Яром–Долиною…
Шрифт:
«То буде чаруючо, то буде дивовижно! То буде рай!.. Буде літо. А влітку завше єст пєнкнє, завше тепло. Шафірове небо і шафірове може! Яблуні й груші з плодами, музика і пісні увечері. То є рай!.. Лазур в серцях і над головами!..»
А поки що була темрява і безнадія…
І раптом поряд із паном Владком Гостинським хтось хрипко—хрипко, тяжко—тяжко заспівав:
Гомін, гомін, гомін по діброві,Туман поле покриває,Мати сина прикликає:«Вернись, синку, вернись, синку, додомоньку,Змию тобі головоньку, змию тобі головоньку…»Тиша… Тільки холодна вода плюскається довкола… І хтось із іншого боку озвався:
Мене, нене, мене, нене, змиють дощі,А розчешуть густі терни,А висушать буйні вітри…І пан Владислав Гостинський, дарма що раніше з гонору не співав мужицьких пісень, зітхнув, схлипнув і разом з іншими підхопив:
А розчешуть густі терни,А висушать буйні вітри…Сльози котилися по щоках невольницьких, але ніхто їх не бачив. Довкола кипів бій, а сюди, під цей ковпак, навіть відзвуку не долітало…
Пан Гостинський плакав, але мріяв про «лазур в серцях і над головами»…
Та поки що над головами була безнадія.
А під ногами — десять безнадій…
І все ж вони чекали на ранок…
Морська баталія тривала до ранку. Палали галери, ближчі до хвоста величезної колони. Передні галери з відрубаної частини — третини турецького флоту — козаки вирішили не палити, щоб цього не побачили ті кораблі, що пішли на північ. Бо якщо побачать, то повернуться, а це ускладнить усю операцію…
Та що там ускладнить? Козацьких чайок і так було менше, ніж відрізаних ними від колони великих та малих галер.
Вже аж під ранок повсюди запалало Чорне море. Козаки нищили турецькі галери.
Турки відбивалися хоробро і вміло, проте нічого не могли вдіяти проти швидких козацьких чайок, які літали морем, мов стріли. Важкі корабельні гармати були нездатні влучити в верткі й швидкі козацькі судна. А козаки зі своїх чайок діставали всіх і вся. їхнім гармашам цілитися було легко — гармати на чайках стояли на носі й на кормі. В таку чайку з галери не влучиш, а гарматка з чайки влучала в галеру обов’язково.
Вранці до місця баталії підпливла чайка Недайборща, а з неї ще кілька десятків козацьких суден. Підмога виявилася вчасною. Свіжі козацькі сили вдарили по рештках третини флотилії турків, і на тих галерах, які все ще чинили опір, затріпотіли білі прапори — османці здавалися, сподіваючись на милість.
Але ж Недайборщ ще заздалегідь отримав наказ: полонених не брати, визволяти тільки невольників! І тому козаки не дивилися на білі прапори! Вони йшли захопленими галерами на таран, запалювали ворожі кораблі, підривали їх, турків скидали в море, а самі намагалися вирятувати від вогню й води невольників, яких перевозили на дві великі вантажні галери.
Недайборщева чайка підпливла до перевернутої галери. Уже ось—ось мало зійти сонце, і все море мов палало червоним. На перевернутій галері сиділи, вхопившись за киль та нерівності днища, козаки Оксена Цьопи.
— А де ж ваша чайка? — запитав Недайборщ, вийнявши люльку з рота і сердито кашляючи.
— Та десь хлопці встигли відчепитися й пішли далі, а нас лишили, — відповів Цьопа.
— І тебе теж? Як же так?
— Та так вийшло. Вони подумали, що ми потопилися, та й пішли далі в бій… А ми ось—о сидимо!..
— Кому це ногу відбило?
— Не відбило… Ми самі відрубали… Невольник один…
— Живий?
— Був живий… А зараз уже ні… Помер, бідолаха…
— Навіщо було рятувати?..
— Душа християнська… Серед рідного козацького товариства помер…
— А турки де — що з галери?
— Та плавали тут довкола… А ми їх не пускали… То вони на дно пішли… Та ще ось під нами невольники сидять… Пісню вночі співали — жалібно—жалібно… Оце сидимо й думаємо, як їх урятувати… Мабуть, не можуть відстебнутися, а то б хтось із них випірнув…
— Яремо, заглянь—но у скриню, ключі від ланцюгів галерних пошукай!
Яремко тут же метнувся до скрині, він добре знав, що там є ключі. Недайборщ знав своє моряцьке діло.
— Ось! — Яремко підніс над головою в’язку ключів.
— Ану, постукайте добре у днище, — сказав Недайборщ. — Може, там ще не задихнулися?
Оксен Цьопа постукав чоботом тричі, а потім іще раз тричі.
Зсередини озвалися так само: тричі і ще раз тричі.
— Хто полізе? — запитав Недайборщ.
— Я! — озвався Яремко.
— Мовчи, дитваче! Ще смолі не обсохли… Хто полізе?
Оксен Цьопа сказав:
— Давайте сюди ключі, я прив’яжу їх до очкура і спробую пропірнути. Тільки прив’яжіть мене до мотузки — про всяк випадок.
Тут же розмотали тонкий міцний мотуз — турецький, шовковий, легенький; може, турки його для чогось іншого використовували, а Недайборщеві він прислужиться в морській справі. Прив’язали до ноги Цьопі.
— Ну, давай! Негайно ж постукаєш у днище!.. Оксен Цьопа тут же пірнув. Яремко почав подумки
рахувати. Ось уже двадцять нарахував, сорок, шістдесят, сто…
— Стукає? — гукнув він, не витримавши.
— Ні, — озвався інший козак, що сидів на днищі перевернутої галери. — Не чути, Яремку!
Це був чорнолиций Степан. Він сидів напроти сонця, що сходило в морі…
— Тягни мотузку назад! — гукнув Недайборщ.
— Не тягнеться! — гукнув Яремко. Він тут же дав край мотуза іншому козакові, а сам стрибнув у воду і, тримаючись шовкового шнура, поплив під галерою. Вода була вже світлою, в ній було видно — правда, недалеко, але все ж таки на два—три аршини Яремко міг бачити. Ось він, тримаючись за шнур, пливе під темною палубою, ось має бути дірка—вхід до трюму, до веслярів. Але що це? Мотузка мов би губиться на цьому місці. Люк чомусь зачинено…