Яром–Долиною…
Шрифт:
Насупився Карпо Недайборщ, знову викресав огню, знову засмердів на все море своїм тютюниськом, а потім сказав:
— Нехай його відправлять на галеру до невольників, яких ми визволили. І то щоб хутко! А то накажу прив’язати йому до ніг ядро й пустити на дно!.. Як там поляк?
— Та ніби живий, — озвалися козаки, що поралися біля тіла Гостинського. — Ось—ось отямиться, бідолаха…
А божевільний качався по дну чайки і кричав словами пісні:
«Мене, мати, мене, мати, орда знає —В чистім полі об’їжджає,В чистім полі об’їжджає!..»Яремко сидів, тримався за шию, яка вся боліла, і плакав. Він тільки зараз уявив, у якому смертному пеклі побував, тільки зараз уявив, скільки невольників загинуло у трюмі цієї галери — та й хіба тільки її?
Чайка Оксена Цьопи й справді не потонула — вона брала участь у нападі на іншу галеру, втратила половину своєї команди і тепер обпливала «поле» бою, підбираючи в хвилях тих, хто ще плавав чи тримався хоч за що—не—будь.
— Що ж ви нас, іроди, залишили на турецькій галері пропадати? — хрипко лаявся Оксен Цьопа. — А якби не пан Карно Недайборщ, то ми б тут і зовсім погинули б!.. Понесло б нас аж на Босфор, до турків у зуби!..
— Та як би ж ото бабахнулися об другу галеру, та як усе затріщало, а потім пішло тонути, то ми ледь устигли одчепитися, — а потім у тьмі шукали вас, шукали, а вас не видно! Ну, то ми й попливли іншу галеру брати! — відповів пошрамований козак з одним вухом.
— Що зробили з тією галерою?
— Взяли. Невольників розкували! Різний люд там, але нашого брата найбільше. На галері були гармати, фальконети, залізні грати для вікон, драбини, будівельне причандалля…
— Повикидали в море?
— Та ні! Довго викидати! Допливемо до берега — тоді й повикидаємо. Або ж у бою можна буде такою здорово галерою бойову турецьку галеру протаранити…
— Ну, гаразд, — відповів Оксен Цьопа, переходячи зі своїми хлопцями, які залишилися живими, на борт своєї чайки. — Попливемо далі. А тебе, Вухо, залишу на тій галері, щоб вона йшла добре та справно і щоб пана турка таранила як слід…
Недайборщ дав команду підняти щогли з вітрилами та ще й на весла налягти — треба було наздоганяти другу частину турецького флоту, з якою вже розпочали бій ті чайки, які ще вчора були послані йому напереріз.
Знову Яремко стояв на носі отаманської чайки, пильно вдивляючись у далину.
І в душі снувалася пісня: «Гомін, гомін, гомін по діброві…»
А перед очима стояла далека Ганя — його чудовна Бібігуль. І бавилися з хвилями дельфіни…
— Чого зітхнула, дитино моя? — раптом запитала Хведора.
Бібігуль закінчувала підмітати в хаті і щось думала про своє. Думала — та й зітхнула.
— Та так… Яремко згадався… Коли б уже скоріше осінь…
— Ого, ще й весна не минула, ще й літа не було, а тобі вже осені захотілося! Вам, молодим, усе хочеться, щоб швидше, щоб хуткіше та легше…
— Та дуже ж довго чекати!.. Он скільки днів!..
— Дитино моя… Наша жіноча доля — чекати й чекати! Так ото світ побудовано… Засієш поле озиминою — чекай, поки зійде, поки перезимує під снігом, чекай весни, як сніги зійдуть і піде жито рости далі… Ось воно вже високе — по плечі, а то й вище голови, а ти чекай, коли воно одцвітє, коли зернята з’являться, білим молочком наллються, а потім достигне, стане зрілим зерном… Бач, скільки чекати хліба?..
Бібігуль стояла біля стіни і слухала. Знала вона й без Хведори, як росте жито чи пшениця, та якось до свого життя всього цього не прикладала…
— Ох, дитино, скільки нам чекати доводиться! Поки діждеш того заміжжя, а потім дітей, а потім поки їх на ноги поставиш, а потім — знову чекай і чекай! Скільки літ Мусія чекаю! Скільки літ Марійка не з нами живе
і її чекаєш, і дітей її. А Яремко!.. Ой, найтяжче мені на душі за Мусія… Найрозумніший — а пішов і згинув десь… Хоч би ще яку вісточку прислав… А може…
Стара Хведора — Яремкова мати — вчила Ганю—Бібігуль:
— Ото, дитиночко моя, ти вже велика виросла. Дасть Біг, за Яремка вийдеш нашого — любиш же його?
Бібігуль кивнула головою й зашарілася.
Хведора погладила їй голову шершавою рукою, сіла на лаву, посадила дівчину напроти, подивилася на неї добрими—добрими очима і сказала:
— Ото є таке число «дев’ять». Кожна жінка знає його. Бо то Бог дав їй число місяців, щоби дитину в собі виношувати. То святе число… А ще Бог дав жінці дев’ять головних прикмет. Як немає їх у жінці — то не буде щастя в її родині… Дев’ять прикмет, дев’ять Божих дарів…
— Які ж вони, ці Божі дари? — тихо запитала Бібігуль. У хаті було вже темно, тільки в печі горів вогонь. Та ще
тьмяно—тьмяно блимала лампадка. Уже пора було б і каганець який засвітити, та не хотілося щось Хведорі, та й легше якось говорилося у цій напівтьмі — вона зближала, робила розмову інтимнішою, якоюсь ближчою кожній душі…
— А такі дання, які повинна мати дівчина, а потім і жінка. Перше дання — любов до всіх, власне, вміння любити всіх, зігрівати їх душею. Чужу радість поділити, чужу біду зрозуміти, людину в горі втішити й приголубити. Бути захистком і прихистком для душі й тіла. Оце — перше дання… Чуєш, дитино?
— Чую, — пошепки мовила Бібігуль.
— А друге і третє дання: бути дружиною і матір’ю. Буває: красива жінка, вродою аж сяє, а немає в ній дру—жинського хисту. Не поєднана її душа з душею чоловіка. Він щось думає, а вона не знає і серцем не чує… Чи — народить дитину, другу, третю. Має їх, а не чує їх, годує їх, а не любить їх. Справжня жінка з дітьми до неба злітає, а несправжня дітей своїх кляне, що сякі—такі, неслухняні, безсердечні… А вони й неслухняні й безсердечні, бо від матері душевного тепла не чують, не навчені любові, бо немає в неї причутлості ні до чоловіка, ні до дітей. Оце такий другий і третій жіночий карб…