З погляду вічності

Загребельный Павел Архипович

13

Збори організовуються завжди кимось невідомим і невидимим. Визначається по змозі мета, тривалість, кількість ораторів, навіть резолюція, що її приймуть збори. Але є ще матеріальний бік справи. Наприклад, стіл для президії, стільці для президії, переноска трибуни, мікрофони... Це вже наша справа — справа цехової молоді. Ми залюбки носимо столи. Скільки? Два, три? Зіставляємо їх докупи, застилаємо червоним сатином. Чим більше зіставляємо столів, тим численнішою буде президія, тим важливіші, відповідальніші, отже, збори. Вода? Приносимо кілька сифонів. Багато води — довгі балачки,

«проробляння» когось, затяті суперечки.

Я люблю збори безводні... Коли проходять на самому ентузіазмі. Палкі виступи. Піднесеність. Тоді самому хочеться чимось відзначитися, щось зробити велике, щоб теж вийти перед товаришами, гукнути: «І я теж!»

Але ці збори — не для піднесеності. Прикрі збори, неприємні, тяжкі. Просто в цеху, щоб усі були присутні, всі чули, знали, перейнялися всезагальною ганьбою: цех зриває відповідальне державне завдання!

Щось треба робити. А що?

Начальника цеху немає. Він від горя занедужав остаточно.

— Здається, інфаркт...— каже хтось із молодих.

— Інфаркт — це просто неприємна подія на шляху до безсмертя! — безжурно зауважує другий.

Третій дістає газету, показує передову статтю «Молодий робітник».

— Що там пишуть?

— Про тебе пишуть! Ось послухай: «Його ми бачимо усюди, де потрібні світла голова і вмілі руки, кипуча енергія, сміливий пошук, ініціатива...»

— Та це ж про Фігаро: Фігаро тут, Фігаро там.

— Слухай, Фігаро: «В його юних очах ми бачили глибінь роздумів, ентузіазм, комсомольський запал поєднується з тверезим розрахунком...»

— Це не про мої очі. Юні очі тільки в Митька Череди.

— Але в нього нема «глибіні роздумів».

— А ти туди зазирав?

— Слухай далі. Тут про наш завод: «На цьому підприємстві по-справжньому поважають молодь, відкривають перед нею широкі горизонти, а водночас питають без будь-якого попуску...»

— Почекай, ось тобі відкриють широкі горизонти! Державна комісія сьогодні дасть прикурити! Голова комісії, кажуть, сорок директорів уже зняв за той час, як головою...

— Питає без отого... Як там у газеті?

— Без попуску.

— А що це таке?

— Чорти його розберуть! Може, без пропуску?

— Ні, без допуску!

— Без випуску!

Ми з Євгеном мовчимо. Стоїмо мало не в перших рядах, між гами — Шляхтич. Мов стальна арматура між двома бетонними стовпами. Зовні може здатися, що Шляхтич ховається між нами, шукає захистку, але ми знаємо, що це не так. То ми готові сховатися за нього, ми тримаємося за нього, бо для нас тільки в ньому порятунок. Звичайно, державна комісія говоритиме про весь цех, винних тут особливо не шукатимуть, тим більше не пробуватимуть зробити винними двох хлопців Євгена й Дмитра, але однаково нам якось лячно, мовби то наша провина, що скликано ці тисячні збори.

Президія — просто неймовірна. Чотири ряди стільців! Уся державна комісія. Директор заводу. Його заступники. Секретар парткому і, здається, мало не весь партком. Начальники цехів. Нашого немає — зате є Токовий.

Ще в час мого учнівства на заводі начальства було менше. В директора — два заступники, головний інженер зовсім без заступників. Тепер у директора сім, у головного інженера три, в начальників цехів теж по два, а то й по три. Самі заступники.

Але що мені до них? Вони люди скромні, не набридають, правами занадто не обтяжені, обов'язків, здається, теж не мають, здебільшого слугують за тло для своїх начальників, а посади їхні вигадано лиш для підняття зарплатні. Так у нас у цеху техніків називають інженерами, інженерів — старшими інженерами, майстрів — старшими і головними майстрами. Дуже все хитромудро!

Хитрощі ці можна б простежити й зараз, спостерігаючи, як розсідається президія. У першому ряду в центрі — голова державної комісії, директор заводу, секретар парткому, головний інженер, представник з області й міськкому, а також —

несподіванка — Токовий, видно, замість козла офірного, бо начальник цеху на збори не з'явився, десь зліг. Далі президія формується з членів державної комісії і наших заводських керівників усіх рангів. Але мене цікавлять насамперед троє, що в центрі. Я з ними знайомий так само, як з Аркадієм Райкіним, а Райкіна бачив, коли той виступав по телевізору, а він мене— ні. Я можу знати безліч історій про Райкіна, він про мене — нічого. В цьому полягає незручність слави. Отож у мене мовби перевага над тими трьома чоловіками, попри всю їхню значимість і мою власну незначність. Але не тільки це. Моє життя так тісно переплетене з їхнім, що втрачається різниця років, початки пересуваються в часі мало не до дня нинішнього, а недавні події вглиблюються в товщі років, яких я знати й не міг би, здається, з тої простої причини, що тоді ще не народжувався, але я знаю, бо існував уже тоді, жив у своєму батькові, який згодом щедро передав мені в спадок усі здібності свої, історії, традиції, а також людей, серед яких жив, а ще до того відбувся такий самий урочисто-непомітний процес передачі — успадкування від мого діда Сергія до батька Матвія, тому коли я стою отут, перед столом президії, перед тими трьома поважними й заслуженими чоловіками, то не відчуваю відчуження й приниженості, не гнітять вони мене своїми високими посадами, немає недоданого бар'єра поміж нами, я переплітаюся з ними життям моїм і мого батька Матвія Череди, мої початки — це також їхні первісні, а всі пізніші стадії їхніх зростань теж не можуть вважатися неприступними для мене, хоча й не слід виводити з цього висновку, ніби президії взагалі не існує і не розбереш, хто є хто, і ніхто нікого не повинен слухати, і немає ні для кого авторитетів. Йдеться про тимчасовість, деяку умовність станів, у яких перебувають одні й другі, про взаємовиміну на основі договірній; цей час слугує тобі, а час завтрашній, можливо, належатиме вже мені, якщо я заслужу; сьогодні перші — ви, а завтра першими стануть останні, рухома рівновага суспільства, що дає всю енергію для щоденної праці і для найбільших революцій.

Позад мене точиться притишена розмова, в якій головна дійова особа не час, який займає мою увагу, а прості механізми для його вимірів. Вона не заважає мені, навпаки, мабуть, ця розмова й спрямовує мої роздуми в напрямку змін часу і його наповненості.

— Ти знаєш,— каже один,— він знову поміняв годинника.

— Він це вміє! — заздрісно мовить другий. Вони не називають того, про кого йдеться, для них він просто він, але це не грає ролі.

— Тоді в нього був швейцарський, з короною, пам'ятаєш?

— Ще б пак: золота корона!

— І механізм — як дзвіночок!

— Машина — блиск!

— А він почав міняти стрілки!

— Я казав йому: що ти робиш? А він — своєї.

— Він не розуміє, що не можна міняти рідного. Повинно бути все рідне. Тоді це машина! А якщо рідне знімеш, а поставиш чуже — діла не буде.

— Зверху, може, й красивіше стане, і механізм же всередині незачеплений, а вже не те. Це точно.

— Я тобі кажу: рідного зачіпати не можна! То вже як зачепив — половина сили пропадає! Ні сили тоді, ні точності. Все порушується, коли без рідного.

— Так він же не розуміє. Ті з короною загнав, тепер дістав «Омегу». Машина — співає. І що? Поніс до майстра, зняв циферблат, зняв стрілки. Поставив позолочені. Фігурні. Бо ті — світилися. І циферблат, і стрілки світилися. Він радіації боїться. А Європа вся не боїться. У нас лектор он читав лекцію: «Наш друг радіація».

— Світяться не світяться — однаково. Головне, щоб було все рідне. Без рідного — неможливо. Механізм порушується. Точності не жди. Красиве може бути, фігурність там, виблиск, золото, а точності немає, бо воно нерідне. Це я тобі кажу.