Яром–Долиною…
Шрифт:
Тепер лишилося битися з трьома!
Яремко вискочив із шаблею на дорогу. Вершники, які промчали були повз нього, зупинилися, роздумуючи: чи йти на бій проти того — а може, тих? — що збив щойно двома пострілами двох гайдуків з коней, чи тікати з оточення, бо зараз розклад сил уже змінився!.. Вони вирішили таки повоювати з Яремком, та цієї миті на них налетіли Ляскало й Цабекало — і знову заграли шаблі, і знову з них посипалися іскри.
Яремко скочив на свого коня і помчав на підмогу. І — вдало! Врізав одному з гайдуків по правій руці. Не відрубав, але поранив, бо гайдук тут же випустив шаблю і кинувся назад. Ще через хвилину Цабекало умудрився штриконути гайдука в груди — та так, певне, вдало штриконув, що пробив йому кольчужку — і той завив, хапаючись за груди, а потім завив ще дужче: вся долоня була в крові!
Останній з гайдуків кинув шаблю і закричав: — Здаюся! Тільки не убивайте!
Його залишили жити. Тільки відібрали в нього коня. Та ще забрали коней у тих, кого Яремко збив двома пострілами. Ці гайдуки були живі, але рани в них були серйозні — довго доведеться лікуватися холопам Сондецького!
…І знову по дорозі від Канева до Києва застукотіли копита. Двадцять чотири копита…
Цабекало розповідав Яремкові, який тримав на руках найдорожчу свою ношу:
— Отож ми тебе відпустили, а їх, гадів, душ п’ятнадцять! Ну, отож і довелося повоювати! Трьох у яму скинули та дошками по головах дали — може, узавтра отямляться, десь п’ятьох чи шістьох шаблями попроколювали, двох з пістолів чи то поранили чи то постріляли… Ну, а далі вже було несила. Ми їх і вирішили заманити на гору, до тебе! Ми їх і підвели під твої пістолі та шаблю…
— Еге ж, — підхекнув Ляскало. — Усе просто, тільки трохи довше довелося битися — ніяк вони не піддавалися, ці чортові ляхи…
— Та які там ляхи? — це знову втрутився Цабекало. — Ті ж самі руські, як кажуть, люди, тільки ляхові служать…
Вони мчали нічним шляхом понад Дніпром, що виблискував під місяцем та зорями; мчали шляхом на Київ…
Ось уранці доїдуть до Зарубинець, переправляться поромом на той бік, а звідти додому, до Переяслава, — зовсім недалечко.
Яремко тримав на руках Бібігуль і боявся на неї дивитися — він усе думав, що може статися, як у міфі про Орфея й Еврідіку: озирнешся на кохану — і кінець!..
Алім—баші все—таки знав значно більше, ніж йому належало б знати. Це було його суттєвою вадою. А з вадами треба боротися — і послідовно.
Бекір—баші ні на хвилинку не забував, що Алім був свідком його ганьби. Так само свідком ганьби був і харем—агаси. Але з начальником гарему вирішилося все дуже просто — за те, що він не вберіг улюбленої наложниці Бекіра, йому відрубали голову.
А от як помститися Алімові, щоб усе вийшло і законно, і красиво і щоб ні до кого в Стамбул не прийшло вістки про те, що хоробрий Бекір—баші чогось там боїться?
Після того, як харем—агаси Надир розпрощався зі своєю головою, Алім—баші став хитрішим за змія. Він ніде не з’являвся сам, а тільки в супроводі своїх особистих охоронців, він не приставав ні на які пригощання з боку Бекіра—баші, посилаючись на те, що в нього негаразд із шлунком і, отже, їсти він може тільки таке, на що най—хоробрішому з найхоробріших навіть гидко поглянути.
Єдине, на що якось був пристав Алім—баші, — так це на шахову партію з Ьекіром. Бекір грав добре, це було відомо Алімові, але він, Алім—баші, грав у шахи ще хитріше і був майстром різних пасток, прихованих шахів тощо… Отже, вони сіли на килими перед низеньким столиком і почали грати.
Власне, Алім—баші розумів, що шахова партія — тільки привід. А щось головне Бекір приховує. Проте Бекір поки що на ці теми не говорив нічого.
Вони зіграли кілька партій — і Бекір, хоч і дуже старався, програв—таки Алімові більшу частину, а решту звів унічию. Алім—баші бачив, як Бекір хоче в нього виграти, і останню партію програв навмисне. Бекір це побачив, розсердився, але промовчав. У гніві він, напевне, не помітив, що в нього розійшовся халат і оголилися волохаті груди. Так от, на цих грудях Алім—баші раптом побачив виколотий чинським чорнилом синій християнський хрест…
Бекір через півхвилини закрив халатом те місце, але підозріливо поглянув на Аліма. Алім—баші вдав, що він нічого не бачив…
Залишившись наодинці, він з певною дозою втіхи подумав про те, що йому, начальникові розвідки, гяури викололи малюнок у вельми інтимному місці на нозі — так що майже ніхто й не побачить. А Бекірові справді не поталанило: викололи, гади, отакенного хреста на грудях! Спробуй його вивести! Тільки відрізати отой шмат шкіри — та й усе! Але ж це боляче, але ж це довго гоїтиметься! Проте доведеться на це піти й Алімові, й Бекірові—баші…
Під час наступної зустрічі за шаховим столиком, коли хитрий, аки змій, Алім умудрився непомітно для навіть досвідченого ока програти партію, Бекір ледь не затанцював од радості. Знову розійшовся його шовковий халат, і знову Алім побачив на волохатих грудях синій християнський хрест. Але здивувала його одна обставина. У хреста десь поділася перекладина — і тепер це був стовп.
Ще через день, коли гра йшла з перемінним успіхом, Алім—баші не зумів спровокувати найхоробрішого з найхоробріших на показування голих грудей. Не вийшло, — а хотілося подивитися, як воно далі з тим хрестом: чи залишився він стовпом, чи, може, знову в нього виросли рамена?
За четвертим разом гри хоробрий Бекір чомусь згадав покійного харем—агаси Надира і став тяжко жалкувати, що піддався безпричинному гнівові й наказав відрубати голову такому вірному служаці! Що таке, зрештою, улюблена наложниця? Жінка, яку можна замінити ще кращою жінкою — та й усе!
— Не кажіть, о наймудріший і найхоробріший, — спробував заперечити Алім—баші. — А незрівнянна Роксолана—Хуррем, яка була не лише наложницею, а й найпершою порадницею великого Сулеймана Законодавця?
— Я ж кажу про наложницю, а не про дружину. Роксолана була дружиною, а Галія — тільки наложниця. Навіть дружину можна замінити — а що вже казати про наложниць!
— Схиляюся перед мудрістю ваших слів, о великий полководцю, — мовив мовби зовсім без єхидства Алім—баші, — але в житті трапляється й таке, що добра наложниця дорожча за найулюбленішу дружину. Але, звісно, незрівнянна Роксолана тут виняток… Так що кара, якої зазнав харем—огаси, цілком заслужена ним. Він не вберіг вашої найулюбленішої гурії, пері, чарівниці!..
— О так, так! — прошепотів Бекір—баші і високо підняв руки вгору, а потім затулив ними обличчя. Поки він ті руки підіймав, його халат розійшовся знову — і Алім побачив, що від колишнього хреста залишилася тільки одна тонюня синя рисочка, яку можна й не вирізати, не випікати, не витруювати, не виводити з тіла…