Зірка КЕЦ
Шрифт:
— Найчистіший залізняк! Чого й можна було сподіватися. Доведеться обмежитись готовими уламками. — І він почав ходити по площадці, шукаючи зразків.
Я подивився вгору і побачив зірки, смужки Чумацького Шляху та яскраво розцвічені різнобарвними іскрами осяйні краї розколини. Потім я поглянув у напрямі проміння прожектора. І раптом здалося, що біля невеликої бокової розколини промінь неначе коливається. Я підійшов до розколини. Справді, ледве помітний струмінь пари або газу виходив з її глибин. Щоб перевірити себе, я взяв жменю легкого попелу і кинув туди. Попіл відлетів убік. Це ставало цікавим. Я знайшов звислий над краєм скелі камінь і скинув його, щоб, струснувши ґрунт, привернути увагу моїх супутників і покликати їх до себе. Камінь полетів униз — у безодню. Минуло не менше як десять секунд, перше
За кілька стрибків я був біля ракети, вскочив з розгону на її площадку, і в ту ж мить Соколовський рвонув важіль. Ми різко відкинулись назад і кілька хвилин летіли ногами догори — так круто поставив Соколовський нашу ракету. Сильні вибухи ракетних дюз повторювались один за одним.
Соколовський спрямував ракету вгору і праворуч, далі від схилу розколини. Дивуюсь, як він міг керувати в такому незручному положенні! Його самовладання показувало, що він був людиною досвідченою і ніколи не розгублювався. А з вигляду — великий жартівник і веселун.
Тільки тоді, коли наша ракета ввійшла в освітлений Сонцем простір і значно віддалилася від країв розколини, Соколовський уповільнив політ і випрямив ракету.
Тюрін виповз на сидіння і потер скафандр. Очевидно, професор трохи забив потилицю.
Як це часто буває з людьми, які щасливо уникнули великої небезпеки, нас раптом охопили нервові веселощі. Ми заглядали один одному в стекла скафандрів і сміялися, сміялися…
Тюрін показав на освітлений схил місячної розколини. Випадок приготував нам площадку для посадки. І яку площадку! Перед нами був величезний уступ, на якому легко міг би розташуватися цілий ракетодром для десятків ракетних кораблів. Соколовський повернув ракету, і незабаром ми котилися на колесах, немов по асфальту. Під’їхавши майже до самої стіни, спинилися. Кам’яна або залізна стіна мала поздовжні розколини. В кожну з цих розколин могли б заїхати рядом кілька поїздів.
Ми зійшли на площадку “ракетодрому”. Наше збудження ще не уляглося. Ми відчували потребу рухатись, працювати, щоб швидше вгамувати свої нерви.
Я розповів Тюріну і Соколовському про те, що знайшов місячний “гейзер”, і признався, що викликав гірські обвали, які мало не погубили нас. Але Тюрін, зацікавлений гейзером, — навіть не згадав про мою провину.
— Та це ж величезне відкриття! — вигукнув він. — Я завжди говорив, що Місяць не така вже мертва планета. Хоча б найменші залишки газів, атмосфери — будь-якого складу — на ній повинні залишитися. Це, мабуть, виходи сірчаної пари. Десь у товщі Місяця ще залишилась гаряча магма. Останнє жевріюче вугілля великої пожежі. В глибині цієї розколини, яка, певно, проходить всередину не менше як на чверть місячного радіуса, пара знайшла собі вихід. І ми не взяли її на пробу. Треба конче зробити це. Адже це буде світова сенсація серед учених. Гейзер Артем’єва! Не заперечуйте! Ви маєте на це всі права. Летімо зараз же.
І він уже стрибнув до ракети, але Соколовський заперечливо похитав головою.
— На сьогодні з нас досить, — сказав він. — Треба відпочити.
— Що значить “на сьогодні”? — заперечив Тюрін. — День на Місяці триває тридцять земних днів. То ви тридцять
— Зрушу, — примирливо відповів Соколовський. — А якби ви сиділи біля руля, коли ми вилітали з цієї бісової щілини, то зрозуміли б мене і міркували б інакше.
Тюрін подивився на втомлене обличчя Соколовського і замовк.
Ми вирішили поновити запас кисню в скафандрах і розійтися в різні боки, не віддаляючись дуже далеко один від одного.
Насамперед я пішов до найближчої ущелини, яка зацікавила мене своїм забарвленням. Скелі були червонуватих і рожевих тонів. На цьому фоні яскраво вирізнялися густо-зелені плями неправильної форми, очевидно прошарки іншої породи. Створювалось дуже красиве сполучення барв. Я поступово заглиблювався в каньйон. Одна стіна його була яскраво освітлена Сонцем, по другій сонячне проміння проходило в скісному напрямі, залишаючи внизу гострий кут тіні.
У мене був чудовий настрій. Кисень вливався в легені п’янкими струменями. В усіх членах я відчував надзвичайну легкість. Мені часом здавалося, що все це я бачу уві сні. Захоплюючий, чудесний сон!
В одному з бокових каньйонів сяяв “водоспад” навіки застиглих самоцвітів. Вони притягли мою увагу, і я звернув праворуч. Потім звернув ще і ще раз. І, нарешті, побачив цілий лабіринт каньйонів. У них було легко заблудитися, але я старався запам’ятати дорогу. І всюди ці плями. Яскраво-зелені та світлі, вони в затінку були темно-рудого відтінку, у напівтіні — світло-бурого. Дивна зміна забарвлення: адже на Місяці немає атмосфери, яка може змінювати відтінки кольорів. Я підійшов до однієї з таких плям і придивився. Ні, це не вихід гірської породи. Пляма була опукла і здавалась м’якою, як повсть. Я сів на камінь і почав розглядати пляму.
І раптом мені здалося, що вона трохи пересунулася з місця від тіньової смуги до світла. Обман зору! Я занадто напружено дивився на пляму. Зробивши в думці позначку на складці гірської породи, я далі стежив за плямою. Через кілька хвилин я вже не мав сумніву — пляма зсунулася з місця. Її край перейшов у тіньову смугу і почав зеленіти на моїх очах.
Я схопився і підбіг до стіни. Учепившись за гострий ріжок скелі, я дотягнувся до найближчої плями і відірвав м’який, подібний до повсті клапоть. Він складався з дрібних ниток ялиноподібної форми. Рослини! Ну, звичайно, це рослини! Місячний мох. Оце так відкриття! Я відірвав другий клапоть — від бурої плями. Цей клапоть був зовсім сухий. Повернувши його, я побачив білясті “горішки” з подушечками-присосами.
Біологічна загадка. З вигляду цю рослину можна скоріше віднести до мохів. Але ці присоси? “Корененіжки”! Рослина, яка може рухатись, щоб іти за сонячним промінням, що пересувається по скелі. Її зелений колір залежить, звичайно, від хлорофілу. А дихання? Волога? Звідки вона її бере?.. Мені пригадались розмови про Кец, про небесні камені, з яких можна добувати і кисень, і воду. Ясна річ, і в місячних каменях є у зв’язаному вигляді кисень і водень — елементи, що входять до складу повітря і води. А чом би й ні?.. Хіба земні рослини не є чудовими “фабриками” з надзвичайно складним хімічним виробництвом? І хіба наші земні рослини, як-от “Ієрихонська троянда”, не мають здатності завмирати від спеки та посухи і знову відживати, коли їх поставиш у воду? Місячної холодної ночі тутешні рослини сплять, при світлі Сонця починає працювати “хімічна фабрика”, виробляючи все, що потрібно для життя. Рух? Але й земні рослини не зовсім позбавлені його. Пристосованість же організмів безмежна.
Я назбирав повну торбу моху і в піднесеному настрої рушив назад, щоб скоріше похвалитися своєю знахідкою.
Пройшов до кінця бокового каньйону, звернув праворуч, ще раз праворуч. Тут я повинен був побачити блискучі розсипи рубінів та діамантів, але не побачив їх… Пішов назад, повернув в інший каньйон… Зовсім незнайоме місце!
Я прискорив ходу. Уже не йшов, а стрибав. І раптом на краю урвища спинився здивований. Зовсім новий місячний краєвид відкрився переді мною. По той бік прірви височіли гірські пасма. Серед них вирізнялися три вершини однакової висоти. Вони виблискували, як голови цукру. Я ще ніколи не бачив таких білих вершин. Звичайно, це не сніг. На Місяці не може бути снігу. Можливо, що гори крейдяні або гіпсові. Але справа не в горах. Я зрозумів, що заблудився, і заблудився серйозно.