Зірка для тебе
Шрифт:
— Шо, корєшок, як житуха? Якийсь ти аж прозорий. Чув про тебе, Сєрий. Недоїдаєш, шолі? Не дрейф, всьо пучком. І шо тобі дала та наука, скажи? Живеш як попало, жреш шо попало, миєшся, небось, раз у пятілєтку. А давай зі мною, разом не пропадемо. Ми ж другани, скажи? Зуб даю, більше навіть… Хто ж знав, що життя не за дротом така задниця, прям просто смоляна — не тіко темно й брудно, воно ше й смердить. А шо? У тюрязі харе, майже як в дитбудинку — годують, одягають, із неба не капає, ліпше, ніж на волі. Тут ми нікому не потрібні, а там хоч таким, як ми. Ну шо, хіба нє? — і такий бридкий розпач в очах.
А Сергій і не заперечував. Він перетворився б із часом на такого ж Льошку Батога, якби не обставини. По-доброму розпрощався з Льошкою, «позичивши» тому зі
Льошка так і залишився молодим, до тюрми він більше не повернувся, помер від передозу…
Ті, що виходять із дитбудинків, не дуже мріють опинитися на волі. Льошка мав слушність. Сергій пригадував відчайдушний переляк в очах тих, кому завтра покидати стіни дитбудинку. Так, страх. Бо тут за державних дітей, якими називали сиріт, думали інші, тобто держава. Тупо, неправильно, але… Вона вдягала, лікувала, годувала, мила, чистила, давала дах над головою. Те все робилося кепсько, частенько як-небудь, але робилося. А на волі? Матеріальну допомогу, яка видавалася сироті як відкуп, глупе ненавчене дитя спускало за два-три дні. А далі? Зимно, немає за що купити їсти, нема де жити, ні грама бажання працювати без примусового горлання директора чи підганяння дрючками наглядачів. І ти повертаєшся назад у дитбудинок, щоб не вмерти. Та тебе там не дуже чекають, бо твоє місце вже зайняте іншим безхатченком. І чи хочеться тоді на таку волю? На волі треба вчитися по-новому тим премудростям, які має в собі від народження звичайна людина, що там виростала: просте заварювання чаю, штопання шкарпеток, купування мила, зубної пасти і щітки, прального порошку, шампуню, взуття, одягу, каструль, пательні, смаження яєць, пришивання ґудзиків, миття посуду (не для всіх із примусу, а для себе) і ще купища превелика щоденного рутинного непотребу, який у дитбудинках за тебе робили і який тебе не навчили робити. Той вільний світ такий. Він наче каже: все у твоїх руках, тобто абсолютно все, а не тільки те, що ти готовий брати-отримувати вибірково.
Чи можливо вижити на волі після дитбудинку? Сергій і дехто з хлопців та дівчат зумів, Льошка і більшість дитбудинківських — ні. Сергій часто згадує слова однієї мудрої людини, випускника дитбудинку, успішного хірурга, якого колись запросили до них у сиротинець із виховною метою. Він сказав:
— Дитячий будинок — то соломинка для тих, кого майже втопили.
Сергій зумів утриматися на плаву, вхопившись міцно не лишень руками, а й зубами за ту соломинку. Бо йому допомагали. Той, хто над ними тримає небо, чомусь пожалів його, відправивши для порятунку свого гінця.
Його звали Арсен.
3. Арсен
Бувають зимними і гарячими,
крижаними, як сніг,
пекучими, як дверцята натопленої пічки.
Бувають дерев’яними і кострубатими,
що навіть крізь горло не можуть пролізти.
А бувають стрімкими і несподіваними
кулями револьверними…
Стукотом коліс вагонних,
слова бувають,
прірвами
і Говерлами…
В їхньому містечку було три школи: дві середніх і восьмирічка. Одна з середніх майже впритул дивилася у вікна дитбудинку, навіть стадіон вони мали спільний. Ось до цієї школи й ходили всі дитбудинківці. Не дивно, що вона вважалася в містечку відстійною, тобто неблагонадійною. Чимало «порядних» громадян, що мешкали поруч, обходили і школу, і сиротинець десятою дорогою, віддаючи своїх чад до інших навчальних закладів, подалі від зони стихійного лиха. Хто його зна, як у інших школах, Сергій не відав, але у їхній не дуже вчили вчитися. Домашні завдання якщо й задавалися, то їх майже ніколи не перевіряли. Здавалося, що вчителі відбувають чергу. Вчать без запалу, аби позбутися нав’язливої марудної праці. До такого процесу навчання однаково байдужими були й учні, й учителі.
Звичайно, Сергій зірок із неба в шкільній науці не хапав. Та й не зміг би це зробити аж ніяк, навіть якби дуже-дуже захотів, із таким ставленням і вчителів до учнів, і учнів до навчання. У дитбудинківському середовищі добре вчитися вважалося чимось геть паскудним. Сергій захоплювався читанням, любив точні науки, хоча нікому в цьому не зізнавався. Математичні задачки навіть охоче розв’язував, маючи їх за звичайну головоломку чи кросворд, де все має зійтися, геть усе, до крихти. Нічого приблизного. Та то було в молодших класах, поки сам міг допетрати, що до чого.
Про майбутнє, тобто вибір професії, якось не прийнято було навіть мріяти. Бо все й так наперед вирішено. Після восьмого класу — робітниче ПТУ, і нікому нема діла до твоїх мрій. Якщо вже дуже захочеться, то можна закінчити десятилітку, а там — відразу в армію. А після армії все одно теж ПТУ й одна з робітничих професій, яка не дає ні задоволення, ні доброго заробітку. Сергій не хотів ставати ні штукатуром, ані токарем-фрезерувальником, ані сантехніком. Однак продовжував плисти за течією, як і всі. Кудись та течія таки принесе… І вона винесла. Якось несподівано відкрив для себе інший світ, мов другий вимір. Випадково.
Сергій завжди любив небо. Частенько чекав відбою та моменту, коли всі поснуть. А тоді підходив до зовсім темного вікна, відтуляв штору і, майже не дихаючи, вдивлявся в клаптик темної безодні, засіяний ущент зорями. Які тільки дивні думки не кружляли в голові? Захоплення, відчай, бажання дізнатися — що і як там… Та не смів і помишляти про те, щоб із кимось ділитися своїми роздумами. Бо ця цікавість робила його наче ліпшим від товаришів, а такого в дитбудинку не пробачають. Хтозна,
що трапилося б із тим його зацікавленням далі? Певне, зійшло б усе на пси з часом, так і не перетворивши мрію на мету. Але одного сонячного вересневого дня в дитбудинку з’явився новий мешканець.
Арсен прийшов до них у шостому класі. Й одразу отримав статус недоторканного крутелика. Бо був якимось хоч і дуже далеким, та все ж родичем їхнього дерика. Як казав сам Арсен, сьома вода на киселі. Високий, як на його дванадцять, вайлуватий, завжди дуже коротко підстрижений, вуха смішно стирчали, як у слоненяти. Через них Арсена почали відразу кликати Сеня-Локатор. Тільки Сергій і називав хлопця Арсеном, як і Арсен його не Сєрим чи Сірком, а Сергієм. Можливо, через це хлопці й сподобалися одне одному, бо то була якась така таємна мова між ними, повага до друга навіть у звертанні. Арсен був також круглим сиротою. Батьків пам’ятав паскудно. Вони загинули в автокатастрофі, коли малому заледве виповнилося шість. Його по смерті батьків взяла на виховання бабуня Ніна. Ні, не своя рідна, а зовсім чужа, тобто зараз вона не чужа, ріднішої від неї в Арсена нікого нема. Хоча він і має живих та здорових дядьків та тіток. Навіть згадувати про них не хоче, бо хіба вони про нього згадують?
Його батьки винаймали кімнату в квартирі старшої пані — Ніни Фьодорової, колишньої вчительки, допомагаючи їй по господарству та копійчиною, тобто платили за кімнату. Бо щоб орендувати цілу квартиру, треба було мати гроші, а в молодої сім’ї їх не дуже багато. Коли з батьками Арсена трапилося лихо, ніхто з близьких родичів не захотів брати хлопця до себе. Звісно, кожен мав на це вагомі причини. Зголосилася зовсім чужа людина — бабуня Ніна, оформивши опікунство над сиротою. Усиновити хлопця не дозволяв поважний вік. Але Арсен зараз ні про що не жалкує. Скільки себе пам’ятає — поруч завжди вона, розумна, спокійна, надійна. Прикипіла душею до хлопця, як і він до неї.
Хоча бабуня Ніна зовсім не самотня, бо має власну немаленьку родину. Багатенько племінників, численних двоюрідних і троюрідних онуків. Та найрідніші — то донька Ольга, двійко вже дорослих внучат та п’ятеро онуків. Ольга разом із донькою Настею та трьома дітлахами мешкають в Італії, а син Стьопка з дружиною та сином і донькою — в Іркутську. Ні донька Ольга, ні онуки Настя та Стьопка не розуміли такого вчинку бабуні Ніни, та змирилися, бо повертатися до Львова ніхто з них не збирався. Тож для Арсена ті всі численні бабунині родичі з часом стали наче рідними.