Юрій Мушкетик Крапля крові
Шрифт:
У грудці сірій роздушив ногою Ти, може, око юне, чоловік.
Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?
— Хіба не людина зробила ракету? — заохочує Ліля.
— Людина зробила ракету, але не може ще виробити на всій землі стільки хліба, щоб не гинути з голоду. Сам по собі науковий прогрес — дишель в руках суспільних сил. Ви знаєте, на землі щороку близько сорока мільйонів чоловік вмирає з голоду. Ракета… Але ж і бомба… Людину трусять протиріччя, мов вітер грушу. В цій двоногій машині таки не всі гайки загвинчені вірно. Сталева електронна машина буде точнішою, вона переросте свою модель…
Євгенові подобалось страхати Лілю. Мабуть, їй не все зрозуміло? І… нехай… Вона так кумедно водить очицями, сурмонить брівки…
— В природі все прагне свого первісного стану… Так говорить другий, основний закон термодинаміки, — Євген трохи перекручував, але хіба Ліля знає ті закони. — Сонце і всі тіла — віддати свою енергію, дерево — вирости й зотліти… Тобто організована матерія прагне стати неорганізованою. Тільки людина йде наперекір йому: вибирає шматочки радію і кує бомбу, копає пісок та глину і ліпить цеглу. Вона йде навпроти течії. А для чого? Може, для того, щоб одним разом прийти знову до свого первісного стану.
Білан відібрав папери, склав у папку. Євген довго перегортав їх, забарно зав'язував шнурочки на папці. Відтак підвівся. Розумів: Олександр Кіндратович з дороги, він, Євген, зараз тут зайвий.
— Тату, ви йдете куди — небудь з мамою? — запитала в цю хвилину Ліля.
— А що хіба?
— Тут два квитки на концерт до філармонії, їх ще вчора прислали.
— Мабуть, ні…
— Пропали квитки… — зітхнула Ліля. — А концерт хороший. Симфонічний оркестр… Самій не хочеться йти. Може, ви бажаєте? — звела на Євгена очі.
Пропозиція несподівана, але щира.
— Я… Якщо Олександр Кіндратович… Симфонічну музику страшенно…
— Тоді зачекайте хвильку, я тільки одягнуся. Ліля крутнулася на каблуках, вибігла в сусідню кімнату. Вона вдала, буцім не бачить материного осудливого погляду.
— Ви любите симфонію? — запитала дівчина, коли вони вийшли на вулицю. Вона вже прочитала в Мазурових очах відповідь і казала далі:
— Я, признатися, не дуже.
— Я від неї повільно глухну.
Обоє реготали, аж прохожі здивовано оглядалися на них.
— А ви граєте самі на чому — небудь?
— Колись давно грав на гребені. Ви не знаєте, що це таке? Один з інструментів прядильного ремесла. Мої концерти залюбки слухала сусідська дівчина Надя. А потім вона підросла, і їй більше подобалась гармонія. На ній грав мій двоюрідний брат. Я ж не захотів перекваліфіковуватись. Тоді ж майже інтуїтивно зрозумів, що всяке мистецтво — пристосування до людських смаків. А пізніше впевнився: до Вищого Людського Смаку. Бо інакще воно було б непотрібним.
— Тоді не дамо йому сьогодні пристосуватись до нас, — зі сміхом відказала Ліля.
Вони пішли тисячолітньою вулицею, туди, куди ходили і їхні далекі та близькі предки, до Дніпра, на кручі. Вся філософія вивітрилася Євгенові з голови, вона на той час видавалася мізерною й нікчемною. Перед вуглинами — очима, перед срібноголосим сміхом, яким можна впитися більше, ніж тисячолітнім вином і віршами.
— Ви справді отак про все думаєте? — У Лілі в очах — лукаві пломінці. — Хіба можна таке про людей. Нас вчили в школі, що Людина — це… Ви ж знаєте, як у Горького.
— А хто вчив — люди. Самі себе возвеличуємо. Вся справа в тому, хто захоплює владу. На землі її захопили ми і встановили свій диктат. А ще треба подивитись… Амеба живе за законами логіки? Так, вже хоча б'тому, що живе. Добуває їжу, множиться. А скільки нелогічного робить на землі людина? От коли б нас і амеб судила третя площина…
— Амеби теж плавають парами? — зненацька примружилась Ліля, і Євген, спантеличений, опустив погляд. Ліля раптом засміялася, вхопила його за руку. — Побігли на качелі. Я навіть не пам'ятаю, коли гойдалася…
Євген напружувався, аж ноги здригали в колінах. Вітер бив Лілиним волоссям, мов чайчиним крилом, тріпотів суконькою, оголюючи круглі, тугі коліна. Мазур чекав, що Ліля ось — ось крикне, запроситься. Але вона міцно вхопилася руками за дротинки, ще й допомагала розгойдувати човен.
І човен — вітровій злітає вище, вище, Євген на мить заплющує очі, і йому здається, ніби вони вже одірвались од землі, кружляють, обійнявшись, самі на весь світ.
Хлопець стріпує чубом, проганяє видіння. Човен уповільнив свій плин, лине до не відомого їм обом берега. Ліля розчепила пальчики, поправляла зачіску. Зненацька не втрималась, підковзнулась, впала просто на нього. Євген — дротини попід лікті — притримав її, упіймав Лілину руку, притиснув до грудей. Ліля на мить завмерла, її довгі, пухнаті, немов припорошені на кінцях сніжинками, повіки здригнули, опустились на очі. Та вона одразу ж вивільнилась, насварилась пальчиком.
— Чи не багато дозволяє собі організована матерія!
Човен зупинився.
В парку вигравали музики, людьми володів джазовий настрій. Вони плили на її переливи, мов риби на принаду. На танцювальний майданчик вже не протовпитись, там тіснява і неврівноважений рух. До каси — довжелезна черга. Звичний до грубих зрівнянь, Євгенів мозок обійняв все те, викарбував єдине слово: «Нерестилище». Але воно розтануло в наступній миті, і він, заполонений нею, потягнув Лілю за руку. — Давайте станемо в чергу.
Цього разу довелося здивуватись йому.
— Для чого? Щоб стерти на п'ятдесят копійок підошви? Краще вже на асфальті. Ходімо он туди.
Вони купили квитки до кімнати сміху, куди Євген теж ходив хтозна — коли. Ліля перекривлювала дзеркала, було весело, радість хлюпала сміхом. І тільки раз, коли Ліля зупинилася біля звичайного, прямого дзеркала, Євгенові чомусь сплив на думку сьогоднішній день, а з ним напливла і бентежно — смутна хмара. «Все людське життя в кривому дзеркалі. І моє теж, — подумав він. — Олександр Кондратович, Ліля… Що буде далі?»