Юрій Мушкетик Крапля крові

Мушкетик Юрий Михайлович

По коридору пробігали міністерські працівники, зодно — манітнені паперовим клопотом і кабінетною нудьгою. Прокіп Гордійович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визначає діагноз. Причепливий професіоналізм, котрого він гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалі може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякі лікарі так і сприймають їх:

«Пішов мій стравохід», «пішли мої ноги». Або ж як декотрі начальники, які бачать перед собою одиниці: «людино — дні», «людиногодини».

Ні, він не міг мати людей за палички й цифри. Прокіп Гордійович

любив їх або ненавидів, захоплювався або зневажав. І лише іноді намагався не помічати.

Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дріботіла попереду, буркотіла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного.

— Вам, дівчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, — мовив Прокіп Гордійович, прочиняючи двері кабінету.

Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник міністра підвівся назустріч, незграбно і міцно потиснув руку. Він грався в дружбу. «Ох, спливло — минулося, дурні і наїа — ні ми колись були», — грався в простоту. І Холод теж, переступаючи поріг його кабінету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в інший бік. Взявши один раз невірний тон. Полив'яний вже не міг змінити його. Холодові смішно, що заступник міністра вдає, буцім не помічає, як вони блазнюють.

Після кожної такої розмови Полив'яному здається, немов він проковтнув порцію непотрібних, неприємних ліків.

— То як воно стрибається — перекидається?..

— А так. Наперед гузном.

— Мабуть, обважніло гузно…

— У ваших голоблях обважніє…

— Ну, вже такі товсті голоблі… А я знаю, чого ти прийшов, — хитро примружився Полив'яний. — Сказати?..

«Не в дідька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене», — подумав Прокіп Гордійович. І вголос, з удаваним подивом:

— Та ну!

— А я вже вгадую, — Володимир Володимирович ворушив пучками, ніби лічив папірці…

— І звідки ти… Справді, я прийшов просити грошей. На кардіоскоп.

— Гроші… Мда — а… Нікуди без них… Всі по них зітхають. Пішов просити їх я, на всю нашу хату, а мені кажуть:

залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука підніметься. Тільки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогодні важливіше: ракети чи сечові міхурі. Отак от. Образно і кардинально…

— І що ж ти?.. — нахмурив кущасті брови Холод, несамохіть випадаючи з тону.

— Я? Я сказав — вам видніше… Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе… Подивлюся… Це ж таки не тень — телень… І клініку твою навідаю. Давно не був. Як там у тебе?..

В очах Полив'яного, сховані глибоко, на самім денці, боролися два почуття — підлабузництва й ненависті. Він таки трохи боявся Холода. І тому ще не вирішив до кінця, якому віддати перевагу. Мабуть, другому.

Розмова непомітно збочила на клінічну роботу. Холод аж здивувався такій уважності і турботливості Полив'яного. Той розпитував про операції, про лікувально — профілактичну діяльність і навіть про санітарно — харчовий режим. А на прощання ще раз пообіцяв потрусити калиткою і завітати до нього в найближчі дні. Холод вірив і не вірив.

Він гадав, що Арсен Кузьмович вже від'їхав, але той чекав на нього в скверику біля міністерства.

— Я машину відпустив, — мовив завідуючий. —

Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що… Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.

Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по — осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші… Йому здавалося:

він ось — ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар — це теж талант. Людські серця, голови, очі — всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.

Думка його летіла понад дріб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власній волі. Але її таки прикро вхопив і повернув на стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.

— Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті було найстрашнішого?

Холод здивовано звів брови, потиснув плечима.

— Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в своєму житті я злякався гусака.

— Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас в такий спосіб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати… Але… Ви знаєте… Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому — не знаю. Але сьогодні я почув його посвист в кабінеті Полив'яного. Він, наприклад, поцікавився, чому в другій хірургії найвищий процент смертності. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потім ще про хлопця, інженера. Буцім якийсь винахід… Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комісії… Ви підготуйте папери. Це у вас єдине…

Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше дивувало, ніж страхало Холода. Адже все це — безглуздя. Але буде морока, будуть неприємності. Канцелярські комісії, схожі на допити розмови, шелест паперів, — звідки воно?..

— Папери… Вони й так забирають у лікарів половину їхнього часу, — відповів дратівливо, начебто за все ніс провину директор лікарні.

— Воно так… Але ж… — Арсен Кузьмович теж крутив перед себе інший клубок, не міг вхопити нитки. — Скажіть, не домагалися ви від Білана, щоб він залишив свої експериментальні операції?

— Ну, зробимо таке припущення.

— Тоді… Тоді це нелогічно з вашого боку. Ви вихваляєте ті операції гласно, а потім наодинці…

— Тобто як це гласно?.. — здивувався Прокіп Гор — дійович.

— Ну, а стаття в газеті…

Холод відчув себе так, мовби набрав у рот чогось гіркого і не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. І що він міг сказати? Адже справді… Він просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якісь підстави на образу… Хоч, знову ж, які?

І вже не міг виважити — чи до кінця був справедливий з Біланом. Від того неприємно.