Юрiй Луценко. Польовий командир
Шрифт:
Зранку SМS-повідомлення із закликом збиратися на центральній площі столиці розповсюджуються сотнями тисяч мобілок. О 9-й людей на мітинг збирається порівняно мало – кiлька тисяч осіб. Але щогодини кількість потенційних революціонерів зростає, надвечір, долаючи створювані перешкоди, починають приїздити люди з регіонів.
Віктора Ющенка визнають не просто фактичним переможцем – його проголошують народним президентом. Він говорить про фальсифікації за відкріпними талонами, яких було видруковано більше в десятки разів, аніж у першому турі. Про десятки поїздів, сформованих міністром транспорту Кирпою, котрі ганяють по всій Україні, щоб кожний із так званих виборців по відкріпних талонах у тій чи іншій області міг проголосувати по 5–6 дільницях. Це наочно показує ставлення Президента України до того Закону, який напередодні прийняв парламент: мінімізувати фальсифікацію за відкріпними талонами. Цей закон був підтриманий більшістю, але президент його не підписав. Лідери опозиції
До Адміністрації Президента, відділеної від самого будинку кордоном «омонівців», також підтягуються «помаранчеві» пікетувальники – відтоді облога Банкової триватиме і вдень, і вночі. «Беркутівцям» дарують квіти. Саме в цей час з’являються перші чутки про приїзд в Україну російського спецназу. Їх квітами не проймеш, і це розуміють усі. У центрі Києва з’являються КрАЗи з піском та бетонними блоками.
Натомість у людей, які збиралися на Майдані, так само як і в тих, хто керував ними, зброї не було. Тарас Стецьків, один із лідерів революції, згадує в інтерв’ю «Дзеркалу тижня»: «Майдан структурно складався з трьох частин. По-перше, наметового містечка, котре спочатку створювала тільки «Пора», а потім воно розрослося до неймовірних розмірів. Друга частина – це власне, люди, які стояли на Майдані. І третій елемент – сцена. Визнаємо, ми абсолютно не підозрювали, коли її встановлювали, що ця сцена і цей мікрофон стануть генеральним диспетчерським пунктом, який керуватиме революцією. Мали тільки інтуїтивне розуміння: сцену потрібно ставити. Для мітингу. Але навіть ми не припускали, що це переросте у безперервну акцію. І якби цього мікрофона не було, то революцією ніяк було б керувати. Тож коли ставитимуть пам’ятник українській революції, то символів у неї три: намети, мікрофон і мегафон. Це й була наша зброя».
Блокувати президентську адміністрацію на Банковій «помаранчеві» сили збиралися незалежно від того, як далі складеться ситуація. Бо не пускати Леоніда Кучму на його робоче місце було першочерговим завданням революції. «Помаранчеві» мали намір тримати облогу саме цього приміщення незалежно від того, чи буде президент Ющенко згодом заходити саме до цієї будівлі, чи вибере якусь іншу. «Маємо всі підстави вважати, що Кучма серйозно втратив легітимність. Крім того, знаючи про всі ці додаткові сервери й адмінресурси, якими керували саме з цього будинку, ми намагаємось убезпечити себе й мінімізуємо можливість формування нового такого центру перед переголосуванням. Хоча, звісно, розуміємо, що його можуть створити у будь-якому іншому місці. Але для нас АП – це певний символ, який заслужив таке ставлення до себе. Як і сам Кучма», – так коментував тоді ці дії Володимир Філенко.
– Це, здається, був день третій, друга година ночі. Я обходив усі пости. Як зараз пам’ятаю, приходжу на Банкову. Сніг падає, два КАМАЗи стоять на Банковій. Це для того, аби розсікти натовп демонстрантів, якщо вони почнуть наступ. На цих КАМАЗах повно «помаранчевих». Намети там наші стоять, людей повно, співають, танцюють, скрипка грає, сопілка. А навпроти – чотирнадцять рядів спецназу. Всі вони без підшоломників, сині – бо було градусів 15 морозу. Їм виспівують: «Наша служба и опасна и трудна», це так знущаються. Звичайно, ми те припинили, хлопці ні при чому. Тоді підходжу до них і кажу: «Дайте сюди свого старшого». Мовчать. Вони ніколи не вступають в розмови з політиками, інструкція у них така. «Я Луценко, – кажу, – я керую демонстрантами, дайте мені старшого». Десь там видлубали офіцера. Потім приходить полковник Міленін, столичний керівник міліції. «Навіщо, – питаю, – ви хлопців морозите? Відведіть їх назад, пустіть їх у тепле приміщення. Тут один наряд поставте, ми не збираємося нічого робити». – «Ми вас боїмося». – «Добре, я відведу своїх на двісті метрів, заховаю. Заведіть хлопців у приміщення адміністрації, хай там гріються». Ну, ніби домовилися. Коли кличе тепер уже він: «У нас тут така ситуація: біотуалети не можуть приїхати». «По малой нуждє – туди, під Кучму ідіть». – «Це ми вже зробили, тепер нам по великій треба». – «Тоді так: ідіть і просіть про це бригадира від демонстрантів, який пропускає машини. Цей їхній старший Ігор Мазур – один із «унсовців», який через вашу провокацію під час «України без Кучми» відсидів на зоні. Підіть у нього тепер попросіть туалет». Нічого, пропустили, вдалося вирішити це делікатне питання».
Оцінюючи події тих днів у більш спокійній обстановці, Луценко погоджується: більшість людей, із яких утворився Майдан, не були справжніми революціонерами. Не лише тому, що не мали ніякого досвіду такої боротьби. Всі розмови про американські технології розбивались об щире бажання людей відстоювати свої права день і ніч під снігом та на морозі. Розробки ситої благополучної Америки не передбачають, що народ може оселитися в наметах, палити вогнища в діжках і цілодобово грюкати в барабани під Кабінетом міністрів.
Але справа не лише в цьому. Революціонери за визначенням – це ті, хто готовий захопити
Натомість владу Майдану представляли не політики, котрі час від часу зверталися до людей із промовами та гаслами, а польові командири, дії яких координував Юрій Луценко.
У терміну «польовий командир» досить дивне походження. Насамперед його асоціюють із чимось чеченсько-терористичним. І в російських засобах масової інформації він досі носить виключно негативне забарвлення. Проте в словниках удалося знайти визначення: «Польовий командир – командир загону визвольних сил». Правда, тут же уточнюється, що в цього терміну є синонім «курбаші» – теж щось від басмацтва, з яким боролися колись червоні загони в радянських вестернах.
Це лише підтверджує правильність моїх припущень: термінологія родом із Кавказу та Середньої Азії. Одначе для визначення статусу тих, хто керував «помаранчевими» загонами, визначення «командир загону визвольних сил» навіть дуже підходить. Просто в умовах нашої мирної революції це поняття набуває зовсім іншого, виключно позитивного значення.
– Польовим командиром мене вперше назвали ще під час «України без Кучми». Ті, хто займався демонстраціями, називалися «польовики». Ну і, відповідно, польовий командир. Мені приємно, що справу, якою я займаюся, визначили саме так. Бо начальником штабу легко бути, а от польовим командиром важко, бо це – певний ризик. Не хочу вважати себе героєм, бо завжди казав: «Під час УБК легко бути польовим командиром у Києві, бо на нього націлені відеокамери. Важко бути активістом у глибинці: можуть і побити, і з роботи вигнати, і родину з хати викинути. У зв’язку з цим у пам’ять врізався такий момент. Початок революції, перші дні, народ рушив на Верховну Раду. Колони йшли великим колом, треба було оточити ВР з усіх боків. Я очолив найбільшу колону, яка рухалася по вулиці Лесі Українки, в бік ЦВК, по широкій магістралі. Тоді я жив на цій вулиці і проходив повз свій будинок. З вікна нашої квартири мені махала рукою дружина, біля неї примостився мій менший син, п’ятирічний хлопчик із помаранчевою стрічкою. А я дивися на них і не знав, справді не знав, чи вернуся додому. Спочатку було важко вгамовувати радикалів, проте дуже швидко зрозумів: народ треба лише координувати. Бо, попри заклики деяких екстремістськи налаштованих вождів, люди ніколи не переступали тієї грані, за якою могла бути біда. Навіть під час закликів до штурму адміністрації, де автоматники могли застосувати зброю на законних підставах. Звучали заклики застосувати фізичну силу щодо окремих посадових осіб. Але люди при всій своїй активності все ж таки зупинялися на межі, яка переходила незаконну площину. Це чисто українська річ. Тому як польовий командир я завжди казав: «Наша сила не в тому, що захопимо адміністрацію і Верховну Раду. Бо це нам як два пальці об асфальт. Наша сила в тому, що ми примусимо їх здатися, не застосовуючи силу». Люди прийняли цю настанову, і коли я щодня обходив пости, то бачив – це вселяло впевненість, радість і надію».
Справді, люди на Майдані та на підступах до нього не потребували якоїсь спеціальної організації та центрального керівного революційного органу. Так само ніхто їх не стримував і не залякував: у центрі не було жодного міліціонера. За дні «помаранчевої» революції не зафіксували жодного серйозного злочину. Було помітно, що люди були надзвичайно дисциплінованими і самоорганізованими.
Чого не скажеш про політичних вождів – ці виявилися не готовими ані до появи такої кількості народу, ані до необхідності звертатися до майже мільйона вдячних слухачів, ані взагалі до такої тривалої революції. Поведінка політиків давала зрозуміти: частина з них сподівалася, що влада перелякається і сама складе повноваження, тобто, буде «видавлена», як обіцяв у своїй промові на початку революції Віктор Ющенко, або революційно настроєний натовп просто допоможе їм за кілька днів узяти владу силою. Однак українці, за натурою своєю терплячі, готові були жертвувати власним здоров`ям, власним часом, відкласти на потім вирішення сімейних проблем, аби добитися бажаного результату.
Хоча ідея форсувати події та перейти до силового шляху захоплення влади витала в повітрі вже з перших днів – після закликів Юлії Тимошенко. Підтримки цієї ідеї чекали і від Луценка, який після «України без Кучми» мав імідж ультрарадикала. Ситуація була сприятливою і провокувала навіть найбільш терплячих: ось він, кінець епохи Кучми, тільки руку простягни і підштовхни. Якби так сталося, виправдати такі дії можна було простою фразою: «Терпець урвався». Але Луценко, на противагу Тимошенко, закликав товаришів стримувати емоції, не давати їм волю.