Зірка для тебе
Шрифт:
Одоробло важко зітхнуло, а за ним й інші. Від того зробилося довкола ще похмуріше.
Зіронька досі нічого не знала про серце, вона не відала, що таке любов, не чула й про біль… Але враз захотілося те все пізнати. Щось дивне заворушилося всередині. Такого з нею ще не траплялося. Жаль заполонив душу. Що вона може зробити, щоб допомогти цим бідним створінням? Вона ж маленька, тендітна, але… Вона має в собі те, чого не мають вони. Може, вона спробує поділитися з ними? Вона ніколи нічого не робила для когось. Можливо, через те, що не мала для кого, чи тому, що ніхто не просив?
Зіронька з усіх своїх сил яскраво спалахнула.
У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою.
— Хто я? — питала в неба нова Зірка.
Небо лагідно відповідало:
— Той, хто навчиться любити інших, отримує серце. Як світитимеш, так тебе і називатимуть.
Отака тобі казочка на ніч. Казка про Зірку. Я не знаю, чи то Зірка-карлик, чи супернова, — ти обов’язково це з’ясуєш, коли прокинешся. Астрономи в тих світилах
ліпше тямлять, аніж поети. Правда? Тільки знай, що десь у Всесвіті, далеко-далеко, а може, навпаки — зовсім поруч, напевно, в системі Альфа Центавра, живе нова Зірка, що має і серце, і душу. А тепер спи, мій коханий, міцно спи.
Послухай, будь ласка, послухай всім тілом: Це зорі прислали цю музику нам. Тумани украсти нас, певно, хотіли, Ми танули й вірили тільки зіркам. Ми линули в ніжності тихих мелодій, Зникали у тиші слова і думки. Ми були — у Вічності! (Правда, ти згоден?) Ми були. Ми є. Ми самі вже — зірки.1. «Місячна соната»
Дайте поплакати,
дайте поплакати
і розчинитися в морі солонім,
дайте побути — собою — усякою,
дайте зануритись в щастя
і в горе.
Як покохала —
зіркою стала, —
в сяйво долонь
так щасливо летіла!
Радістю,
втіхою
стати хотіла.
Стала лиш
опіком —
серця і тіла.
Сергій лежить на чисто вимитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м’якою на дотик. Довкола благодать. Ніч. Небо над зорями, небо під зорями — і людина, розчинена в тому небі. Через скляне око телескопа Місяць видається не пихатим бевзнем, як оце сьогодні, а звичайнісіньким холодним пустельним шматком каміння, й зовсім не світилом, навіть не ліхтариком. Купа німого бездушного ґрунту, який ніколи нічого не вродить. Шпилясті гори без вітру, вулканічні кратери без вогню, «моря» без води та штормів, пустелі без піщаних буревіїв. Як Зорянка його називала? «Штукар». І лагідно, і потішно.
Штукар. Майстер на вигадки. Він не має на меті когось веселити, просто очікувально спостерігає, як легковірно піддаються його магнетизму люди, земля, води на тій Землі. Припливи, відпливи… Моря й океани відступають, бо він рухає ними… Звісно, штукар.
До знайомства з Зоряною Місяць для Сергія був лишень супутником Землі, другим за яскравістю об’єктом на земному небосхилі після Сонця і п’ятим за величиною природним супутником планет Сонячної системи. І ще, можливо, гордим
Наче вчора те було: сидять вони на високому пагорбі біля самісінького Дністра. Тепла літня ніч. Цвіркуни мов подуріли — вистукують у траві свої диво-звуки. Їм байдуже до двох закоханих людей, бо вони також закохані. Вода внизу іскриться під місячним світлом, а вгорі майже як теперечки — зорі-зорі-зорі, мов алмази-брахмани, виблискують. Його Зіронька не втримується, наспівує:
Ой, не світи, місяченьку, не світи нікому, Тільки мому миленькому, як йтиме додому.— А Місяць зовсім не світить, — заперечує Зоряні Сергій жартома, ох і любить він отакі кпини. — Місяць відбиває сонячні промені, що віддзеркалюються білим пилом його поверхні, а його фаза (тобто та частина поверхні, яку ми із Землі бачимо) визначається її положенням на орбіті. А от зорі — інша справа. Вони світять.
— Ой, Сергійко-Мудрійко! Ти — зануда. І за що я тебе кохаю? Чи не байдуже людству до білого пилу поверхні Місяця в ось такі моменти, коли в душі птаха народжується? От скажи мені на милість, чи стало б людство ліпшим без «Місячної сонати» Бетховена? Якби сердешний композитор мислив твоїми категорійками, то ніц би путнього не витворив.
Вона замислено задирає голову, кілька секунд мовчить. Сергій усміхається, бачачи, як кінчиком її носа блукає місячний промінь. Красиво!
— Сергійку, а мені зараз Місяць підспівує, чуєш? — шепоче ледь чутно.
Сергій стенає плечима. Поетеса, що з неї візьмеш? Фантазерка ще та!
— Та де ти там чуєш! Фаза Місяця, гравітаційні сили, карта Раччіолі, якщо його з кимось не сплутала! Боже, якого я нудного академізму від тебе нахапалася! — Зоряна вдавано ображено надуває губи. — Хто знає того Раччіолі, крім тебе та ще гурту таких самих всезнайок? А ось «Місячну сонату» чули усі. Бачиш, навіть зорі штукарю яскраво підморгують.
— Не Раччіолі, а Річчолі, [1] — поправляє Зоряну Сергій і додає повагом: — Е-е-е, зорі — то геть інше. Це не Місяць. Вони направду світять. Бо потужний тиск у їх центрі викликає реакцію ядерного синтезу. Під час цих реакцій атоми водню з’єднуються, виділяючи велетенську кі…
Не договорив. Зоряна обірвала його:
— О, тільки не тра’ зачинати повчальну лекцію вже про зорі, добре? Вони просто є, як ми з тобою.
Стрепенувся від спогаду. О, так. Зорі є. Близько чотирьох із половиною тисяч зірок можна побачити на небі неозброєним оком у таку ніч, як сьогодні. Можливо, не всі живі, бо деякі давно вже мертві, а світло їхнє досі блукає Всесвітом. Як і душа Зорянки. Бо тіло мертве, а душа? Вона дотепер тут, поруч, ніяк не пристане до жодного берега. Сергій відчуває це. У спогадах, у мріях, у снах, у віршах, у смішних малюнках, навіть у сонаті Місячній, між небом та землею. Застрягла, бо то він винен. Він її не відпускає. Не може, не вміє, не знає як. Замулити пам’ять чимось би… Та чим? До відірваної ноги можна протез причепити, а до покаліченої душі?
1
Джованні Баттіста Річчолі (17 квітня 1598 року, Феррара — 25 червня 1671 року, Болонья) — італійський астроном. Спільно з Грімальді вивчав Місяць і склав перші місячні карти; назви місячних морів і кратерів (у тому числі кратера Коперника) з цих карт використовуються донині. (Прим. авт.)