Яром–Долиною…
Шрифт:
А які ж походи були! І колись, і зовсім недавно! Два літа тому козацька флотилія під проводом Миська громила турецькі флоти в Чорному морі, нападала на міста, визволяла невольників. Потім Олекса Шафран з товариством ходив до Мінгрельської землі, до Трапезонту. Це було ранньої весни. А потім у Стамбулі рознеслася вістка, що козаки хочуть повторити свій похід 1623 року. Стамбул огорнула страшна паніка. Говорили про тисячу козацьких чайок, що мають ось—ось напасти на столицю. Конецпольський писав королеві: «Од нас велькатам тривога настомпіла, бо знаць пришла певна вядомосць о готових тисьонцу чолнов козацкіх і о нашим войску вєлькім». І він же ж, Конецпольський, тут же ж добився, щоб король видав віц [28] понищити човни і прислав своїх комісарів на Січ, аби пропильнували виконання королівської волі.
28
Віц— королівський указ (польськ.)
Ось так козакам і доводилося обороняти Україну, відбиваючись з одного боку від королівських віців та розпоряджень коронного гетьмана і від турків та їхніх найманців з боку другого…
Супроти дев’яти козацьких чайок сунуло сорок п’ять галер з сейменами та яничарами. Відійти б козакам убік, дати б дорогу туркам — і врятували б свої життя, і пожили б іще на світі, і покозакували б іще на морі і на суші. Ні, не відійшли вбік, не втекли, а стали до бою.
— Підемо на нічний бій! — вирішив Недайборщ.
Битися вдень — це підставити себе під мушкети й гаківниці, під луки й арбалети яничар та сейменів. Турецькі й татарські яничари битися вміють знаменито, стрільці з них неперевершені, та й у рукопашному бою вони дивовижно винахідливі й небоязкі. Особливо, коли бачать, що їх більше і їхня бере!..
А вночі — трохи легше буде козакам. Хоч і тут у рукопашному бою буде дуже й дуже нелегко, але ж зате яничари втратять перевагу в стрільбі. Крім того, вночі яничари не побачать, що козаків усього півтисячі — супроти вісімнадцяти — двадцяти тисяч воїнів, на галерах, не рахуючи веслярів.
У Недайборща була, власне, єдина надія на невольни—ків—веслярів. Треба в першу чергу визволяти їх…
Послідовно підіймалися весла. Підіймалися й опускалися у воду. Турецька флотилія повільно пливла, бо назустріч їй віяв вітер. На найбільшій галері, в оточенні найнадійнішої яничарської охорони, повертався до Криму колишній володар Джанібек—Герай.
Одні зорі сяяли в небі. Темно. Море було чорне, і з галери нічого на ньому не можна було побачити. Зате з чайки було видно добре…
Крайню галеру брали дві чайки. Недайборщ та його хлопці тихенько підтягнулися, ухопившись за грубі дерев’яні бруси, обминули людну палубу з яничарами та сейменами, а вздовж бортів іззовні полізли, шукаючи отворів для весел. Там можна було прокрастися до веслярів…
Недайборщ залишився назовні.
Барабан вибивав дріб. Свистів вітер у снастях. Зорі споглядали на турецькі галери та козацькі постаті. Барабан бив і бив…
Та от він замовк. І перестали рухатися весла. Галера йшла ще за інерцією, але козаки, що поприлипали до борту, почули: ось—ось вона стане, зупиниться, завмре.
Хтось вигукнув на палубі: чого зупинилися?! Але з трюму — ніякої відповіді. А потім — переляканий крик десь ізсередини судна:
— Урусчі! [29]
29
Урус— руський (тур., кр. — тат.); так називали турки й татари українських козаків.
Тепер усе завирувало на судні. Залунали постріли, прокльони, заклики, погрози! Крики страху й ненависті, крики болю й торжества…
Недайборщ прислухався до веслярів. Що діється там? Чи розкувалися невольники, чи й досі сидять на ланцюгах? Саме вони — найголовніша сила в бою на галері. Саме їх треба визволяти до бою — їм так накипіло від мучителів, вони так добре знають обстановку на галері: де що лежить, де хто спить, де тут порох, де гармати, де припаси їжі і таке інше.
Нарешті, загуло й у трюмі. Затрясло галеру від двиготу сотень ніг. Це невольники — голі, розпатлані, бородаті, мов пекельні чи цвинтарні примари, — вилетіли напалубу, покотилися по коридорах та проходах, — і полетіли в чорні хвилі ті, хто вважався господарем становища на судні. Полетіли яничари й сеймени, полетіли, як правило, цілі, з руками, ногами та головами, а за ними вслід летіло шмаття тіл — це так рубали озброєні вояки неозброєних веслярів!.. Та вже й веслярі озброїлися — і вже перелякано вигукують яничари й сеймени, і вже кричать останнім криком хоробрі воїни пророка, і вже ллється їхня кров.
Недайборщ перескочив борт і почав орудувати своєю шаблюкою. Не та була в нього сила, зате ж був досвід, зате ж було вміння побачити навіть у темряві, де хто іцо робить, побачити й куди треба йти!
Люто відбивалися вояки Кантеміра, але довелося їм летіти у хвилі, а там сподіватися на те, що їх витягнуть інші галери, ще не зайняті козаками.
— До гармат, хлопці! — гукнув Недайборщ. — Б’ємо по найближчій галері! По палубі!
Найближча галера чорною громадою проходила поряд. І їй у правий борт вліпили хлопці Недайборщевої чайки такий заряд в упор, що половину яничарів та сейменів змело у воду.
І тут же кинули гаки на сусідню галеру, почали підтягуватися до неї, аби перестрибнути на її палубу, поки яничари та сеймени ще не прочухалися після залпу.
— Скоріше, хлоп’ята, скоріше, товариство! — стогнав від збудження Недайборщ і аж скреготів зубами з досади, що він уже немолодий і перестрибувати з борту на борт для нього вже марна справа.
Хлопці поперестрибували і розпочали бій з рештками яничарів та сейменів, але тих було ще багато. І тут Недайборщ побачив, що йде ще одна галера, відчув — не побачив, а тільки якимось відчуттям відчув! — що турецькі гармаші зараз дадуть залп по палубі, де вже перемагають козаки, — і закричав, перекриваючи все:
— Хлопці, негайно униз, до веслярів, а то вас зараз з гармат як цуциків у море викинуть!..
Хто почув, хто ні, хто у трюм, а хто ні, але гахнув залп — повз Недайборща наче вихор страшенний промчав (як отоді, торік!), і відчув старий отаман, що його прибило чимось до щогли. А вже потім відчув біль у правому плечі. Хотів узяти люльку в зуби (він її тримав у правій руці), та відчув, що ні люльки, ні правої руки десь немає. Немає — і все!..
До самого ранку кипів бій у морі. Дев’ятьом чайкам удалося захопити п’ятнадцять галер із сорока п’яти. Але більшого досягти вони не змогли.
Недайборщ наказав перев’язати йому плече, щоб зайве кров не лилася, і попросив собі чиюсь люльку в зуби.
— Прив’яжіть мене до щогли, а то я можу впасти, — сказав він. — Мені ще й у ногу поранило, але то вже таке…
— Може, ляжете, батьку?
— Ні, тільки стоячи!
Тридцять галер, перегрупувавшись, пішли на п’ятна—дігять суден з козаками та невольниками. Тепер уже бій був вигідний для яничарів та сейменів. Збиті в купу, оточені, пошкоджені галери виявилися чудовими мішенями для гармат, мушкетів та гаківниць…