Зачаровані музиканти
Шрифт:
Тіло дідича лежало в труні посеред зали, а осиротілі слуги тинялися двором, незвиклі до волі.Не знали направду, що їм чинити, і їхня воля могла виявитися гіркою та голодною. Спробуй, проживши роки на одному місці, шукати інше в цьому вбогому, знищеному війнами й неврожаєм, краї. Спробуй, відслуживши в порядного і справедливого господаря, перейти до безецного і свавільного. Пан Домницький не втягав своїх слуг в різна авантури: жили собі мирно, тихо, лиш часом мусив відрядити когось на війну, як велів йому король, а як хто не вернувся, то що ж…Обидва старші сини Домницького теж зложили голови, боронячи край від турків.
Отже, зараз ніхто не клопотався долею слуг, бо дім поринув у жалобу. Малий пахолок Івась рубав тріски коло дровітні з трохи старшим Тимошем. Він тішився, що тепер напевно за ним приїде тато, а поки знайде йому нову службу,
— Я знаю, що як панич верне, хоч сам він буде на лиці молодий!
— Що ти кажеш, Тимоше? Усі гадають, що наш панич втопився у Дністрі.
— Нє, не втопився. Його виділи на Зеленому гостинці. Якби небіжчик дідич послав за ним, його б знайшли. Та він не схотів.
— Чому не схотів?
— Не знаю. Певно, злий дух би вгнівався.
— Який злий дух?
— Ти що, не чув ксьондза? До панича вступив злий дух, і якби його силою завернути додому, то Матеуш би вмер. Але наш дідич знав давні звичаї.А ви думаєте, що він стратив розум…
— Але ж дідич вмер!
— Старий був, то й умер. Ходи, щось покажу.
Івась потягнувся вслід за Тимошем, відчуваючи якусь непевність. навіть страх. Але найменше при тому цікавості.Вони пішли поза дровітню і пірнули в напівтемряву старих дерев, чиє листя пахло, віддаючи вогкістю землі.Але насправді пахло не листя, що вже встигло втратити яснозелену весняну свіжість. Запах линув від ями під самим фундаментом, розритої, аби у такий спосіб дістатися до найдальшого кутка пивниці. Отвір не розширили, бо пан Лукаш придумав ліпший спосіб винести звідтіля тіло господаря, облегшивши його свяченою водою. Випадок не той, щоб про нього розповідати. Петро тут таки присягнувся, що буде мовчати. Але його бачили, як виходив з костелу зі склянкою свяченої води.
Тиміш чхнув і сказав:
— Чуєш?
— Що? — наставив вуха Івась.
— Запах, дурню! З пивниці пахне зіллям.
Івась подумав: «Ну, то й що?». Але, очевидно, річ була не в запаху. Тиміш ліг на живіт, і встромив голову в діру. За хвилю малий почув його схвильоване сопіння.
— Тепер ти.
Тиміш встав, обтрусив землю з грудей, що трохи підсохла, й тому майже не лишила сліду на сорочці.
— А що там?
— Увидиш. А, може, не увидиш. Може, ти не вмієш видіти, — сказав Тиміш з притиском.
Малий покірно ліг на живіт і теж занурив голову в темний отвір, звідки линув тонкий запах польових квітів, який трохи перебивав гіркуватий запах золотистої кульбаби, що зараз доцвітала по темних кутках. Але спершу нічого не бачив, доки запах не проникнув у всі отвори його голови, аж кров почала бухкати в скронях. Хлопчик заплющив очі, що втомились від напруження, і аж тоді зумів увидіти: зеленувате світіння внизу, що мало обриси людської постаті, яка лежала на боці, і від неї віяло солодким безтурботним спокоєм, невинним та щасливим. Малий слуга відчув, що і його дотикається цей солодкий спокій, і що нічого солодшого за нього бути не може. Нараз брутальна рука шарпнула його за комір і поставила на ноги.
— Видів? — спитав Тиміш, жадібно зазираючи йому в лице.
Малий кивнув.
— Що ти видів? Га?
Очі Івася все ще обволікав туман, і з несподіваною силою він вирвався з Тимошевих рук, кинувши йому в лице:
— Нічого!
І почав утікати. Побіг через подвір’я, не звертаючи уваги на челядь, що готувалась до жалобної церемонії.Ноги його не торкались землі, бо чоботята скинув ще учора, відколи його усунули від нудних обов’язків сидіти в сінях, чекаючи, коли покличе пан дідич. Тепер дідич вмер і не потребував його послуг. Босі ноги самі понесли Івася через відчинену навстіж браму, в рай різнотрав’я, де паслись коні, призначені для битви і подорожей, врешті став на горбі, й перед очима його постала мерехтлива блакитна гладінь води, там, де сходились дві ріки: Дністер і Свіча. Трава обвила йому ноги, спутала до колін, і він покірно віддався їй, почуваючи якийсь безмірний жаль. Він тихо захлипав, припавши лицем до землі, а далі затих, бо відчув, що відтепер у ньому є щось таке, чого немає в Тимоша. Бо той старший, і серце в нього уже закрите. Звідки він міг це знати? Немає значення. Він отримав свій дар від світлої постаті і не міг віддати назад, хоч би й схотів.
Трава шепотіла до нього поки що нерозбірливо, бо Івасеві вуха ще не пристосувались до звуків її мови. Бо то була мова. А раз є мова, то є і душа трави. І зовсім трохи бракувало, аби Івась зрозумів, що вона каже, а не просто здогадувався: не наступи на сю квітку, бо в неї стебло крухе, обійти мурашину стежку, переступи через цей лопух, не обертайся назад…
То були не лише звуки, а й запахи. Наприклад, запах крові рослин, які він столочив, щоб прокласти собі шлях туди, до великої води, над якої повис зелений моріжок з травою щільною та м’якою, наче килим у панських покоях. Скільки разів йому хотілось лягти на цей килим, привезений з далеких країв. Гладити долонями, читаючи письмо невідомих ткачів. Се не зашкодило б килиму, се не боліло б йому як траві, яку завтра чи післязавтра скосять, зіжнуть, столочать, з’їдять…
І так йому не хотілось завдавати траві муки, що аж тіло стало легким, й Івась йшов, ледь торкаючись трави, пригинаючи, не зламавши найтендітнішої стеблини. Ще трохи — і він взагалі не торкатиметься трави, а пливтиме над нею.
Хлопчик був уже близько від дерева, коли побачив, як з того берега плине вутлий човник, перетинаючи збурену дощами ріку. У ньому прокинувся жаль і до човника, наче той мав душу, мужньо злітаючи на гребені каламутних хвиль. Та вже наступної миті малий здогадався, що то не душа у човна, а той, хто пливе сюди від правого берега, віддав човникові частину свого страху і своєї мужності, а також сили. Постать, що стояла в човні, була темною і веслувала, може, не надто вміло, зате завзято, а Ріка з цікавістю спостерігала за нею, і сонце блимало упів-ока з-за хмари, навіть верби на березі завмерли, ніби їхня непорушність могла чимось допомогти чоловіку. Ні, вони не переживали за долю човна й людини, не відчували спорідненості з людською душею. Лише хлопчик, що стояв за кілька кроків від води, відчував цю спорідненість, єдність, і розрив, і відчуження, яке було між чоловіком у човні і світом, створеним Господом до появи Адама. Ясна річ, то було лише відчуття, а не слова. Хто знає, чи зуміє цей хлопчик колись передати відчуте й пережите ним словами, бо для того треба багато розуму й науки. Утім, одне слово він таки сказав, точніше, вигукнув, упізнавши чоловіка, що веслував до берега в хисткій шкаралупці, схожій на долю людей, особливо, таких, як вони, дрібних й незначущих:
— Тату!
І те слово обірвало казку, в яку він щойно вступив. Ноги занурились в прибережне баговиння, руки запекло від кропиви, на шкірі з’явились пухирі від оводів. Але це було ніщо порівняно з великою радістю Івася:
— Йой, таточку!
Чоловік, рано посивілий, згорблений клопотами й пригнічений удівством, обняв малого й полегшено зітхнув:
— Хочу тебе забрати, — сказав він. — Чув, я що пани будуть ділити маєток, і без крові не обійдеться. Найдемо тобі іншу службу, не бійся…
«А я не хочу іншої служби, — подумав Івась. — Тепер я не піду на службу. А як змусять, то втечу!»
Та від нього й не вимагалось відповіді.Отець так вирішив. Проте сам хлопець знав, що віднині уся його покірність буде вдаваною. Віднині його вчитимуть трави, дерева й вода, і вони ж його захищатимуть.
Аж тепер, коли над маєтністю Домницьких зависла реальна загроза, найближчі приятелі Олександера, чиє тіло чекало злуки із землею, вдались до ретельних пошуків законного спадкоємця — єдиного сина Матвія. Пан Миколай розіслав гінців на всі чотири сторони світу повідомити про смерть господаря дому і відшукати будь-яку звістку про місце перебування Матеуша Домницького. Були перевірені всі корчми, лічниці й монастирі, усі, до кого міг податися хлопець. Даремно. Але пан радця не міг полишити справу, не довівши її до кінця. Він послав листа до свого щирого приятеля Ігнація Л., начальника сеймової канцелярії, бо уродзоний шляхтич, спадкоємець не надто великого, однак й не малого маєтку, не міг отак безславно розчинитися як сіль у воді. І тепер чекав від нього доброї поради. Може, хлопець пішов до війська? Може, став жертвою чиєїсь захланності? Врешті, хоч і як не хотілось, пан Миколай вирушив до дому нареченої Матеуша, панни Теклі Ліської. Боявся спровокувати вибух так званого ображеного панського гонору. Що й казати, мало виховувалась їхня шляхта на європейський манер, наче жила за суцільною залізною стіною. Сам пан радця відвик від бенкетів, що миттю переростали у війну, ненавидів єдиний принцип, якого вперто трималися його земляки — око за око, зуб за зуб — що позбавив простий люд спокою, а шляхетський стан єдності.Коли ж ішлося про шлюб, то ворожнеча родин не раз ставала причиною трагедії молодого кохання. Правда, тут начебто не йшлося про кохання. Старшому Домницькому не терпілось швидше скинути тягар з плечей і віддатись, як тепер виявилось, незрозумілій пристрасті. Жодного разу Олександер не зізнався у ній, хоча, здавалось, нераз був близько до того.