Зірка КЕЦ

Беляев Александр Романович

— Пити… — промовив я, не розуміючи, що мене не чують. Але Соколовський, мабуть, з руху губ зрозумів мою просьбу. Він посадив мене в крісло і, притуливши свій скафандр до мого, сказав:

— Ви, звичайно, хочете пити і їсти?

— Так.

— На жаль, доведеться потерпіти. У нас аварія. Гірський обвал в ущелині трохи пошкодив ракету. Каменями вибито у вікнах шибки.

Я пригадав бокові удари, які відчув, коли ми вилітали з “ущелини Смерті”. Тоді я не звернув на них уваги.

— У нас є запасні шибки, — казав далі Соколовський, — але, щоб

вставити їх і запаяти, потрібно багато часу. Словом, ми швидше дістанемося до нашої великої ракети. Місячну подорож доведеться закінчити.

— Але навіщо ж ви перенесли мене в ракету?

— Для того, — відповів Соколовський, — що мені доведеться розвинути дуже велику космічну швидкість, щоб за дві-три години доставити вас на місце. Вибухи будуть сильні, вага тіла збільшиться в багато разів. А ви занадто кволі і не вдержитесь на верхній площадці. Та й професор Тюрін теж буде разом з вами в кабіні.

— Який я радий, друже мій, що ви живі! — почув я голос Тюріна. — Ми вже втратили надію знайти вас…

В цьому голосі була несподівана теплота.

— Тепер ляжте краще на підлогу. Я теж ляжу з вами, а товариш Соколовський сяде за руль.

Через хвилину наша ракета з вибитими шибками вже знялася над гірськими вершинами. Крутий поворот на захід. На мить ракета майже лягла на бік. Під собою я побачив безодню місячної розколини, яка мало не згубила нас, і посадочну площадку з каньйоном. Ракета тремтіла від вибухів. Тіло немов наливалося свинцем. Кров ударяла то в голову, то в ноги. У мене знову почали плутатися думки… Я трохи зомлів, але на цей раз сам переміг непритомність. Кисень — чудовий живлющий засіб. Я почував, що Соколовський подбав про те, щоб у мій скафандр надходили посилені дози кисню. Але тиск не повинен був перевищувати однієї атмосфери, інакше не витримав би костюм. Він і так роздувся, як роздувається водолазний, коли “заїдає” золотник, що випускає надлишок повітря.

Під кінець цієї подорожі я почував себе вже так добре, що міг сам вийти з ракети і перебратися в наш великий міжпланетний корабель.

З яким задоволенням я скинув костюм “водолаза”! А пив і їв за п’ятьох.

Незабаром настрій у нас знову став чудовий. І я вже, сміючись, розповідав про свої лихі пригоди, про наукові відкриття, і ніяк не міг простити собі того, що дав утекти “місячній черепасі”, яку прийняв за камінь. Проте мене почав уже брати сумнів щодо її існування. Може, це була тільки гра моєї розстроєної уяви. Але мох, “повзучий мох” лежав у моїй сумці, як трофей, принесений з “країни Снів”.

Наша експедиція на Місяць, хоч і була дуже короткочасна, дала багаті наукові результати. У нас було багато сенсацій для земних учених.

Назад пролетіли ми добре. Не було тієї пригніченості, яка мимоволі охоплює людину перед невідомим. На Зірку Кец ми летіли, як додому. Але де вона? Я глянув на небо. Десь угорі над нами висів серп “молодика” Землі. Внизу половину небосхилу займав Місяць. Незважаючи на те, що я мало не загинув на ньому, його вигляд не викликав страху.

Я ходив

по цьому Місяцю, сліди наших ніг лишились на його поверхні, “шматочки Місяця” ми везли з собою на Кец, на Землю. Це по-новому зближало, майже ріднило нас з Місяцем…

XV. ЗОРЯНІ БУДНІ

— Ану, покажіться, покажіться! — казала Меллер, повертаючи Тюріна на всі боки. — Загорів, помолодшав “павук”. Просто хоч женись! А м’язи? Та не стрибайте, не задавайтеся! Дайте помацати ваші м’язи. Біцепси слабуваті. А ноги добре зміцніли. На скільки років знову в своєму павутинні заплутаєтесь?

— Ні-ні, вже тепер не заплутаюсь, Ганно Гнатівно! — відповів Тюрін. — Скоро знову на Місяць полечу. Там багато роботи. На Марс, на Венеру полечу.

— Ач, який хоробрий став! — жартувала Меллер. — Давайте-но я вам аналіз крові зроблю. Скільки червонокрівців прибавило вам місячне Сонце… Місячні жителі — рідкісні пацієнти.

Закінчивши з лікарським оглядом, я поспішив до Тоні. Мені здавалось, що вона вже повернулась на Зірку. Лише тепер я відчув, як скучив за нею.

Я мчав широким коридором. Вага на Кеці була менша, ніж на Місяці, і я, як балерина, ледве торкався носками ніг до підлоги, роблячи величезні стрибки, ніби летюча риба. Кецівці щохвилини спиняли мене і розпитували про Місяць.

— Потім, потім, товариші, - відповідав я і летів далі.

Ось і її двері. Я постукав. З дверей визирнула незнайома дівчина. Каштанове волосся облямовувало її обличчя з великими сірими очима.

— Добридень, — розгубившись, промовив я. — Я хотів бачити товаришку Герасимову. Хіба вона переселилась з цієї кімнати?

— Товариш Артем’єв? — спитала мене дівчина і посміхнулась, як давньому знайомому. — Герасимова ще не повернулася з відрядження і повернеться не скоро. Я поки що живу в її кімнаті. Тепер вона працює в фізико-технічній лабораторії.

Мабуть, помітивши моє збентежене обличчя, вона додала:

— Але ви можете поговорити з нею телефоном. Підіть у радіорубку.

Нашвидку подякувавши дівчині, я помчав на радіотелефонну станцію. Кулею влетів у кімнату радиста і крикнув:

— Фізико-технічну лабораторію!

— Зараз! — сказав він і закрутив ручки апарата. — Товаришку Герасимову? Зараз… Алло! Алло! Будь ласка.

— Я Герасимова. Хто зі мною говорить? Артем’єв?

Якщо ефір не перекручує, в її голосі чути радість.

— Добридень, я така рада, що чую вас. Ви мало не загинули? Я дізналася про це до вашого прильоту. Нас повідомили з місячної ракети… Але все добре, що добре закінчується. А я тут веду дуже цікаві роботи в лабораторії абсолютного холоду. Вона влаштована на балконі тіньового боку нашої ракети. Доводиться працювати в міжпланетних костюмах. Це трохи незручно. Та зате абсолютний холод, що називається, під рукою. Я вже зробила кілька цікавих відкриттів у галузі опору напівпровідників при низьких температурах…