Зірка для тебе

Корний Дара

Сергій пам’ятав. Спілкування з Арсеном не минуло даремно. Тому кивнув головою, а Арсен захоплено тицяв пальцем у будинок та розповідав далі:

— А тут уже й літо нагодилося, селяни збирають урожай. Написано приблизно таке: «А золоте колосся колоситься в найбільшу спеку, і в найбільшу спеку тік молотить висохле зерно». Далі осінь, також гаряча пора. Тут на тому барельєфі люди толочать льон. І підпис:

«Щедрі осінь приносить плоди, і високо на зігрітих сонцем скелях дозріває виноград». А ось і зима — пора перепочинку, коли можна й на санках покататися. «У холодну пору селяни здебільшого користають із набутого та радісні влаштовують застілля». Але й тут без міфів не обійшлося. Бачиш, ондечки в центрі між зображеннями літа та осені «напівсидить-напівлежить» Хронос — господар часу, який тримає в руках Всесвіт. Над ним напис: «Жив на Землі золотий

Сатурн». Ну що ще тут цікавого? Ага! Чотири лики символізують чотири вітри, які віють із різних частин світу. А ще подивися на кути будинку аж нагорі. Бачиш, там лелеки. Той, що зліва, тримає напис: «Віщує весну». Той, що справа: «Повертає зиму». А між третім та четвертим поверхами латинкою написано таке: «Усе має свій початок, усе має свій кінець».

— Ти знаєш латинку? — перепитує здивований Сергій.

Арсен морщить носа та куйовдить своє волосся.

— Якби ж то. Не зашкодило б. Хіба що трохи. Бабуня мене починала вчити та… Захворіла. А от бабуня добре знає, і не тільки латинку. Бо все, про що тобі оповідаю, від неї почуте. Вона не просто любить наше місто. Бабуня і все, що вона знає, для мене і є Львів. Отой, найсправжнісінький.

А потім десь близько шостої хлопці йшли «до праці». Лікар бабуні Володимир Васильович «домовився» з паркувальниками на стоянці біля лікарні, і хлопці за гроші мили машини. Ось так заробляли собі на хліб і на масло. Арсен економив кожну копійчину і зі зневагою ставився до тих, хто ті гроші безглуздо тринькав. Сергій не зовсім розумів друга. Для чого так напружуватися, коли можна й по-іншому гроші добувати, набагато простіше? Тим паче, в такому великому місті! Але нічого не радив приятелю, бо був у нього в гостях і мусив поводитися чемно. До того ж бути дармоїдом не хотілося.

Одного літнього вечора, десь після другого тижня Сергієвого перебування в Арсена, трапилася така історія. Вони поверталися з роботи додому, втомлені і трохи сердиті. За останню вимиту машину нічого не заплатили, бо їм дістався якийсь немісцевий жлоб, що дав хлопцям по цукерочці «за труди». А коли дядечки-паркувальники почали його соромити, взагалі сказав, що поскаржиться кому слід на те, що ті використовують рабську працю неповнолітніх. Мусили змиритися.

Так от. Їхали хлопці в трамваї, Арсен притулив щоку до вікна і дрімав. На одній із зупинок увійшла огрядна тітонька, зав’язана в білу хустину під молодичку, з величезними торбами. Усілася перед ними. Вагон був майже порожній, а оскільки вони сиділи в кінці вагону, то ніхто назад і не озирався, не придивлявся дуже до них. Тітонька заходилася щось там поправляти в напханих торбах. Чорна дамська сумочка пані теліпалася просто над ногою Сергія. Вона була відкрита, і з неї спокусливо стирчав гаманець — товстий, новий. Сергій навіть не думав, що можна вчинити по-іншому. Красти в дитбудинку не вважалося гріхом, навпаки — за те, що цього не вмієш, могли і по голові натовкти. Коли він вчився в п’ятому-шостому класі, ще до появи у школі Арсена, і належав до групи малих, то старші хлопці вимагали «приношень» від менших — двадцять-тридцять копійок в день. А де їх узяти? Звичайно, вкрасти. Не вмієш — навчись. У школі в їдальні ненароком залазив у кишеню до однокласника чи однокласниці з місцевих або йшов на базар. Але після того, як зловили кількох хлопців на гарячому і дерик отримав від міліції «наганяй» і погрози від постраждалих у розправі, збори мзди припинилися. Та старі звичмі залишилися, і кралося тільки тоді, коли траплялася нагла необхідність. Слід сказати, що Сергій жодного разу на крадіжці не попався, мав до цього «вроджений» хист. Він не кидався відразу на жертву, вмів очікувати. А тут і зараз жертва видавалася просто ідеальною.

Шур-шур розкрита торба по нозі. Арсен дрімає, довкола порожньо, спереду ніхто не озирається, поруч нікого. Хвать і…

Рука Арсена на його, німий докір в очах. Арсен перехоплює гаманець. Сумка піднімається вгору, бо тітонька щось там поправляє в себе на голові, хустина сповзла. Арсен нахиляється, кидає гаманець на підлогу, майже біля ноги жінки, торкає її легко за плече:

— Пані, пані! То не ваш гаманець під ногами валяється?

Жінка вся стрепенулася, зірвалася на ноги, нагнулася,

підняла. В очах стільки вдячності та переляку:

— Мій-мій-мій! Ой, хлопчики, золоті мої! Ох, я роззява, — забідкалася, поправляючи то сумочку, то хустину на голові. — Майже все б втратила! Сьогодні зарплату нарешті за півроку видали, то я моїм лоботрясам різного накупила… Дякую вам, любі хлоп’яточка!

Яка має бути горда мама, що народила та виховала таких чесних діток. Ой, ой, я зараз.

Вона похапцем, навіть не відкриваючи гаманця, не перераховуючи гроші, запхала його до сумки, закрила торбу на блискавку і заходилася щось вишукувати у своїй картатій торбі. Нарешті дістала дві пачки світочівських цукерок «Морські камінці». Тицьнула їм до рук, а тоді нахилилася над хлопцями і поцілувала в голову — спочатку Арсена, потім Сергія.

Сергій ладен був крізь землю провалитися. Так йому соромно було чи не вперше в житті. Хлопці мовчки доїхали до своєї зупинки. Тітонька ж не вмовкала і збуджено розповідала про своїх трьох лоботрясів. Вони зараз у мами на селі, допомагають старенькій по господарці. Старший, Дмитрик, уже в шостому класі — він і на городі справляється, і свиней годує, і води наносить із криниці. Середній, Михась, третій клас закінчив. То він корову пасе, а найменший Ростик — той усім заважає, напевне. Бо за ним пильнувати треба, щоб лиха не накоїв — і собі, й іншим. Йому ж лишень чотири рочки. А тато з мамою в місті на роботі… Звичайна історія.

Хлопці вийшли з трамвая. Арсен і слова не зронив, тільки вже дуже насупився, мов львівська погода на дощ. Сергій заходився перепрошувати:

— Арсенко, слухай, той… Ну, я ж не знав, Я думав — то якась багачка, от і поцупити вирішив. Ну, вибач. Осічка вийшла, — щось таке лепетав Сергій, виправдовуючись.

Арсен зупинився, мов вкопаний:

— Осічка? Що? То це не вперше? Ти, ти, ти такий, як і вони усі, як хлопці з дитбудинку! А я думав, що ти мій друг, що ти інший. Ех! Красти не можна, Сергію! Чуєш? Агов! Красти не можна. Ти своїм куцим розумом не розумієш, що красти не можна? Вона, ну та пані з трамвая, хіба вона винувата в тому, що більше має зараз, ніж ти? Чи той чувак, який їде в дорогій машині, а ти її йому миєш, чи винуватий він у тому, що народився в нормальній родині і його добре виховали? А може, він тяжко працював і наскладав на тачку? Що дивишся? Не всі, хто має більше, ніж ти, — злодії. Ти відбираєш не в бандита чи покидька зайве, Сергію. Ти крадеш у звичайних людей. Багаті трамваями не їздять, у чергах не стоять і на ринки рідко зазирають. І ти — не Робін Гуд. Ти — справжній кишеньковий злодюжка. Якщо ти відбираєш хліб у дітей, то чого тоді дивуєшся, що нас, сиріт, світ ненавидить? А за що нас любити? Добре, хай! Я змирюся з тим, що ти в Бога не віриш і заповідей Божих не знаєш. Але в щось ти таки мусиш вірити? А якщо вже геть ні в кого і ні в що, то так і не зумієш стати ліпшим, то так і залишишся внизу, навіть не на землі, а під нею — хробаком. Ні, не так — від них хоч якась користь. А ти, ти… Звісно, вкрасти — легше, але ж…

Сергій сердито блиснув очима:

— Я не такий. Я, я…

Затнувся.

— Що ти? Ти щойно ледве не залишив голодними трійко дітей. І ще посмів взяти в неї цукерки? Гівнюк ти. А ще другом називаєшся!

— Я їх викину. Ти що думаєш, я не зможу без них обійтися? Зможу. Тільки ти не знаєш, через що мені довелося пройти, щоб вижити… То ти — дериків любимчик, а я, а ми…

Сергій підняв було руку, щоб жбурнути кудись убік цукерки, Арсен перехопив її і вирвав пакет із долоні:

— Не смій. Вона їх дала від щирого серця. Завтра занесеш бабуні. Моїми поділимося… А тепер пішли. Буду тебе, дебіла, уму-розуму вчити, бо хоч ти і сволота, та все ж мені друг.

Сергій мав би образитися на Арсена. Той уже три роки відучився з ними у дитбудинку і мав би знати, яке в них там життя. І що ті звички в нього не від розкошів, і що так важко противитися спокусі розжитися легкими грішми, особливо коли голодний чи холодний. А потім… Потім те все стає звичкою. Але змовчав, тільки нервово переминався з ноги на ногу.

Арсен відійшов на метрів п’ять, озирнувся, махнув рукою, типу, наздоганяй:

— Що стовбичиш? Пішли.

Йшли мовчки. Сергій брів, важко дихаючи, шукаючи собі виправдання, і знаходив. А він ті гроші крав не для себе, він хотів до копійки віддати все другу і бабуні. За те, що добрі до нього, впустили в своє життя, дозволили стати його частинкою. А тепер, що тепер буде? Арсен завтра все розповість бабуні, а та — дерику… Точно, прийдеться збирати манатки.

Арсен попереду, Сергій дріботить слідком. У будинок не зайшли. Поруч невеликий старий садочок. Під яблунею дерев’яна лава, столик. Недалечко, під старою грушею, хтось прилаштував гойдалку. Два ланцюги, дерев’яне сидіння. Справді сидіння, бо має й спинку, і підлокітники, навіть колись було пофарбоване жовтою фарбою, яка вже облупилася.