Яром–Долиною…
Шрифт:
— Ніколи мені всілякі дурниці розгадувати! Ми поспішаємо! Це чиїсь жарти!..
Святий же отець Казимеж Влязло, поводивши в різні боки своєю вужачою головою, сказав ніжно—ніжно й протяжно:
— Е—е–е, це не дурниці, а це дуже—дуже важлива таємниця! І я здогадуюся, що це таке!
— То що ж це, паночку? — запитав дядько. — Прочитайте, що там написано.
— Що написано? — ніжно перепитав святий отець Влязло. — Ось, читаю: «Татари хочуть наскочити на Канів і побрати людей у неволю. Хто знайде цю єдвабну хустку, той мусить негайно передати її владі».
— А якщо не передам? — зацікавився дядько.
— О! — безмежно зажурився святий отець Влязло. — Вас посадять до темниці і будуть мучити, бо ж цяя хустка — від — тьху, тьху, тьху! — нечистої сили!
Дядько тут же кинув знахідку від себе і перехрестився.
— Е, ні! — ніжненько сказав святий отець Влязло і гіпнотично, мов удав, поглянув на селюка. — Візьміть цюю хустку, і ми підемо утрьох до самого пана стражника. Коли ми йому віддамо це послання від нечистої сили, то тоді ви можете вільно йти додому. Але обов’язково підіть до свого священика й покайтеся! І скажіть, що це порадили вам отці—єзуїти… А тепер — до пана коронного стражника!
Пан коронний стражник дуже уважно обдивився єдвабну хустку з вишивкою Бібігуль і сказав селюкові:
— Ось тобі чотири динари! Живи, працюй і Богу молися! А про цюю хустку — нікому щоб ні слова! Ясно?
— Все ясно, паночку! — закланявся селюк.
— Ото ж бо воно ж бо і є ж бо! — перекривляючи українців та їхню мову, сказав, криво усміхаючись, пан коронний стражник. — Іди! Ти мені вже більше не потрібний.
Коли дядько вийшов, пан Сондецький уважно подивився на двох отців—єзуїтів:
— Як це вам удалося знайти цього дядька?
— То — дуже довго оповідати, — дипломатично відповів отець Влязло, даючи зрозуміти панові Сондецькому, що все це дуже хитра механіка. — Не в цьому суть! Суть у тім, що Ганна спробувала передати про себе відомості на волю.
— Але при чім тут турецьке ім’я?
— Не знаємо, але здогадуємося…
— Може, Фатьма їй щось розповіла про турків?
— Може, й розповіла! Але є люди на волі, які знають цю дівчину під ім’ям Бібігуль, — висловив глибоку думку проникливий отець Влязло.
— Ну, але як же християнська дівчина може жити під двома іменами — Ганна і Бібігуль? — не міг зрозуміти пан Єжи.
— Просто, — квакнув святий отець Походзіло. — Раніше звали її Бібігуль і була вона туркеня, а потім охрестилася і стала Ганною. Я тільки глянув на неї та на її батьків, як одразу подумав: не рідна вона їм!
— Так—так—так! — затарабанив пальцями по столі пан Сондецький. — Отже, вона могла про все домовитися з Фатьмою!
— Навряд, — повів голівкою, мов принюхуючись до стін, святий отець Влязло. — Якби домовилася, то не довелося б їй випускати оцього повітряного змія!..
— Так, — підводячи підсумок розмові, сказав пан Єжи. — Сьогодні ж. якщо ви не поспішаєте нікуди й почекаєте, я заплачу за вашу старанність і пильність. А зараз я повинен поговорити з цією чортовою дівкою!
Святий отець Влязло тут же поспішно перехрестився. Пан Єжи іронічно позирнув у його бік і продовжував:
— А вас, святі отці, я хотів би попросити послухати нашу розмову в сусідній кімнаті. Вона не повинна вас бачити. Але ви повинні чути її слова, щоб пересвідчитися в тім, яка це хитра особа!.. І все ж вона стане моєю!
Святий отець Влязло згідливо й догідливо закивав вужачою голівкою, а святий отець Походзіло кашлянув — наче квакнув.
— Салам алейкум, [5] Бібігуль! — заходячи в кімнату полонянки, виголосив Сондецький.
Дівчина вскочила з місця, поклала своє вишивання вбік. Поглянула на пана коронного стражника — в руках був поламаний повітряний змій. Так, пан Єжи про все довідався! Навіть довідався її ім’я…
— Мерхаба! [6] — намагаючись бути якомога спокійнішою, відповіла Бібігуль.
5
Мир вам! (араб.) — традиційне привітання, вживане у мусульманських країнах.
6
Добридень! (тур.)
— Так ти, значить, туркеня?! — гострі очі Сондецького двома чорними гвіздками вбивалися в Бібігуль.
— Так, я туркеня! І всі ваші брехні про кримських татар я розгадала одразу!
— Ти сказала: брехні?! — обличчя коронного стражника налилося кров’ю.
— Так! Я це сказала! І готова повторити навіть перед гетьманом Михайлом і королем Сигізмундом!
— Ти ніколи не побачиш ні гетьмана, ні короля, якщо зараз же не попросиш пробачення у мене, свого повелителя!
Бібігуль зирнула своїми сірими очима просто в розпалений чорний жар стражникових зіниць — і не захотіла йому відповідати. Стояла зі зціпленими вустами, і тільки щоки та лоб побіліли від хвилювання.
— Ти чуєш, бусурманко, що я кажу?! — заверещав пан Сондецький.
— Чую! — відповіла вона. — Я попрошу у вас пробачення тільки тоді, коли ви мене відвезете в Переяслав на Гаптарівську вулицю, до моїх прийомних батьків!
— Ніколи! — відрізав пан Єжи.
— Я давала вам можливість, пане коронний стражнику, вийти з честю з ситуації — а ви не розумієте цього!
— Бібігуль! Ганнулечко! — раптом перемінив свій тон пан Сондецький. — Зрозумійте ж, що немає вам способу вийти звідси, крім покохати мене і стати моєю дружиною! Я пропоную вам руку й серце. Я ні до чого поганого вас не схиляю! Я нічого поганого не жадаю вам! Зрозумійте мою душу: я кохаю вас! Кохам панну Ганну! Ну, я стану перед вами на коліна!.. Ганнулечко! Бібігуль!
І він і справді впав на коліна і почав повзти до Бібігуль, намагаючись поцілувати її ноги. Бібігуль відступала все далі й далі назад, а коли вже відступати не стало куди, почала відштовхувати пана Сондецького від себе. Але він був нестриманий. Він обхопив її тіло своїми пухкими ручками, але в тих пухких ручках була неабияка сила, — він притис її до себе, і Бібігуль відчула, що задихається.
— Та одчепіться, зрештою, од мене, шайтане! — гукнула вона і щосили штовхнула пана Сондецького. Але той знову кинувся до неї.