саме звідси ми беремо найліпших майстрів для спорудження найкрасивіших будівель Османської імперії. Я би взяв десять тисяч майстрів та робітників з України та Богданії — і…
— З України — не вийде… Візьмемо з Богданії та Монтенії.
— Але для цього треба негайно бути на місці. Я ще повинен обдивитися місцевість, знайти виходи гірських порід, вибрати найліпші грунти, щоб вони не повзли чи не осідали. На це теж треба час.
— Скільки часу?
Мімар Ісмаїл зволив собі замислитися. Він знав, що Бе—кірові—баші надто припікає з термінами, і тому він догідливо помовчить, аби не заважати премудрому мімарові перебрати всі варіанти.
— Шість—сім днів. І сотню помічників.
— Чудово, — мусив погодитися Бекір. Він тут же по—думки підрахував, що в разі успішного переходу через Буг на доставку робітників, на спорядження обозів з камінням та вапном піде щонайменше тиждень. — Чудово! — повторив доводця турецької армії. — Готуйся до великої роботи!
— Тільки, — повторив Ісмаїл, — не треба баритися. Час минає. А фортеці Аллах сам для забарників не будуватиме!..
— Все, — пролунало з вуст Бекіра—баші. — Сьогодні підемо через цю гяурську річку.
Мехтодь Цабекало та Яким Ляскало уже не один день не спускали своїх очей з шатра Бекіра—баші. Розмістившись на протилежному боці Бугу на горі, вони вирили там собі землянку і, узброївшись двома зірними трубами, вивчали турецький табір з усіма його особливостями. Вони давно вже роздивилися, де чий намет, хто куди поспішає, вони вже навіть угадували, з яким настроєм бігає до Бекіра—баші начальник його розвідки, вони, навіть не чувши наказів, навчилися розгадувати, яке розпорядження дав Бекір кіннотникам, піхоті чи гармашам, вони навіть знали, коли має зайти до доводці харем—агаси і коли сам доводця піде розважитися до своїх красунь…
Сьогодні вже вночі Цабекало й Ляскало побачили, що в турецькому таборі щось має відбутися — не таке, як раніше. По—перше, про щось довго мудрував Бекір із мімаром, по—друге, після бесіди з мімаром до шатра було викликано усіх начальників усіх підрозділів, по—третє, на захід було післано кільканадцять вершників — не інакше як із спішними розпорядженнями.
— Мехтодю, — сказав Ляскало Цабекалові, — я так думаю, що сьогодні вони свого офіціра на переговори з Потенгою не пошлють.
— Еге ж, Якиме, — відповів Цабекало Ляскалові, — я чомусь теж так думаю. Мені навіть здається, що вони сьогодні захочуть перейти через Буг…
— Але ж договір!..
— Договори — то для таких дурних і чесних, як ми з тобою, Якиме, — відповів Цабекало. — їм треба будувати фортеці, а ми не даємо — то що треба для того? Перейти Буг, змести регімент Хмелецького та й… Це ж робиться дуже просто!.. Бекірові—баші й так довелося дуже довго випробовувати своє терпіння. Кускве тандем, о Каті—ліна…
— Треба сказати регіментарові, — мовив Ляскало.
— І полковникові Закривидорозі, — додав Цабекало. — Отже, так! Ти поки що лишаєшся тут і дивишся далі, а я на свого Муцика — та й за Буг, до козаків!
— Давай! Скажи, що турки можуть піти через Буг напроти нас і за три милі на північ: там найліпше місце для переправи. Можуть оточити регімент і тримати його в кільці два місяці, поки Хмелецький не здасться або не згине з голоду. їх же багато…
— Скажу! Ну, бувай! Пильнуй — і дай знати Хмелецькому!
— Дам знати! З богом!
— І тобі — так само!
Цабекало вискочив з землянки, перекотився—переповз кущами й високими травами до берега, а там чекав на нього його Муцик… Мехтодь повів його до води, швидко роздягся, прив’язав свій одяг та зброю коневі на сідло — і вони обидва попливли через Буг. Швидка хвиля збивала з ніг, потім понесла і Муцика, і Мехтодя вниз. Але і той, і другий плавали добре. Вийшли на берег, обтрусилися, Мехтодь швидко одягся — і ось уже помчав уздовж ріки, невидимий для турків, на південь. За якусь милю він вибіжить на рівне поле і, вже не криючись, помчить у степ, де його чекають козаки Закривидороги…
Пан Стефан Хмелецький, брацлавський коронний хорунжий, розумів, що його хороброму регіментові рано чи пізно доведеться ставати на прю з турками. Оскільки війська у нього було небагато, то він усіма силами намагався відтягти зіткнення з переважаючим супротивником. І це йому поки що вдавалося.
Але що робити зараз?
Реєстровий козак Яким Ляскало, прибувши зі спостережного пункту, повідомив:
— Турки мають сьогодні перейти Буг. До того ж схоже, що у двох місцях. Напевне, хочуть оточити ваш регімент! З вісткою про це поїхав до Закривидороги мій товариш!..
Пан Стефан, не спускаючи очей з турецького табору, сказав:
— Почекаємо вістей від Закривидороги!
Якщо турки кинуться перепливати Буг напроти регіменту, то тут їх відбити все—таки буде можна, але якщо підуть вони на обох бродах, то буде важко!
Що ж то має повідомити Закривидорога?
Закривидорога поки що мовчав…
Закривидорога з незрозумілих причин барився…
Зате не барилися в таборі Бекіра—баші.
Розтягнутий на кілька миль турецький табір раптом ожив, як ото оживає восени поле, вкрите воронням. Залунали крики «Ялла!» й «Лулу!» — і ось уже рушила вся армада на Буг!