Зів'ялі квіти викидають

Роздобудько Ирэн Виталиевна

А мені хотілося вирішити їх негайно, ніби це мене, а не Едіт, підганяв час...

Що сталося зі мною, думала я, за якихось три-чотири місяці? Я втратила і віднайшла віру, перестала боятися побутових негараздів, переді мною відкрилися природа й люди, яких я почала жаліти, я зрозуміла, що не треба шукати любові, адже вона існує в кожному, як міцний горішок, котрий має розколотися рано чи пізно, і що ця любов може бути всеосяжною. Невже життя насправді – прекрасне, якщо перестаєш боятися його? Не знаю, не знаю... Мені треба було пройти ще багато кілометрів засніженою дорогою до того, щоб упевнено відповісти на це запитання. Так упевнено, як це зробила Едіт Береш. ...Я сховала фотографію в кишеню халата й ще раз кинула погляд на самотній чорний фотель біля вікна. Вечір напередодні зимових свят зробив зі мною казкову річ: “старий генерал” видовжився, виструнчився і відсалютував мені за всіма правилами військового етикету. Я усміхнулася йому і тихо-тихо зачинила двері...” Розділ двадцять гіятий За тиждень до Нового року ...Люди стояли в чергах за металевими візками. Ті щасливці, кому поталанило бути першими, брали одразу по два-три на всю родину. Довгі гомінкі вервиці ошалілих покупців вилися довкола кас. До Нового року лишався тиждень, але завбачливі громадяни закуповували необхідне вже зараз. “Скрізь тільки і чути розмови про бідність, про гроші, яких не вистачає, – подумала Стефка, спостерігаючи з вулиці шаленство за вітриною супермаркету. – Але навіть тут, у спальному районі, де головним чином мешкають лімітники та роботяги, під час будь-яких свят столи ламаються від харчів і напоїв...” Отже, справді – “Ха-ра-шо”?! Біля неї зупинилися дві огрядні тітоньки, вони почали порпатися в сумках, шелестіти пакетами, перекладаючи їх туди-сюди. Вони готувалися атакувати магазин. – Ніжки й голову візьмемо на холодне. Зробимо голубці, заливну рибу, котлети... – Язики будемо брати? – Ні. Язики візьмемо на Різдво. – Я як подумаю, що знову – обжирайлівка, то мені вже стає погано! Треба хоч зараз стримуватися. – І не кажи! Кілограми зо три я завжди набираю. Хоча й кручуся, як скажена: посуд, прибирання,

гості. Божевільня! Отже, язики не беремо? – Ні. На олів’є та оселедця під шубою треба взяти те, що не зіпсується за тиждень. Мариновані огірки, цибулю... – Навіщо огірки? У мене банок п’ятдесят своїх. Я принесу кілька. Та ще купу всього. Ну що там у тебе, готова? – Готова! Ходімо! Там черга години на три! Люди подуріли!!! Жіночки ринулися до скляних розсувних дверей, з яких їм назустріч сунули ті, хто вже скупився – вони штовхали перевантажені візки до своїх авто. Майже всі виносили по дві-три величезних коробки різноманітної піротехніки з написом “Шалена вечірка”. “Останній день Помпеї*!” – усміхнулася Стефка. Вона ще стояла під магазином, вирішуючи, чи варто ув’язуватися в бій заради однієї пляшки шампанського... Кількість купленої населенням піротехніки яскраво свідчила про те, що зовсім скоро Новорічна ніч – одна з ночей, котра відзначена в календарі, як кінець і початок, – підірветься, злетить у повітря стараннями тисячі несвідомих Геростратів. Вони радітимуть вогню й вибухам, котрими зітруть на порох старий рік, вони кричатимуть і стрілятимуть вгору корками від шампанського. Вони чекатимуть нового щастя – побажання якого Стефка ніколи не могла усвідомити. ...їй ццдено закортіло повернутися в передмістя, в тишу парку і лісу, під дах Будинку, в якому вона вже почала розвішувати тонкі золоті нитки дощику – в кожній кімнаті під здивовано-зворушливими поглядами своїх під- леглих. Лишалося придбати двадцять маленьких сувенірів, які вона покладе під ялинку, і до кожного прикріпить якесь пророцтво, вигадане нею. А потім засяде писати сценарій. Він має бути ненав’язливим, пунктирним, але з обов’язковим закадровим текстом, із гарною непафосною музикою. А ще Стефці хотілося розшукати старі кіноплівки чи записи вистав, у яких грали забуті актори, щоб досконало відтворити те, що замислила. Ідею зі зйомками невеличкого документального фільму всі мешканці сприйняли “на ура”. Розмови про те, що в Будинку зніматимуть фільм, не вщухали вже кілька днів. У багатьох кімнатах висіли напрасовані сорочки, блузки, костюми, з шухляд та різних схованок під подушками та матрацами було витягнуто прикраси, з місцевої перукарні запрошено перукаря, котрий виконував усі забаганки поважних пань – фарбував і навіть колорував волосся, стриг, робив легкі хімічні завивки. Такої напруженої роботи в нього не було за останні два-три роки, адже місцева молодь надавала перевагу столичним закладам, а решті мешканок передмістя було не до зачісок. У Будинку пахло парфумами, фарбами для волосся, пудрою, лаком для нігтів, чоловічим одеколоном, загальне пожвавлення дивним чином вплинуло й на персонал: кухар несподівано почав вирізати з моркви, котру давав на сніданок до каші, загогулисті троянди і занурював зволожені краї склянок у тарілку з цукром, від чого на них з’являвся посріблений солодкий обідок. Директор особисто (зазвичай це робив водій) з’їздив у лісове господарство й вибрав величезну ялинку, яку поки що сховали за гаражем. Бібліотекарка та Старша медсестра поприносили зі своїх домівок ялинкові прикраси, нянечки із задоволенням вирізали з серветок сніжинки й наліплювали їх, де заманеться, і веселили тих, кого раніше називали не інакше, як пергюнтами та обдертими козами... Єдиною, хто не брав у всьому цьому участі, була пані Поліна. Стефка не могла умовити її вийти під час майбутньої вечірки до загальної зали. – Навіщо? Мені це не потрібно. Не хочу залишати свого “плювка у вічності”, як казала Раневська, – посміхнулася вона. – Але якщо хочеш зробити приємне – після всього цього дійства виведи мене в зимовий парк, як обіцяла. Хочу подивитися на сніг... Розділ двадцять шостий Вечірка в Будинку для самотніх акторів театру й кіно. Два хрести в блакитних вікнах Стефка стояла біля в’їзду в Будинок і час від часу поглядала то на годинник, то на яскраво освітлені вікна. Вона знала, що Ед приїде вчасно, як було призначено, після дев’ятої, але все одно хвилювалася, як справжній режисер перед прем’єрою. У залі, де довкола ялинки поставили столики, тривала обов’язкова урочиста частина. Вона була такою ж, як і торік, як і позаторік, коли агітбригада акторів різних театрів приїздила вітати старше покоління. Стефка чудово розуміла, з яким настроєм вони вирушають сюди щороку, аби виконати свій обов’язок: прочитати привітання від керівництва, показати кілька концертних номерів, відбарабанити пару новорічних віршів і з почуттям неабиякого полегшення повернутися до міста, обговорюючи дорогою кумедних старперів. Цього разу на двох мікроавтобусах привезли зірок нового телесеріалу. Вони по черзі виходили на середину зали, артистичними голосами з бездоганно відпрацьованою дикцією розповідали про зйомки, уникаючи дивитися на слухачів. Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу? Навіть якщо ця шуба колись зводила з розуму пів-Хрещатика... Стефка вийшла якраз у той момент, коли молода жінка почала декламувати монолог Мавки з “Лісової пісні”. Публіка слухала уважно, навіть прискіпливо. – Як поживає ваша мама? – наприкінці виступу раптом запитала зі свого місця Ляля Броніславівна. Актриса знітилася, з її обличчя зійшов професійний замериканізований оскал на всі тридцять два зуби. Вона поглянула в зал і побачила в третьому ряду руденьку жінку зі зворушливою завивкою довкола зморшкуватого обличчя. – Мама?.. Мама хворіє... – відповіла вона. – А ви знаєте мою маму?.. Ляля Броніславівна самовпевнено гмикнула і подивилася на всіх присутніх із таким виглядом, ніби закликала їх у свідки того, що вона, Ляля Броніславівна Горова, запросто могла знати саму королеву Вікторію! – І маму, і тата, і бабусю! У вас же театральна родина. Хто ж її не знає?! – Бабусі й батька вже нема... – Шкода. Бабуся ваша була гарна в “Циганці Азі”, її навіть порівнювали із Занько- вецькою та Ужвій! ...- Правда? – дивується актриса. Задоволена справленим враженням, Ляля Броніславівна вказує на свій чорний оксамитовий шалик, гаптований стеклярусом: – А це, до речі, її подарунок. Ми колись обмінялись: я їй – роль свою віддала, бо тоді захворіла, а вона мені цей шалик... ...Актриса наближається до столика й Ляля Броніславівна королівським жестом скидає з плечей накидку. – Бери, це належить тобі! Бабуся б зраділа... Актриса бере накидку, затискає в руках, гладить, підносить до обличчя, занурюється в запах – шалик трохи відгонить пліснявою, чимось гіркуватим і водночас солодким, пряним у чимось давно минулим і таким рідним... Актриса сідає поруч, Ляля Броніславівна підхоплюється, біжить до своєї кімнати, повертається з об’ємним фоліантом. У ньому жовті фотокартки, афішки та вирізки з газет незбагненної давнини. Обидві із зацікавленням схиляються над альбомом... Павло Петрович із Серафимою Миколаївною пригрівають за своїм столиком кучерявого молодика з вередливо вивернутими пухкенькими вустами – того самого, гцо нині їздить на білому “Мерседесі”. Він дякує за вибиту Павлом Петровичем квартиру і чемно цілує руку Серафими Миколаївни. З Альфреда Вікторовича можна писати картину “Аенін і діти”: в оточенні молодих колег віну як завжди, сіє афоризмами, фонтанує гумором у наспівує уривки з арій і час від часу у забувши у дг і для чого там перебуває, вимагає принести карти для гри в преферанс і чарку горілки зг сльозою. Ольга Яківна Сніжко – у своєму улюбленому білому кольорі – гордо посміхається і ревно роздивляється вбрання молодих актрис... Актриси мліють у перешіптуються про те у що це – самаАеда Ніжина, зірка й примадоннау яких нині вже немає. Поруч із Ольгою Яківною вільне місце у але на столі – два бокали з шаманським... Посередині зали розкинула віти духмяна ялинка. Під нею на стільці сидить Завідувач культмасовим сектором і тихо награє на баяні мелодію Аеграна з “Шербурзьких парасольок”... ...А біля воріт стоїть Стефка, змальовуючи в уяві всю цю ідилію. І її замітає снігом. ...На темній трасі зблиснули фари. Машина їхала нечутно. Здавалося, що це два ока виринають з-за снігової завіси, наближаються, збільшуються і тривожно дивляться на маленьку чорну постать, котра відважно вийшла на середину дороги. Машина обережно загальмувала на відстані простягнутої руки. А якби це був не я?!! – Але ж це – ти! – Господи, ти зовсім змерзла, руки крижані, сідай скоріше – доїдемо до порогу... – Ні, н? треба псувати сніг. Дивись, як замело. Постав машину тут, біля воріт. У нас ще є час... І мені зовсім не холодно. Вони пішли по стежці, що вела до Будинку. Вона була розчищена, обабіч неї повиростали досить високі снігові стіни, а далі, там, де росли дерева, килим був первозданним, на ньому рівними прямокутниками лежали відбитки освітлених вікон – на снігу вони фосфорували блакиттю. Стефка подумала, що саме за цими нереальними вікнами і відбувається те, що вона уявляла кілька хвилин тому – життя іншого виміру. Вона взяла Еда за руку і повела крізь замети до дерев, до блакитних прямокутників на снігу. Не домовляючись, обережно, щоби не порушити поверхню, вони лягли поруч навзнак, розкинувши руки. Два хрести на блакитному висвітленому тлі в чорній облямівці ефемерної віконної рами. Дерева вгорі переплелися своїми довгими пальцями і закільцювали над ними небесний простір, утворивши ажурну баню. У синіх і чорних вітражних проміжках між гілками висіли зірки. Небо схоже на черево вагітної зсередини, подумала Стефка, а ми – зародки. Ми не знаємо, що на нас чекає в майбутньому і тому тримаємося за 188 минуле, вважаючи, що воно було найкращим, адже все в ньому вже є прочитаним і зрозумілим. – Не плач... – сказав він. І почув у відповідь відчайдушне: – До біса! ...Подвір’я освітилося. Двері Будинку відчинилися, випускаючи гостей. Директор в одній сорочці вийшов на поріг, проводжаючи делегацію. Стефці здалося, що він увесь час кланяється, ніби японець. Не вистачало хіба що молитовно складених долонь. Агітбригада бадьоро прокрокувала стежкою повз Стефку та Еда, схованих за брилами снігу, в їхній бік хтось стрельнув недопалком і Стефка затулила рот долонями, щоб не розсміятися. – Слава тобі, Господи, відбули... – сказав чоловічий голос. – А мені їх жаль... – відгукнувся жіночий. – Ха! Та це ж – павуки в банці! – А ми хіба інші, Дмитрику? – О! А ми – акули шоу-бізнесу! Ще гірші! Поїхали до мене горілку пити! У цій богодільні

не наливають! Всі засміялися. Грюкнули дверцята авто, зашелестіли шини... – Час! – сказала Стефка, обтрушуючи з себе сніг. – Офіціоз скінчився! Починається друга серія!

ЧАСТИНА ДРУГА

“ЗІВ’ЯЛІ КВІТИ ВИКИДАЮТЬ”

Я люблю мить, коли вставляю ключ у замкову щілину. Мені приємно відчувати, що цей дім належить тільки мені. Я переїхала в передмістя, хоча ось уже зо два роки не працюю в Будинку для самотніх акторів театру і кіно. Проте я заходжу туди щодня, щоб принести яйце Альфреду Вікторовичу, щоб посидіти в чолі зі своїми “молодятами” – Серафимою Миколаївною та Павлом Петровичем, щоб поговорити з Лялею Броніславівною... До міста я виїжджаю не часто, хоча нещодавно навчилася водити. Мені подобається жити тут, посеред тиші й дерев, у власному домі. Щоправда, він надто маленький для того, аби називатися домом: кухня й кімната. Але кухня не схожа на звичайну: плита відгороджена розсувною дерев’яною перегородкою, у центрі – круглий стіл зі скляною поверхнею на мідних вигнутих ніжках, довкола нього крісла. Кухня досить велика. На столі – комп’ютер, папери, газети. Якщо приходять гості, це все прибирається. Я розстеляю яскраво-са- латову скатертину, ставлю такий самий веселий чайник і зелені філіжанки. На стіні в кухні (вважайте – вітальні) висять картини, ікони і фотографії... Тут мені затишно. У кімнаті на стінах висять ткані килими з гуцульським орнаментом – чорні, червоні, жовті геометричні візерунки. Я люблю геометрію. Хоча в шкдлі мала з цього нудного предмета тільки “трійку”. Тепер я знаю, що через точні науки можна дійти до бозна-чого, до будь- чого... До осмислення світобудови, наприклад. Біля вікна в кімнаті стоїть крісло-гойдалка, фотель-генерал. Я ніколи не сідаю в’ нього і нікому не дозволю це робити. Він достатньо напрацювався в минулому столітті, тож нехай відпочиває. Коли я приходжу додому, завжди кажу йому: “Вітаю вас, мій генерале!” Часом мені здається, що крісло погойдується у відповідь. Сьогодні я зібралася працювати, адже маю велике замовлення. Але спочатку я варю каву. Поки за перегородкою повільно пхикає кавоварка, я дивлюсь у вікно. Там падає сніг. Чисто й тихо у світі. Так чисто й тихо, як буває тільки взимку або часом всередині тебе – трохи зліва від серця і трохи нижче, там, де міститься той 21 грам, на який худне людина, коли вмирає... Мої 21 грам – на місці. І я їх досить добре відчуваю. Коли я доп’ю каву і надивлюся на сніг, почну працювати. Телефонний дзвінок. Довгий – міжміський. Переплутала – міжнародний. – Тут дощ... – каже знайомий голос. – А в нас сніг, – відповідаю я. – Коли твій літак? – питає слухавка. – На тебе всі чекають... Завтра церемонія нагородження. Не хочу стояти на сцені без тебе! – Я не приїду, – кажу я. – Я там здохну, ти ж знаєш. – Але ж ми повернемося разом! І це – твоя перемога! – Це моя поразка! – кажу я. – Я цього не хотіла. ВОНА цього не хотіла. Тому я маю зараз засісти за роботу. Це буде зовсім інше кіно... – Я тобі вірю. Але зрозумій – це твоя перемога. І ЇХНЯ також. – Кого ми перемогли, дурнику? Пауза. – Час. Забуття. Старість. Брехню. Себе. Решта нас не повинна обходити... Пауза. – У нас сніг... – кажу я тихо. – Я ще застану його. Я повертаюся на Різдво. Вже взяв квиток. – А я... здала свій. – Яв цьому не сумнівався. Просто дуже закортіло побродити з тобою по Єлисейських Полях. Купити тобі сукню, тістечка... – Як поля? – запитую я. – Тут зовсім – немає квітів і дерев, – сміється слухавка. – Самі ресторани й бутики. – Ну й до біса! – кажу я. – До біса ці поля, якщо на них немає квітів і трави! – До біса! – луною відгукується слухавка, і знову зависає пауза. – Знаєш, – кажу я, – здається, я скучаю за тобою... І кладу слухавку. Мені треба зосередитися. Я заплющую очі. Бачу засніжений парк. Бачу ніби зверху – з вікна другого поверху. ...Внизу повільно йдуть по снігу дві жінки – стара й молода. Молода підтримує старшу під руку. А потім відпускає і відходить. Тому, що неподалік темніє ще одна постать. Молодій поруч із ними – не місце. Я не чую їхніх голосів, не уявляю, що вони можуть сказати одна одній. Що? Треба подумати... Ці дві жінки ніколи не бачились. їхні шляхи перетиналися лише у викривленому просторі – на екрані, на шпальтах газет, у плітках, на сторінках енциклопедій. Вони все життя вважали, що ненавидять одна одну. Але ненависть швидше здатна шукати зустрічі й помсти, ніж шляхетність. У прямолінійному світі Едіт могла б носити у своїй сумочці пляшчинку із кислотою – на випадок несподіваної зустрічі. О, я б чудово могла це уявити, судячи з її зовнішності. Хоча обличчя часто бувають оманливими. За саркастичною

посмішкою, різким тоном, самовпевненістю, брутальністю криється тонка субстанція, котра б не вижила, не вистояла без цих захисних реакцій. А весь єлей світу зібрано на язиці святенників.

Стоячи одна проти одної через стільки років, про що вони можуть говорити?! ...- Знімай, будь ласка, знімай... – шепоче Стефка Еду, і він береться за камеру, спрямовує червоний вогник на дерева, на дві маленькі постаті, що стоять одна проти одної. – Дивись, знову пішов сніг... – каже він. – Боюся, що їм там холодно. Я спущуся! – каже вона.

• •

– Не треба. їм не холодно зараз... Можливо, вони мовчать. Дивляться одна на одну. Довго. У їхніх поглядах – нічого, крім співчуття. Потім – о, я майже впевнена в цьому! – одна з них усміхається своєю іронічною посмішкою. Але я знаю: ця іронія стосується насамперед її самої. Та, друга, розуміє це, і її збентежений погляд теплішає. Вона теж усміхається. Довірливо й відкрито – так, як можуть усміхатися лише діти, старі й божевільні. Здається, вона береться за серце – невже їй раптом стало зле? Ні, вона розстібує потерте пальто, вовтузиться з теплою білою хусткою – це для неї величезне напруження сил. Вона витягає з-під хустки і светра хрестик, намагається зняти його з шиї, ланцюжок заплутується в хустці, у волоссі, псує новорічну

зачіску. 1а інша зупиняє 11 жестом. Можливо, вона каже: “Не треба! Він належить тобі!”

Більше їм немає про що говорити. Тому, що вже все сказано між ними. Розписано, як за сценарієм. Але – не моїм. Це вже точно. ...Ефект супарої плівки, шипіння, подряпини... М’яке теракотове світло, напівтемрява... Посеред зали під розкішною ялинкою сидить кумедний лисий чоловік – він натх- ненно награє на старому баяні мелодію Аег- рана з “Шербурзьких парасольок”. У центрі танцює пара. На ньому чорний костюм, замість краватки – грайливо пов’ язана картата хустка (можливо, навіть – величезний носовичок) у вона в червоній блузі (такий крій років двадцять тому називали “летюча миша”), під коміром – яскрава чеська брошка, у теракотовому світлі вона спалахує, немов діамант. Напівколом стоять столики. Обличчя. Великим планом. – Вже знімаєте?! Можна? А про що говорити?.. Мені тут усе подобається. Годують добре. Ось наш директор... – Куди мені сховати руки?.. Так – нормально? Отже – я народилася,... – ...коли після прем’єри ми під’їхали до під’їзду і я вже мала виходити з авто, він раптом з усієї сили грюкнув дверима і скомандував водію: “На вокзал! Швидше!” Це було схоже на викрадення, на божевілля. У мене перехопило дихання, я тремтіла й почала читати молитву... – Мезгір покинув Купаву заради Снігу- роньки, Аель відрікся від Снігуроньки заради Купави. А Снігуронька розтанула... Так все заплутано в цьому житті... Вона більше нічого не може сказати. І не скаже... Пам’ять поволі відпускає її. Туди, де вона – молода і прекрасна – стоїть у колі місячного світла і тане в ньому... Туди, де вона огортає оголені плечі хутром і маскує печальні очі вуалькою, а фотограф каже їй: “Усміхніться – зараз вилетить пташка!” А потім каже: “Знято!” – і світлини красуні з холодною завивкою розкуповують школярки. І мріють про таке ж яскраве святкове життя. І не здогадуються, що юна і прекрасна Леда вже померла у квітах... Можливо, я теж хотіла б померти у квітах – тих, які надсилали б мені після кожного вдалого сценарію. Але я не така романтична і не така слабка! Дзуськи! ...Острівець тьмяного світла з ялинкою посередині. Праворуч від зали – темний тунель коридору. У ньому тихо. Молода жінка з довгим розпущеним волоссям змахує рукою: “Мене – не треба. Не знімай!” – усміхається, йде коридором і розчиняється в його колодязній глибині. Чому ти залишив цей кадр? Ми так не домовлялися. Не збираюся таким чином плювати у вічність. Це мене більше не цікавить Я волію бути поза кадром. Я ненавиджу лицедійство. Ненавиджу будь-яку залежність – від обставин, грошей, непотрібних і нав’язливих людей, від власних комплексів, від спогадів. І тому я хочу писати власний сценарій. Але так, щоб трохи чути іншого СЦЕНАРИСТА і йти за ним. Хоча він буває надто сентиментальним. Як життя. А сентиментальність нині не моді... ...Камера прямує за нею, туди, де в самому кінці темряви яскравіє біла прямокутна пляма. Це – екран. На ньому – жінка в білому костюмі з джерсі. Репортери, люди в чорних костюмах, аеропорт Орлі. Архів Дер- жфільмофонду. Жінка з тонким профілем, пряме чорне волосся... Море квітів. Натовп коливається, як вода у відрі, заступає собою жінку. Поглинає її. Великий план, усмішка... Більше нічого. Скільки не шукала – тільки цей кадр. Більше – нічого... ...Прибиральниця змітає з підлоги конфетті. І вмикає телевізор у холі. Вмикає тихенько, аби не потривожити мешканців. У них сьогодні був гарний вечір. На екрані – Пугачова, Гал- кін, Кіркоров, Задорнов і Петросян... Невже так буде вічно, думаю я, невже я не вигадаю чогось іншого?.. Я натискаю на кнопку, й екран комп’ютера освітлюється блакитним світлом, а потім на ньому виникає заставка: засніжений парк. Той самий... Розділ останній Сила трьох ножів – Ну що, добре повеселилися наші нарциси? – посміхнулася Едіт Береш, коли Стефка увійшла до її кімнати. – А я, мабуть, погарячкувала з нічною прогулянкою... Мені нині й до крісла не дістатися. Бач – лежу, як колода. Так і треба. Скільки ж можна? Фотель забереш собі, як обіцяла. Іди, відпочивай. І добре повеселись на свято. – Я буду тут, із вами! – сказала Стефка. – Господи, які дурниці! Хочеш, щоб я витратила останні сили на те, аби запустити в тебе капцем?! Геть! І випий за мене келишок! Колись я так любила брют! – Можливо, ми все-таки зможемо прогулятися парком? Я вам допоможу... Там так гарно! Там такий сніг... Я хочу познайомити вас із Ледою... – Дівчинко, – каже Едіт, – навіщо ворушити пам’ять двох нікчемних старих? Це не мудро. Іди. Завтра – свято, і три вихідні попереду. Скористайся цим із розумом. А я постараюся дочекатися тебе. І не забудь привезти мені тютюн. Той уже скінчився. Добраніч! – Добраніч, Едіт! – І запам’ятай, що я тобі скажу... – Чому так довго? – запитав Ед, коли вона вийшла на вулицю. – Чому ти сама? Стефка мовчала. Вона думала про те, що сказала їй Едіт Береш: “Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч би яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій (тут вона всміхнулася своєю іронічною посмішкою) – щоб боронитися від ворогів!..”

Жовтень – 31 грудня, 2005 рік