Яром–Долиною…
Шрифт:
Уже півдня кипить битва на широкому полі, і знає Дорошенко, що треба її чимпошвидше закінчувати, що тільки блискавичність — запорука його перемоги! Треба кінчати, бо ті Кантемірові воїни, які розбіглися після першого приголомшливого удару, зараз можуть уже і оговтатися, ті мурзи, які повтікали за обрій, уже, певно, отямилися і перегруповуються! І тепер держись, Дорошенку! Можуть—бо ті мурзи зайти тобі в спину, і буде Кантемір, п’ючи із твого черепа, хвалитися, що так було й замислено: він, мовляв, Кантемір, зв’язав основні сили Дорошенка, а ті, що розбіглися, вдарили по ньому в спину!
Кінь Дорошенків Сніжко — біло—червоний: і круп, і грива, й холка, й ноги в крові! Вже й не пам’ятає, скільки ворогів збив він на землю, вже в голові дзвенить від напруги й перенапруги. Поряд із ним б’ються Закривидорога й Яремко, неподалік — Ляскало й Цабекало! Ех, немає Дерикота з його сотнею — він би показав зараз Кантемірові! А де полк Мізерниці? Ага, його відрізано від Дорошенка! Але видно, що б’ються хлопці — орли!..
Кантемір не звик битися в лавах своїх вояків. Він, як справжній полководець, звик командувати збоку, позаду. Так само треба б і Дорошенкові діяти — не раз про це казав йому Андрій Закривидорога, не раз докоряв йому й старий Олефір Голуб, колишній гетьман, який зараз теж на рівні з простими воїнами б’ється проти турецьких попихачів Кантеміра… Але що поробиш, коли зараз доля змушує і Кантеміра, і Дорошенка битися на рівні рядових вояків?.. Де знайти зараз Кантемірові таке місце, щоб він стояв і дивився, а інші щоб билися?!
— Вперед! — гукає Кантемір, і бачать його вояки, що рветься несамовитий мурза до того місця, де мають бунчук та інші клейноди Дорошенка. Ось він та кілька його батирів уже пробилися до Дорошенка. Хто з полководців не упаде — тому й належатиме перемога!
Батирі б’ються з Закривидорогою та Яремком, з Ляскалом та Цабекалом, з Олефіром Голубом, з Тягниборо—дою та Гостинським. Кантемір схрещує шаблі з Дорошенком.
Кантемір — лівша так само, як і Дорошенко. З Кантеміром дуже важко битися на шаблях — надто незвичний він для противника. Доки той роздумує, як би взяти шайтана—мурзу, що б’ється не тією рукою, як Кантемір уже лівицею зчесує йому голову!.. А тут — найшла коса на камінь! Дзвенять шаблюки, летять іскри, іржать коні, кусаючись. Міцна шабля в Кантеміра — дамаська. Така ж шабля і в Дорошенка — теж дамаська, тільки переяславського кування. І коли рубонув щосили по Кантеміровій домасі Дорошенко, то прорубав її до половини, до середини вищербив її крицю! Та все ж і щербатою шаблюкою несамовито б’ється татарський доводця, бо думає, що й Дорошенкова домаха вищербилася!.. Та от якось зиркнув — і побачив шаблю ворога: ціла—цілісінька, ще й весела, як шайтан у пеклі! Штриконув він тоді шаблюкою щербатою своєю Дорошенка у груди, мов якийсь фаранг шпагою другого фаранга, — та тільки ж забув Кантемір, що на гетьманові — кольчуга з нагрудником! Брязнула шабля, пішла вбік, щербиною за кольчугу зачепилася, і відмахнув би к бісу ліву руку Кантемірові Дорошенко, якби на татарському мурзі не було кольчуги, нагрудника й наплічників, та ще й шолома з сіткою! Але прорубав наплічник Дорошенко, заіржав кінь Кантемірів, відскочив назад, збивши одразу трьох батирів і чотирьох палванів. [42] Цим і врятував обеззброєного мурзу, бо ж пощерблена шаблюка повисла на кольчузі Дорошенковій. Тим часом Кантемірові хтось із батирів дав нову домаху в руку — і кинувся мурза, хоч і боліла лівиця його в плечі, на Дорошенка. І — даремно! Бо розрубав своєю переяславською домахою гетьман кольчугу на грудях Кашемірових, а за другим ударом відбив убік нагрудник — кольчуга з одного боку вже не тримала, — і встромив свою гостру й холодну, мов смерть, шаблюку ворогові в груди.
42
Палван (пехлеван) — богатир—борець (перс, тур., кр. — тат.).
Ахнув Кантемір кров’ю з рота, і поточився, і похилився, і став падати на круп своєму коневі… А палвани й батирі, щосили відбиваючись від козаків, винесли свого доводцю з—під Дорошенкової шаблі і поволі, а потім і швидше, але не втрачаючи гідності, почали відступати. Захопився був Олефір Голуб переслідуванням пораненого Кантеміра, — та попав необачною головою під шаблюку одного з батирів. Злетіла голова і в батиря, і в двох палванів — це Закривидорога якраз наскочив, тричі махнув, — та немає вже з товариством Олефіра Голуба, полетіла душа козацька в рай чи в пекло — хто його знає?! А жаль козака, жаль недавнього кошового, за гетьманування якого Недайборщ із товариством, Петрунін з донцями та Олександр Чорногорський з повною душею мрій робили славний похід через Трапезонт, Синоп і Кафу аж на Стамбул!..
Відступало Кантемірове військо — спочатку повільно, а потім уже бігом, навскоки, та козаки наздоганяли вершників, що втікали на перевтомлених, охлялих конях, — і рубали, рубали, і летіли голови в зелену траву, між червоні маки!..
«Ах, як це добре, — подумав Шагін—Герай, — що вдалося нам узяти в свої руки цього Кантемірового сина! Тепер не Кантемір, а ми диктуватимемо супротивникові, що робити, а чого не робити… Ну, першим ділом треба їх змусити забратися зі своїми військами від Бахчисарая. А взагалі — треба примусити їх зовсім піти з Криму!..»
Він ходив по кімнаті туди—сюди і думав.
Ситуація, що позавчора була катастрофічною, сьогодні повернулася іншим боком. Тепер не Кантемір на коні, а він, Шагін—Герай.
Зайшов Магомет—Герай. Обличчя змарніле, очі каламутні. Знову, певне, не спав цілу ніч. Молився, напевне.
— Непогано почався день, слава Аллаху, — у відповідь на німе запитання брата—хана сказав калга—султан.
— Бачу, — слабким голосом відповів Магомет. — Дощ пролився на ниви, сонце сяє…
— Сонце — це так, — погодився калга. — А є ще одна радість: нам удалося викрасти з ворожого табору дуже важливу для нас людину.
— Кого ж? — неуважно запитав Магомет, думаючи про щось своє.
— Кантемірове щеня — Іштерека—мурзу… Його Кантемір залишив командувати військом біля Бахчисарая.
Магомет—Герай з подивом поглянув на Шагіна. В його пригаслих очах ізнову з’явився інтерес до життя.
— Ко—о–ого? — не повірив своїм вухам Магомет—Герай. — Повтори, будь ласка!
— Іштерека!.. Щойно я розмовляв із цим хлоп’яком. Я наказав кинути його до в’язниці. Нехай посидить з пацюками, а вже потім ми покажемо його Кантемірові!.. І продиктуємо Кантемірові наші умови.
Хан Магомет—Герай з докором поглянув на свого меншого брата. О, цей Шагін! Вічно він зі своїми вигадками! То колись скуб бороди російським послам та бив нагайками, а він, хан Магомет, мусив якось усе це владнувати, бо ж і цар російський Михайло, який іноді допомагав Кримському ханству, не вельми ласкавий був з послами—татарами!.. А тепер — Іштерек!.. Та треба його негайно привести до хана, та дати йому добру кімнату в палаці, та бесідувати з ним відповідно до його сану…
Шагін—Герай, уважно слідкуючи за виразом на обличчі свого брата, тут же здогадався, про що той думає.
— А як ми з тобою, два хани, а не мурзи, сиділи в кандійському зіндані, — так ніхто не думав про наш з тобою сан?! — аж заскреготів зубами Шагін. Його борідка виставилася вперед, сам він пригнувся, мов пантера, що збиралася ось—ось стрибнути на свого ворога. — Ти що — не розумієш, за що розгорілася в нас війна? Чи ти думаєш, що Кантемір не відправить нас назад, у кандійський зіндан, як тільки вдасться йому перемогти?! Це — в кращому випадку!
— Вони — це вони, — слабко відмахнувся рукою Магомет. — Але ж ми повинні бути шляхетними…
— Задля якої речі? — задихнувся від люті Шагін—Герай. — Це щеня Іштерек прискакало сюди зі своїм батечком скинути тебе з трону, а я мушу з цим щеням бути шляхетним!
Магомет збагнув, що його брат затявся. Сперечатися з ним зараз нічого. Сперечатися з ним нині, в той час, коли військо Кантеміра стоїть під мурами Бахчисарая—це відволікати увагу від головного. Магомет—Герай подивився розгублено й докірливо на свого рішучого брата і мовчки вийшов…
— Шляхетними… — пробурчав Шагін—Герай з іронією. — Якби все будувалося на благородстві… Та й де воно, те благородство? Тільки в нікчемних віршах отих блюдолизів, що крутяться в Стамбулі довкола трону.