Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
— Який? — перепитав Олег.
— Ну, пронозливий. З бригадиром… з редактором. Може, хочеш і собі?..
— Ти що? — засоромився Олег, сховався обличчям у дощові струмені.
— Хлопці біля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу у «Вікно»… В'язнув до неї, а вона його проганяла.
— Яку Любу? — Олегові здалося, ніби гаряча вода враз похолоднішала.
— Ну ту, Хуліганку. Вона й не хуліганка, вдача в неї така, буряна. Дівчина вибігла на хвильку, інженер покликав. А цей підсочив. Навмисне ото все…
Коли б Олег
Сяк — так витершись, поспіхом одягнувшись, забувши навіть розчесати мокрого чуба, вибіг з роздягалки. Він поспішав, боявся, що не застане дівчини. Збігши нагору по металевих сходах, прочинив двері. І — мало не зіткнувся з нею. Дівчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дріт. В тій же вогняній косинці, синьому комбінезоні.
— Я, тобто… Ви пробачте…
Олег, не знати чому, не міг зібрати докупи приготованих слів, заїкався, мов школяр, що не вивчив вірша.
Дівчина поглянула на нього, в її великих, трохи диких очах відбилося здивування.
— Він мені не сказав… Я фотографував… В дівчини ображено смикнулися кутики вуст, брови вигнулися ще крутіше, дугами. Олег подумав, що вона зараз заплаче. Але тої ж миті брови шугнули вгору, а очі бризнули іскрами, аж він відхитнувся. Дівчина рвонула до себе двері, грюкнула по них кулаком з вхідного боку. Далі теж ие казала нічого, закусивши нижню губу, ще раз дужче стукнула кулаком. Олег перевів на двері погляд, прочитав написані білою фарбою на металевій дощечці слова: «Стороннім особам вхід заборонено».
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Осінь палахкотіла пожежами. Євген і Ліля брели крізь жовту листяну заметіль в свою, як здавалось їм, весну. На їхній інтимній стежині — все проміряне наперед і все жагуче невідоме. В Євгенових вимріях ця стежина лягає поруч іншої, тієї, котра прослалась від його робочого стола. Певніше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Ні, Євген не марновір. Йому не паморочиться в голові, що молоденькі практикантки вимовляють шепотом за спиною його ім'я. Він не потурає своєму самолюбству й тоді, коли на зборах сиві професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
Йому ще треба цідити й цідити свій препарат крізь безсонні ночі і розглядати в промінні дня. Але «альфа-1», як назвав він його, діє. Євген упевнився на хворих, їх до нього йде щодень більше. Щоправда, Білан наказав не пускати хворих до клініки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерігає свою заздрість і своє безсилля. Є й інші злорадці. Та Євгенові тривожно не від того… Адже Ліля… А що, коли вона розгнівається за батька? Коли йому доведеться вибирати? Ні, про що він думає? Який вибір? Серце вже вибрало само.
— Ліля, — притримав дівчину за руку, легенько приневолив сісти на лавочку. — Я мушу порадитись з тобою. Твій батько… Розумієш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. — Євген підвів голову, — чи слухає Ліля. В очах у дівчини горіла пильна цікавість. — А я й сам не знаю… Може… Хоч… Адже ми разом працювали.
Ліля не тільки слухала, а й розуміла все з півслова.
— А ти певен, що докінчиш самотужки? Ти певен, що зійшов на гору, а не на горбок? — в котрий раз перепитала дівчина. — Вже скільки людей обманювалось відкриттями.
— Ніхто, ніхто ще не відкривав, — гарячкував Євген. В його вузьких татарських очах горіла віра. — І хворі видужують. Я… Ну, як би тобі… Я знаю все, що винайдено в світі з цієї хвороби. Є американський тіо — теф. Є А-23. Я, признатися тобі, й починав від тіо — фета. Але з іншого кінця. Всі вони йдуть по царині. А я вирішив переорати її.
— Для чого ж тоді тобі ділити цю… як ти кажеш, царину, коли сам можеш володіти нею? Ти стоятимеш на ній. А поруч я. — І притислася міцно — міцно. — На ній ми поставимо свій будинок. Квітів насіємо… В нас, Женю, буде найкраще на весь Київ обставлена квартира.
З Євгенової душі скресла крига страху. Але вона понесла з собою й місток. Власне, навіть не місток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали її під собою.
— Я знаю, що моя Лілея… — залоскотав губами за вухом. — До речі, квартиру я міг би одержати й зараз. В нас закінчують будівництво, мене ввели до списку. Але я відмовився. Хлопці сміються… Кажуть — дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
— А справді, чому ти… Нехай би поки що така…
— От, саме тому. Я їм доведу… Не за нікчемної житлоплощі…
— Й даремно. Ти тільки доведеш свою… — Ліля затну — лася, підбираючи потрібне слово. — Непрактичність. А ще… Що тобі байдуже, близько чи далеко від тебе буде твоя Лілея…
— Ліля… Як можна? Хіба ти не розумієш!..
— От… Ти вже й вибухнув. Везувій!
— Етна. Я розумію, не розумієш ти…
…Вони посварилися. Хоч і не дуже, але Євген поніс додому відчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, він весь час почував себе біля Лілі ніби трохи винуватим. Але то було інше…
З цим відчуттям і прокинувся другого дня.
Ранок приніс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився під ноги, Євгенові здавалося, ніби він переступає через велетенські сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в тумані біля входу до клініки на якихось ящиках. Хотів обминути, та враз… Якась невідома сила шарпонула його за плечі, прихилила вниз.
Сидів навпочіпки, повними сліз очима дивився на грато — вані віконця ящиків. Там, зібгані холодом і сльотою в волохаті клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку він просовував крізь дротики, лупали очима, мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще ввечері. Знесилених в боротьбі з прищепленою хворобою, їх доконала ніч, вдихнула в їхні легені свій простудний вогонь.