Язиката Хвеська
Шрифт:
Треба пройтися. Прогулятися хоча б до центру. Подумати про свої скорботні справи. З рештою, знайти якісь вихід: йому справді не хотілося втрачати Ірину, нехай навіть у неї шаленство язику. Кінець кінцем, хочеться трошки вийти в люди, посміхнутися їх, отримати посмішку у відповідь.
Та й коньяку з кавою, до речі, випити в пристойному закладі. Не все ж наливатися на власній кухні під супровід «Радіо Шансон».
— Вибачте, а можете ввімкнути «Радіо Шансон»?
Бармен подивися на Бойка поглядом людини, яка щонайменше десять останніх років не спілкувалася ні з ким, окрім п'яних придурків. Хоча аж таким п'яним о цій
Якби Максима запитали, чому він зайшов саме сюди, в цей бар, він не зміг би відповісти толком. Швидше за все, він просто вирішив погуляти містом і подумати про різні скорботні речі. Думки працювали лише в одному напрямку, і в цих думках фігурував майор Павло Шалига, чи то злий його геній, чи навпаки — добрий. Адже спочатку хотів розтерти журналіста об лінолеум, а потім висмикнув із полону, хоча міг би допомогти колегам із Полтавщини.
Працював Шалига, як знав Максим, у Головному управлінні внутрішніх справ міста Києва. Ось чому ноги мимоволі понесли його туди. Принаймні, так пояснив Бойко свою появу в околицях резиденції Шалиги. На ходу він уже встиг випити дві пляшки пива, і коли побачив, куди загуляв, здивувався сам із себе. Викинув спорожнену пляшку в смітник і погодився — пивом душу не обдуриш.
Пішовши геть від похмурої, як йому тепер здавалося, будівлі, Бойко за кілька кварталів знайшов ось цей бар і, не довго думаючи, зайшов. Тут було прохолодно, тихо, грала музика, здається навіть він упізнав характерну хрипкуватість Джо Кокера, і головне — в усьому барі нікого, крім бармена за стійкою, не було.
Замовивши коньяк з кавою і зручно вмостившись за барною стійкою, Максим знечів'я почав роздивлятися бармена. І зловив себе на думці: зараз він намагається вгадати, скільки з цьому гладенько поголеному, випрасуваному і акуратно підстриженому бармену років. Не менше двадцяти п'яти, це сто пудів. Та навряд чи більше сорока.
— «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен.
Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько.
— Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме.
— Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер.
— А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко.
— А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів.
— Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик.
Джо Кокер зміряв його уважним поглядом.
— Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він.
— Що — «це»? — не зрозумів Максим.
— Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим.
— Ви філософ? — вирвалося в Бойка.
— Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить.
— Вам шкода?
— Мені нічого не шкода. Просто
Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією.
— Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ».
— Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк.
— Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?
— Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня.
Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят.
— Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий.
— Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями голосу.
— Об'єкти є на місці?
— Нема. Ані Банкіра, ані Космонавта.
Банкіром, ясна річ, оперативники зашифрували Семена Котовського. Яке кодове ім'я дати його спільнику на прізвисько Муса, вони не знали. Довго ламали голови, і тут Данченко запропонував наректи його Космонавтом. Коли Швидкий здивовано запитав, чому саме космонавтом, а н, наприклад, марсіанином, отримав ще біль несподіване пояснення: виявляється, Данченко ще пам'ятав такого радянського космонавта — Мусу Манарова. Не маючи, чим крити, Швидкий пристав на подібний аргумент. Так Муса, сам того не знаючи, став Космонавтом.
І якби він, цей самий Муса, якимось чином дізнався, що сищики нарекли його саме так, то повірив би в існування телепатії. Адже чоловік на прізвисько Муса в дитинстві мав нездійснену мрію — стати космонавтом і полетіти в космос, як Юрій Гагарін або індус Ракіш Шарма. Був колись і такий підкорювач космічних просторів. Та не склалося…
— Може, кур'єри вже там, просто ми їх не знаємо, — припустив Шалений Майор.
— Може й так, — погодилася рація.
— А наша солодка парочка з'явиться рівно о дванадцятій. З боєм годинника, так би мовити.
Швидкому дуже хотілося в це вірити. Бо коли за десять хвилин до призначеного початку операції основні фігуранти не виринали на обрії, це могло означати початок збоїв у старанно складеній програмі. Скреготнувши зубами від напруження, майор глянув на годинник.
Одинадцята п'ятдесят п'ять.
Об одинадцятій п'ятдесят, практично під акомпанемент фрази бармена, до прохолодного приміщення бару зайшов ще один відвідувач.
Це був молодий хлопець, котрий старанно поголив свій череп. Або таким чином боровся зі спекою, або просто вважав лисий череп частиною свого іміджу. Так само, як зелені армійські штани з безліччю кишень та блискавок, відкриті сандалети, камуфляжну футболку навипуск і темні окуляри. Окуляри він зняв лівою рукою, бо права стискала прямокутну і досить об'ємну спортивну сумку. Швидко оглянувши приміщення і переконавшись, що крім бармена і явно підпилого клієнта тут більше нікого нема, лисий пройшов до одного з центральних столиків, запхав сумку носаком під стіл і примостився на стільці.