Зачаровані музиканти
Шрифт:
Хлопець захитався і знепритомнів. А коли отямився, то побачив, що на лівому боці грудей у нього спалена сорочка, а в рані кров змішалась з попелом.
Він не здивувався цьому. Навіть не так — по-іншому просто не могло бути. Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними. Сліпі прозрівали, каліки ставали на ноги, а німі починали говорити так складно, як священик у церкві перед мирянами. Щось подібне трапилось з паничем: він бачив по-іншому, ходив по-іншому, і, певно, б заговорив якнайкрасніше, від самого зраненого серця, якби було до кого.
А пастухи перед світом прокинулися й побачили на траві випалену смугу вогню, а на місці кострища ще теплий попіл замість жару. Трусячись від ранкового холоду, вони протерли очі, шукаючи коней, і знайшли їх майже при самому
— Що за напасть! — вирвалось у Івашка. Він вже трохи зігрівся, і роса парувала з одежі, наче він сам був конем, що пробіг не одну милю по вкритій інеєм долині.Раптом він згадав, що казала йому мати-небіжка:» Перше слово, як встанеш, належить Богові.»
Хлопець лапнув на грудях мідного хрестика на шнурку, набрав повітря і наказав:
— Клякайте!
Троє його молодших товаришів витріщились на високого міцного хлопця, за яким аж тужила битва.
– Івашку, таж звалиться зараз котрийсь з берега! — вигукнув Михайло. — Що ми в церкві, аби клякати?
І одразу ж зрозумів, що сказав зле. Ноги йому підігнулись, він клякнув і перехрестився раніше від Івашка. А за ним інші занурились в туман і щедру росу, що обіцяли ясну днину.
Дідич бачив, як вертались нічні пастухи, входили через браму, притихлі, мовчазні й усе ще задихані.Позаводили коней до стайні, здавши двом конюхам на руки, а потім пішли до челядні снідати. Михайло йшов позаду й почув, як відчинилось вікно в спочивальні старого дідича. а в молодого вже було отворене. «Рано встав панич, — подумав хлопець. — Відколи приїхав з науки, ще так рано не вставав». Раптом йому спало на думку, що той міг спати з отвореним вікном. Певно, у тій академії грубезні мури, нічого не страшно, та й з ким би мала воювати академія? Чень не з турками!
Пан Домницький наче й у місті жив, але кілько того міста…Зразу за ратушею й торговицею передмістя, і ріка. Місто мусило йти від ріки, бо Дністер розливався два рази на рік: навесні і влітку. Дідичів отець побудував дім на горбі, правда, звідти тільки чути ріку, але не видно.
«Щось мені плентається в голові,» — похопився Михайло.І тоді згадав чорну випалену смугу на траві, а перед тим — величезне коло місяця.І стало йому моторошно дивитися на темний отвір паничевого вікна. Казали, ніби дім збудований на недозволеному місці, через те отець дідича пішов у монастир, а два сини пана Олександра згинули на війні, та ще вмерла йому жона.
Івашко спинився на порозі й озирнувся на Михайла. Лише один раз, але й того вистачило. Хлопець похилив голову й пришвидшив ходу.
Пан Олександер вдихнув повітря, яке пахло Рікою, димом, кіньми і столоченою травою. Коли він визирнув у вікно, відразу забув, що йому снилось. Таке завжди буває. Не знати скільки би він простояв, дивлячись на білий цвіт, на траву, на сонну челядь, якби не почув за своєю спиною тріск. Спершу тріснув дорогий келих з венеціанського скла, з на чверть недопитим вином, розпався на три частини, і вино закапало на підлогу. Слідом за ним трісло коштовне люстро у різьбленій дубовій оправі, по ньому пробігли навскіс тріщини. Далі з глухим стогоном розпалась надвоє порцелянова ваза з синім кобальтовим візерунком. З неї викотились дві почорнілі срібні монети і швиденько вибіг павук, шукаючи рятунку. Олександру здалося раптом, що він теж скляний, і його скляне серце ось-ось трісне.
…Два тижні по тому, пізно увечері двоє старших шляхтичів, вбраних у скромну, майже чернечу, одежу, в один і той же час стрілись коло міської криниці.За одним з них віддалік йшов слуга, за другим не було нікого, видно, той чоловік не боявся нічних здрайців. Був він кремезний, хоча й невисокий. Кивнувши один одному, шляхтичі пішли поряд, до міської брами, не кажучи ні слова.Їх випустили стражники через малу хвіртку в мурі. Повітря було задушливе, небо темне й непроникне. Обидва знали, що наближається гроза, і з високого берега Дністра можна було побачити спалахи блискавиць. Утім, шляхтичі прямували в протилежний бік, і лише наддали ходи. Слуга запалив смолискип і показував дорогу. Йти було недалеко — до дворища Олександера Домницького, журавненського райці [2] . У ті часи, на початку ХУ1 століття, шляхетські двори поза містом були обнесені мурами не мурами, але достатньо захищені, щоб протистояти запальним сусідам, що з’ясовували між собою стосунки спершу зброєю, а тоді вже через суди. Завдяки цьому багато з них увійшло в історію, не думаючи про це, їхні патріотичні подвиги й діла милосердя лишились непоміченими, а грамоти з привілеями не збереглись, бо в пориві люті нападники кидали їх у вогонь. А от скарги, протоколи, судові рішення збереглися до наших часів. Утім, тим, чий прах змішався з журавненською землею, про це нічого невідомо. Та й не дуже вони довіряли словам, писаним на папері — догоджали Богу, будуючи храми й каплиці, хоча століття викришили й камінь. Олександер Домницький не залишив по собі справ у суді, а про славу не дбав так, як дбав про честь. Віддавна самітній удовець з малолітнім сином, він усе більше віддалявся від міста, і через силу виконував не надто складні обов’язки в магістраті.
2
Радник магістрату. Містечко Журавно на той час мало магдебурзьке право.
Незважаючи на пізній час брама осідку Домницького була відчинена, і товариші Олександера, які колись вчились з ним у Падуї, могли увійти. Нижчий зростом шляхтич, пан Миколай Р. подумав, що когось напевно тут чекають, або вже хтось прибув з родичів, хоча необачно так залишати браму незамкнутою, а вищий, пан Лукаш Г. зауважив про себе, що лише велике горе має таку властивість відчиняти двері й серце навстіж. Тобто подумали майже про те саме, але в пана Миколая був розум більш приземлений, ніж у його товариша. Утім, гайдуки пана Домницького пильнували двір, добре освітлений факелами, і про прибуття відвідувачів знали, ще як ті, вийшовши з брами, минули стару дупласту вербу.Їхня присутність заспокоїла обох шляхтичів, які були такі засмучені й розтривожені, що не розтуляли вуст, берегли сили для битви. Що ж то була за битва? З ким мали битися двоє давніх приятелів, щоб захистити третього? Лиш вони знали, про яку битву йдеться. Ніхто в містечку про це навіть не здогадувався. Миколай з Лукашем хіба боялися, що справа зайшла надто далеко, й Олександер може наказати їх не пустити.
Але гайдуки, що стояли на високому ганку, поштиво відчинили перед ними двері.Виглядали напруженими і змученими.І хоч обидва шляхтичі приблизно знали, що їх очікувало, їм передалося оте відчуття непевності й напруженості ситуації. Відкрита чесна битва з видимим ворогом не викликає враження, що світ валиться. Той, звісно, валиться: гинуть люди, худоба, рвуться зв’язки між людьми, родинні гнізда охоплює вогонь і таке інше. Але підвалини його — бажання жити, віра в милосердя Господа та його справедливість — залишаються, хоча інші скарби душі, як написав згодом поет Андреас Сілезіус [3]
3
Цитата з вірша «Плач батьківщини року 1636-го», написаного через сто років після подій нашого роману під час 30-літньої війни в Німеччині.
…поганьблені навіки.
Дім без підвалин, дім без майбутнього — ось чим став дім Олександера Домницького за ці два тижні, в час, коли весна переходить у літо.І два приятелі, забувши про Марка Аврелія та Сенеку, ступили за поріг і вжахнулись від прірви, котра постала перед ними. Зазвичай Сенеку люблять мужі шановні, з достатком, славні ділами, перед якими виринає пекло старості й посмертного забуття. Молодим і бідним Сенека нецікавий: їм не бракне завзяття протистояти розкошам і злидням, а про смерть вони думають з приємністю, а не з жахом, й усі без винятку вірять в переселення душ, і навіть кармічне коло їх не лякає.