Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича — дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли — небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген — апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи — нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент — їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.
— Даремно ти підморгуєш, — розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. — Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.
«Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю — побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?»
— Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас…
«Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?»
— Це туга… Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. «Тобто по геніальному?»
— Називай, як тобі хочеться.
«Ти думаєш, ви колись подолаєте її?»
— Цього я не знаю.
«І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?»
— Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми — червоні кров'яні тільця. Ми — фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.
«Так, ви — фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та — фатальна».
— Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.
«Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі — лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе — теж мить, краплинка матерії».
— Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там — скрізь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:
«Це твоє відкриття?»
— Так.
Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.
— Чого ви, Харитино Артемівно?
— Я… Тобто… Ви самі?..
— А, — посміхнувся Холод. — Книжку вголос читаю.
— Слава тобі господи, — перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. — А я слухала — слухала під дверима… Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота… Аж знов, слава богу.
— А чого знову? — поцікавився Прокіп Гордійович.
— Та от… — Тітка переступила поріг, підібрала ключі. — І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь — під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто… Мене не бачить… А тоді кулаком — тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад — і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. «Сердешненький, — думаю, — отакий молодий». Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне — кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участ — ковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: «То, каже, Вадька з бокси тренується».
Холод не втримався, посміхнувся й собі. — А чого ви так рано на роботу виходите? — запитав він.
— Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набігла крута складка.
«От і вся філософія часу, — думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. — Щоденно вкрадені дві години…»
Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові — гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин — на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.
— Харитино Артемівно, — сказав, коли та зайшла до кімнати. — Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.
— А… апарат? — тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.
— Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій…
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.
Холод перевів стрілку будильника на сім.
— Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.
— Для чого ви… Я й так… — Ледве — ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там — дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике — велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав — дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.
Але потім прийшли інші думки. Втікаючи від них, силоміць занурився в розрахунки. Аж поки поволі не забув за все.
Запрацювався допізна. Вечеряв у ресторані, замовив сто п'ятдесят грамів. Він ніколи не втікав від чарки, але любив, щоб вона стояла на веселім товариськім столі, де добра бесіда, журна пісня. А сьогодні випив сам. З смутку, з тихої радості.
А потім довго блукав вечірнім містом.
Вийшовши на горб, звідки видно будинок, побачив у вікнах своєї квартири світло.