Яром–Долиною…
Шрифт:
Андрій припав до руки матері Параскеви, вклонився черниці Єфросинії, вклонився іншим черницям, скочив на свого бахмата і з місця помчав учвал.
Коли через хвилину озирнувся, то побачив, як його двадцять сотень козаків, дотримуючись похідного порядку, рівно—красиво мчать за ним. І знамено має над ними, прикликаючи!..
Ще раз побачив ігуменю, черниць, і трохи збоку світліло плаття панни Анельки. Вона теж вийшла проводжати козаків у похід, тільки, напевне, посоромилася ще раз підходити до Андрія, аби нагадати йому про її коханого Владка Гостинського…
Черниця Єфросинія дивилася услід козацькому регі—ентові і пошепки повторювала молитву. її душа відчула щось таке, чого так давно й так довго не відчувала. І тому вона шепотіла молитву, аби Божа мати вберегла її від спокус мирського життя, аби Божа мати дала їй забуття минулого.
Шепотіла, повторюючи слова молитви, а перед очима стояло обличчя козака Андрія… Його добрі й ласкаві очі… Ласкаві й беззахисні…
А над правою бровою — шрам…
Мати Божа, помилуй мя…
Коли чайка пливе в морі, опустивши свої щогли та вітрила, то її важко побачити за кількасот кроків від себе — вона мовби губиться серед хвиль, бо сидить на воді низько—низько…
Отож і вийшло, що передові бойові галери турків, а також ті, що йшли по боках, не помітили найближчої до них вісімдесят сьомої чайки. Та й, певно, не дуже пильно дивилися зорці на щоглах (а може, їх там і не було), бо турки не чекали стріти козаків на середині шляху. Вони взагалі не чекали на козаків цієї весни…
Настала ніч.
Турецька ескадра йшла непоспішливо, але впевнено. Боятися не було кого й чого — круль Ляхистану видав фірман, за яким козаки повинні йти аж у далеку Лівонію та на холодне Балтійське море воювати зі шведами — зараз їм, отже, не до турків. А якщо й набереться якась ватага з двадцяти чайок, то що вона зможе зробити проти цілої ескадри з півтисячі суден?! Козаки запеклі, козаки завзяті — це так, але ж вони не останні самогубці!
Галери йшли, не поспішаючи. Половина веслярів—не—вольників спала важким сном під лавами, друга половина працювала впівсили. Підгінчі притомилися і не пильнували за невольниками. Та й куди ти визволишся на пів—дорозі між Стамбулом та Ячаковим? Та й не малі ж діти — ці невольники, знають же, що йде велика ескадра; якщо хтось і підніме бучу на якійсь галері, то недовго радітиме: бунт, айякланму, буде тут же придушено і геть усіх учасників бунту буде негайно покарано: одним розпорють животи і їхні нутрощі повикидають у море, інших поприв’язують за мотузки й повикидають у море — нехай пливуть за галерою, поки не поздихають… Одне слово, кожного, хто братиме участь у бунті, чекає важка смерть. А кожна ж людина не хоче важкої смерті, кожна людина хоче смерті легкої. Кожна людина згодна простраждати все життя, аби лиш смерть була легкою, спокійною, непомітною — як сплеск хвилі, як промінь сонця, як подих вітру! Рідко коли таке буває, хоч прагнуть цього всі…
Турецька ескадра йшла крізь ніч. Зорі сяяли згори, місяць котився вгорі, відблиск його котився по хвилях, підстрибуючи…
В ар’єргарді ескадри йшли невеликі галери — з найтихохідніших. І бойові галери йшли тут — теж не з найпрудкіших. Дивитися вперед зорцям було нічого: там ішли свої. Дивилися назад, але там було тихо, там було темно й спокійно. Ні вогника, ні крику, ні пострілу…
Треба було дивитися по боках, але ж з передніх галер не передали ніякого сигналу про небезпеку. Час від часу виходив на палубу матрос—сигнальник із ліхтарем і подавав умовні знаки: попереду все спокійно.
Треба було б дивитися по боках. А якщо й дивитися, то що побачиш уночі?
Це козакам із чайок видно було б усе — якби вони, звісно, десь тут опинилися. Галери вирізьблюються своїми громадами на тлі світлішого за море неба. Крім того, на галерах то тут, то там, то ще десь вогники сяють.
Наступила північ, і турки не бачили, що до них, ідучи майже паралельним курсом, наближаються козацькі чайки. Передні не бачили, бо до них чайки не наближалися, «їхні» чайки були ще далеко за обрієм; середульші не бачили, бо й «їхні» чайки ще не виткнулися з—за крайнеба; а от останній третині турецького флоту треба було б пильнувати й пильнувати, бо козацькі чайки, мов акули, з’явилися невідомо звідки і вже пливли в тіні турецьких бойових галер, видивляючись, яку б це першою вхопити своїми смертельними зубами.
І, нарешті, видивилися! І — вхопили!
Козаки непомітно зайшли з корми, вчепилися за облавок, пропливли ще кількасот кроків на буксирі, один за одним, мов мавпи, повидиралися, повидряпувалися на галеру — і тихо, без зайвих звуків, сипонули по палубі. Вартові навіть скрикнути не встигли — уже лежали готові.
Козаки прокралися до кают з капітаном, офіцерами, штурманами, боцманами. Тихо—тихо все було, тільки чути, як утомлено барабанив бубон біля веслярів. За тим бубном не чути, як востаннє стріпнулися серця капітана та його офіцерів. Біля кубрика, де спали матроси й яничари, козаки без звуку зняли варту, кубрик замкнули, біля віконечок поставили хлопців з шаблями: як тільки яка сонна голова вигляне — тут же й полетить у море. Кубрик доведеться закидати запаленими бочками з порохом. Але це буде трохи пізніше. Зараз треба захопити веслярів і дати їм команду повернути галеру трохи вбік. Треба одірвати останню третину турецького флоту, а тоді вже і знищувати її — з шумом, гуком, вогнем і пальбою. Тільки ніхто з двох третин флоту, що йде попереду, вже цього не побачить і не почує…
Уже бубон біля веслярів перестав барабанити — не—вольники самі знають лік, невольники самі увійшли в ритм — розмірений, неспішний, повільний. Підгінчий крізь дрімоту відчув, що галеру ніби трохи—трохи повернуло в правий бік, — за багато літ роботи на галері навчився відчувати все. Подумав крізь дрімоту: тут ніби не водилося мілин, тут кораблі повинні йти прямо. Юсуф, колишній венеціанець Джозефіно, узятий турками в полон дванадцять літ тому, підвів голову, вслухався в тишу Веслярі гребли спокійно, повільно, сонно, але галера йшла собі морем з тією швидкістю, що нею й треба йти їй у строю з іншими галерами. Довкола було тихо — тихо, аж занадто. Й оце «занадто» остаточно розбудило підгінчого Юсуфа, колишнього християнина, а оце вже дванадцять літ магометанина. Юсуф підвівся зі свого місця і поволі пішов сходинками нагору, до люка. Сам себе заспокоював: треба подихати чистим повітрям, бо біля веслярів смердить гірше, ніж у найбруднішому свинюшнику.
Отак роздумуючи, підняв Юсуф люк, виліз на палубу. Повітря і справді було чудове — свіже, зі слабеньким вітерцем. Повівало з далекого заходу, із—за самої, здавалось би, Адріатики, від самої Венеції, біля якої в цю пору цвітуть помаранчеві сади й гаї. І Юсуфові навіть здалося, що чує він запах помаранчевого цвіту, — і згадалася йому його юність, і дівчина згадалася перша, яку він устиг був несміливо покохати, а вона так і не встигла віддати йому свою любов і ніжність, бо віддали Агнесу — так, звали її Агнесою — у прислужниці до герцогового сина Якопо, та й… Не бачив більше Агнеси Джо—зефіно, бо пішов у моряки, а там втрапив у полон, а там з досади й люті на весь світ зрадив свою віру і став мусульманином Юсуфом — людоненависним Юсуфом, якого боялися не тільки християни чи іудеї, а й вірні послідовники Пророка… Так солодко пахнуло помаранчевим цвітом, що Юсуфові захотілося заплакати…
Але він не заплакав, він тільки зворушено схлипнув носом і хотів правою рукою витерти сльозину на оці.
Та витерти сльозину не встиг.
Бо саме цієї миті його голова, пролетівши широкою дугою над палубою, опинилася за бортом галери й через півмиті бубухнула в море.
Юсуфове тіло хитнулося назад — і покотилося східцями донизу, до невольників.
Веслярі тут же припинили роботу. Вони вже з півгодини відчували, що щось діється з галерою. Спочатку вони відчули, що до їхнього судна хтось причепився. Чайка, хоч і легенький це кораблик, але ж кораблик, на якому вміщується не один десяток людей. І для звиклих веслувати невольників її вага — все—таки вага. Хай навіть і маленька! Але ж у дорозі й голка важка!..