Ювелір з вулиці Капуцинів
Шрифт:
І все ж першим помітив дівчину Галкін. Катруся йшла стежкою по той бік шосе й інколи зривала квіти — в руках у неї був невеличкий букет.
Федько тихенько свиснув. Катруся перебігла шосе. Стояла біля машини, розчервоніла, схвильована, з букетом біло-жовтих ромашок — і, Петрові здалось, така красива, що вродливішої ніколи не було й не буде на світі.
Через годину з’їхали з шосе і кілька кілометрів петляли лісовою дорогою. На галявині підпалили машину, пішли навпростець через ліс по орієнтирах, відомих лише Галкіну. Ще завидна потрапили у район розташування загону.
Дорошенко обняв Петра.
— Ось ти який! — нарешті відпустив, та знову схопив у ведмежі обійми. — Знаємо, знаємо про твої подвиги!..
Петро трохи передихнув, але прибіг Богдан і обняв так, що хлопець мало не втратив свідомість. А за ним стояла Катруся. Вона сміялась — щиро й весело.
Галкін викликав центр, і через півгодини стало відомо: вночі на території загону приземлиться літак, який забере Петра й Катрусю.
Богдан засмутився.
— Не встиг ще наговоритися з сеструнцею, як… — махнув безнадійно рукою.
— Тепер уже скоро будемо разом, — заспокоїла його Катря. — Фронт близько, незчуєшся, як наші сюди прийдуть.
…Вони стояли біля командирської землянки під велетенською сосною, що стиха шуміла на вітрі. На вогнищі варилась каша. Пахло гіркуватим димом, розвареним пшоном і ще чимось знайомим, але Петро ніяк не міг здогадатись — чим. Притулився до сосни поруч з Катрусею, відчув тепло її плеча і раптом зрозумів, який запах тривожив його. Пахло конваліями — улюбленими квітами його Катрусі. Чи тому, що нарешті пізнав цей аромат, чи просто тому, що шумів ліс і в небі яскріли зірки, а поруч стояла кохана дівчина, Петрові стало так спокійно й тепло на душі, що захотілося співати. І музика вже заповнювала його, здавалося — співає весь ліс, дерева шумлять у такт сумній, зворушливій мелодії.
Вьется в тесной, печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза…
Палає вогнище, тріщать сухі віти, і дим стелиться над землею. Лісове партизанське вогнище, а навколо хоробрі, надійні люди. Свої… Як добре, що навколо свої! Два роки він не був у своїх. Два роки минуло з того дня, коли вони з Богданом постукали у віконце до Катрусі.
До тебя далеко, далеко,
А до смерти четыре шага…
Налетів вітер, роздмухав вогонь і підняв угору сніпок блискучих іскор.
Пой, гармоника, вьюге на зло,
Заплутавшее счастье зови…
А це щастя — поруч. Воно пахне конваліями.
“Невже я щасливий? — запитав себе Петро. — Але ж я не знаю, що сталося з дорогою і рідною людиною — Євгеном Степановичем. Може, його катують зараз у гестапо, а може… Ні, — ледь не застогнав, — ні і ні!.. Зараз тисячі таких, як і я, десь там на сході сидять у окопах і не знають, хто з них завтра виживе. Бо точиться війна. Може, завтра не буде й мене…”
“І все ж я щасливий! — захотілось крикнути так, щоб полинули слова над лісом, далеко-далеко, аж до мерехтливих зірок. — І я житиму на зло усім ворогам!”
А з неба вже долинув гул літака, і на великій лісовій галявині запалали вогнища…
Київ — Львів
КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ КНИГИ