Яром–Долиною…
Шрифт:
Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!
Пан Єжи круто осадив свого коня, повернув його на задніх ногах, зіскочив хвацьки на землю:
— Христос воскрес, дівчатка!
Хоч і не католицький сьогодні Великдень, а православний, таж і католики, і православні одного Бога мають, одному Йсусу Христу моляться! Недаремно ж і Унію запроваджено, бо всі ми християни: і поляки, й українці.
— Воістину воскрес! — відповіли дівчата.
— О, й поцілуватися можна! Одного ж Бога діти!
Та дівчата пирснули і розбіглися в різні боки, мов зграйка горобличок.
І тільки одна залишилася перед паном Сондецьким — саме ота райська гурія, задля якої коронний стражник і затіяв усю цюю кумедію. Вона стояла посеред дороги й дивилася своїми дивними—дивними світло—карими очима просто на усміхненого пана з котячими вусами й пронизливими очима змії. У неї були чорні коси, а очі світлі, а вуста — мов коралеве намисто, яке зараз висіле) на її тонюній шийці…
Пан коронний стражник підійшов, тихенько взяв незнайомку за плечі — й поцілував її в холодні, байдужі до нього вуста.
— Як звуть тебе, красуне? — запитав пан коронний стражник.
— Ганею.
— А чиєю ж ти будеш?
— Не вашою, — кліпнула довгими віями красуня. Ого! Одразу відрізала! Ще й як смиренно!
— А ти знаєш, хто я такий?
— Не відаю. Бачу, що не переяславський…
— Я канівський коронний стражник пан Єжи Сондецький! Якщо хтось захоче тебе образити, красуне, одразу звертайся до мене!
— Я маю і в Переяславі захисників, пане коронний стражнику! — коротко і кротко відповіла красуня.
— В гості не запрошуєш?
— А то тато й мама вас запросять, а я ще маленька, пане коронний стражнику!
— А далеко вони відвідси?
— А то, пане коронний стражнику, ви й самі довідаєтеся. А мені казати не велено.
Вона поглянула своїми чи то світло—карими, чи то сірими очима в чорні гіпнотичні (так вважав сам пан Єжи Сондецький і спокушені ним дами, крім панни Зосі) очі коронного стражника, відсторонила його рукою і пішла собі дорогою далі.
— А що ж ти мені побажаєш, красуне?
— Здоровля й радості, пане, — відповіла, не всміхаючись, Бібігуль.
Вона заклопотано йшла додому. Бо розуміла, що зустріч ця не випадкова і просто так вона не закінчиться.
А пан Сондецький аж через три дні прибув до Канева…
Ох, як кипіла його душа! Ох, як прагнула вона невідомої переяславки!
Примчав додому — і негайно послав за добре знаними майстрами інтриг отцями—єзуїтами Влязлом та Походзілом.
І той, і другий жили аж у кляшторі. Доки за ними з’їздили, доки їх привезли, минуло чимало часу.
Пан коронний стражник мав вхід до свого кабінету з кількох місць замку. Так зручніше було приймати різних гостей та гостинь. Так, зрештою, зручніше буде і втікати, якщо бидло канівське підніметься на якусь ребелію, до якої закликає отой схизмат Закривидорога, — ох, і недолугі ж прізвища мають оці мужики, що в козаки позаписувалися; почитаєш реєстр, то нарегочешся з їхньої примітивності, а часом просто дурості, — ну, то це вже така божа воля…
Пан коронний стражник сидів у своєму кабінеті й займався важливими справами — читанням доносів та скарг, які надходили до нього з різних кінців Канівщини. Особливо любив він читати доноси — о, то просто розкіш! Така душевна ницість одкриває свої прірви перед твоїм духовним зором, що ну!
Звісна річ, отці—єзуїти Казімеж Влязло та Казімеж Походзіло не знали тієї хвилини, як ступили у двір замку, чим саме займається пан коронний стражник. Не знали вони й того, що пан Єжи так захопився читанням чергового доносу на Андрія Закривидорогу, що на короткий час навіть забув про чудовну переяславку. Отці—єзуїти Влязло й Походзіло ступили у двір замку з тильного боку. Щойно вони опинилися на кам’яній стежинці, що вела до непомітних дверей, як два прив’язані величезні пси кинулися їм настрічу.
Вийшов служник, одягнений не по—місцевому, а десь чи то по—венеційському, чи то по—іспанському. Проте розмовляв він тутешньою мовою драбів — отож, знаючи, що по отців—єзуїтів було післано, прогнав псів, загнав їх у буди і сказав:
— Ідіть за мною — я вас проведу до пана коронного стражника.
Отці Вязло й Походзіло, покірливо вклонившись, пірнули в непомітні дверцята в стіні і пішли услід за служником. Довгенько підіймалися вони в напівтьмі якимись сходами, йшли переходами то вгору, то вниз — і нарешті опинилися в невельми великій, але показово прибраній залі, освітленій свічками. При стінах стояли лави зі спинками, прикрашеними вигадливою різьбою, а посередині кімнати стояли низенькі тапчани, столики, стільчики. Тапчани були вкриті ведмежими шкурами, такі ж шкури були розіслані на підлогах. Подушки на тапчанах, турецьких низеньких столиках, пуфиках були обшиті лосиними шкурами. Ну, це не привернуло особливої уваги отців—езуїтів. Головні окраси цієї кімнати були на стінах, обвішаних килимами.
О, то були окраси, гідні славного лицаря, що воліє вік свій скінчити не на тапчані, хай навіть укритому ведмежою шкурою, а на полі бою! Три стіни було вкрито найрізноманітнішою зброєю. На молодих панянок це все справляло враження, а на святих отців Влязла й Походзіла — то й ні: вони побували по світах, не раз заходили до зброярських крамниць, щоб і собі купити яке не яке знаряддячко — хай і непоказне, але безвідмовне… На стінах у пана коронного стражника висіли кольчуги, лицарські лати й шоломи, мисюрки й щити, мечі й сокирки, красувалися рушниці й пістолі, не було, правда, гармат, — але коли б пан Єжи Сондецький став раптом польним гетьманом, то він би над своєю головою начіпляв би ще й гармат і ядер замість люстр.
Біля вікна сидів за накритим зеленим сукном столом сам пан коронний стражник. На тих, хто зайшов, він навіть не поглянув, бо сидів до них спиною. Довгий, як вуж, пан Казімеж Влязло тут же оцінив позицію, в якій сидів пан Єжи, не вельми правильною. Досвідченому вбивці досить майстерно кинути ножа в його спину — і справу буде зроблено (якщо тільки пан коронний стражник не сидить у кольчузі—кошульці). Та доки вужоподібний пан Влязло думав про можливості ножокидання, жабоподібний пан Походзіло устиг постерегти з двох боків двох псів — не менших, ніж у дворі, тільки ті галасували, а ці лежать мовчки, мов статуї, — але кожен рух двох панотців відбивається в їхніх чотирьох очах, мов у зменшувальних дзеркальцях венеційського скла.