Яром–Долиною…
Шрифт:
— Нічого, нічого, трохи посидиш. Спішити нікуди!.. Якщо ти думаєш, що найбільша для тебе нагорода — то любов гетьмана, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник надто повторюється. На двадцять чи тридцять слів зацний пан Сондецький уже двічі вжив виразу, що я тяжко помиляюся. Чи то пан інших слів не має в голові, то нехай їх у мене попросить — я підкину!
— А яких би ти слів мені підкинув, Закривидорого, — цікаво знати!
— Ну, хоча б таких: я би просив пана Закривидорогу пробачити мені й моїм драбам хамське поводження з заслуженим козаком! То — як?
— То — вельми гарно сказано, — коронний стражник знову мацнув вуса. — Але якщо ти, Закривидорого, маєш надію, що коронний стражник Сондецький повторить твої слова, то ти тяжко помиляєшся!
— Пан коронний стражник має жахливо мало мислів у голові, бо знов і знов повторюється — вже втретє! А ми ще й не розпочали розмови!
— От якраз і почнемо!.. Але ця розмова буде вельми неприємна для драба, який насмілився вчора на раді в Переяславі плескати дурним язиком проти ясновельможного короля і всієї нашої могутньої держави!
— У Переяславі драбів не було, і говорились там розумні речі. Якщо вже зайшла мова про чийсь дурний язик і про драбський розум, то — то є не в Переяславі, а у Каневі, і не вчора, а оце зараз!..
— Закривидорого! — ревнув Сондецький, аж котячий вус його повернувся наїжаченим хвостом у бік Андрія. — Мої люди чули твої слова про те, що треба відділитися православним од Польщі й утворити свою державу—республіку!
— А якщо найяснішому королеві Сигізмунду так тяжко турбуватися за нас, а якщо ми завдаємо йому тільки клопоту, а якщо король перетворився на старця й не має чим заплатити тим, хто обороняє його державу од ворога з півдня й зі сходу, — то що тоді чинити? Тільки відділитися від корони, пане Сондецький!
— За такі думки, що скеровані на підрив і розкол нашої держави, треба стинати голову! — Сондецький ударив кулаком по столу.
— То й зітніть тим, хто підриває й розколює державу! Адже то ви змушуєте українців косо дивитися на—поляків, бо ж ви забороняєте чи переслідуєте нашу віру, бо ж ви не даєте нам розвивати свої мистецтва й науки, бо ви на шию людові скрізь понасаджували польських осадників, панів! Ану, якби ми, козаки, отакого понасаджували вам, то що б то було у ваших серцях?
— Драб не має того гонору, що має шляхтич!
— То так вам здається! Драб теж має гонор! І якщо ви не подбаєте про єдність душ, то тяжко вам доведеться!.. Вас же ненавидять люди повсюди на Вкраїні! Ненавидять, пане королівський стражнику! Це ж не від підлості наших дум, а від…
— Від чого? Кажи негайно!
— Від підлості ваших дій! Які ваші дії — такі й наші думи, пане королівський стражнику!
— Усе ясно, Закривидорого! Істинне тобі прізвище дали — Закривидорога! Крученою дорогою йдеш, та довела вона тебе до кари! І якщо ти думаєш, що викрутишся, то тяжко помиляєшся!
— О! Четвертий раз тим же горохом по стіні, пане стражнику! А чи не дозволите вас величати не стражником, а страшником!
— Що — страшно на мене дивитися?
— Ні! То вам на нас дивитися страшно, пане Сондецький!
Королівський стражник тут же гукнув:
— Гей, варто! Негайно вкиньте цього збойника, цього ворога держави до пивниці — хай у льоху подумає, в який бік покотиться завтра його голова!
А кінь—бахмат Урхан прибіг до хати під Чернечою горою і заіржав під вікном. І Мокрина Закривидоро—жиха вийшла з хати сина свого стріти. І побачила тільки коня…
Пішла вона в хату, одяглася, винесла з повітки їсти коневі. А той їсти не хоче, хропе, все хоче щось сказати, та не може.
Сіла тоді Мокрина на Урхана — і поніс він її по своїх слідах аж до Дніпра.
А там, на Дніпрі, побачила вона при світлі місяця багато слідів від кількох коней. Побачила й слід від аркана, що зміївся на снігу. Угледіла й те місце, де її Андрійко впав на кригу з коня…
Потім опустилася на коліна і при місяці розглядала слід від однієї підкови. Там було викувано квітку ромена. Десь уже бачила Мокрина таку квітку… Згадала — та це ж підкова коня Станіслава Закаблуковського, що позавчора мов би випадково заїздив до хати і все допитувався, а куди ж то міг би поїхати Андрій…
Ясно! Все це — справа рук людей королівського стражника Сондецького. Бо ж Закаблуковський якраз і служить у нього.
У кам’яному льоху було темно, хоч в око стрель, і холодно. А ще — самотньо. Нікого, крім Андрія Закри видороги. зараз тут не було.
Андрій ходив по льоху, звикав до нього. Не раз доводилося сидіти в темницях. Ходив він підземними ходами Хотинської фортеці, бував у печерах Києва, плавав підземною річкою під славним містом, що його поляки звуть Крулєвцем, а німці — Кенігсбергом… І там побував Андрій Закривидорога… А от щоб сидіти у своєму ж таки Каневі в темниці, куди тебе кинуто за наказом самого Сондецького, який на власні очі бачив твою хоробрість, — такого ще з Андрієм не бувало!.. Шкода, що поїхав він з Переяслава на Канів раніше. Гетьман, напевне, повернеться додому через день—два. Якби хтось дав йому знати, що Закривидорогу замкнуто в льоху, то Дорошенко тут же знайшов би спосіб урятувати свого козака—реєстровця. Якщо хтось дасть знати… А якщо — ніхто? Якщо ніхто не здогадається, що він сидить тут, якщо всі подумають, що десь просто щез: чи то в лісі Комарівському заблукав та вовки з’їли, чи то в ополонку на Дніпрі втрапив та й утопився, чи просто їхав дорогою, заснув, упав з коня та й замерз. Е, ні, останнє — то не для Андрія Закривидороги. Та й усе інше — не для нього. У нього ж — розумний коник, як у козака Мамая. Він і зараз не дався отим бандюгам з королівської стражі, він утік від людців Сондецького!.. А якщо втік, то мусить прийти додому. А вдома заірже, матір розбудить; а мати Андрієва здогадається, що з її сином щось негаразд сталося…
У кам’яній темниці було тихо й волого. Навпомацки Андрій обміряв її розміри. Десять кроків у довжину, дев’ять — у ширину. Висота? Вона, певне, сягала двох Андрієвих зростів. Стеля йшла дугою, власне, це було склепіння. Дугу цю Андрій промацав біля стін, а далі вже руки не сягали. Двері, в які його вкинуто, обковані залізними штабами…
Ніяких вікон Андрій Закривидорога не намацав. Напевне, їх і не було. Та й нащо вони потрібні під землею, оті вікна?
Повітря в льоху було застояне, якесь цвіле і несвіже. Воно смерділо грішниками й мерцями. І Андрієві почало здаватися, що оці стіни просякли людськими стогонами, що мокрі вони від людських сліз…
«Хоч би хтось один тут був живий…»— подумалося йому. Думка ця спалахнула, і тут же Андрій з жахом відкинув її: якось він бачив у підземеллях Крулєвця обгризені пацюками людські кості. А потім згадалося, як розказував визволений з турецького рабства серб про свою біду: йому в зіндані пацюки пообгризали вуха, носа, губи, пальці на руках та ногах… І ще згадалася невелика фортеця неподалік від Іслам—Кермена. її взяли козаки штурмом. Гарнізон відбивався відчайдушно, немов знав, що, коли козаки роздивляться, яку фортецю вони взяли, нікому з турків пощади не буде… І коли козаки взяли ту фортецю і кинулися по її підвалах, то побачили таке, від чого навіть у них оселедці попіднімалися дибки: кімната була наповнена висохлими дитячими трупиками. Дітей замикали в тій кімнаті, вони за добу видихували все повітря, а далі вмирали, бо не було чим дихати. Після цього кімнату відкривали, мертве повітря виходило, а дитячі трупики висихали, мов мощі… О, як розлютилися тоді козаки! Вони всіх своїх бранців позапихали в оту кімнату! Як просилися турки змилуватися, як благали відрубати голови одразу, чи розстріляти, чи повісити, чи втопити — тільки б не в ту страшну кімнату!.. Запхнули всіх, а тоді в сусідній кімнаті, якраз для цього збудованій, слухали передсмертне волання ворогів… Може, й тут є така кімната.