Зачаровані музиканти
Шрифт:
У пана Лукаша були інші проблеми. Його повільно роз’їдала іржа знудження, безвиході, відсутність майбутнього, тобто те, що називають кризою середнього віку. Подзвін по Олександеру він сприймав як подзвін по самому собі. Мури його життя почали кришитися й осипатися, а двір Домницького весь час нагадував йому про це.
День був ясний, але задушливий. Парувала земля, пересичена дощами. Через дощі вони два тижні не провідували могили, які більше не було кому провідувати. Яношик просив скласти епітафію на гріб, і замовити надгробки з твердого каменю. Хотів один надгробок, бо поховали обох Домницьких поруч, однак Миколай дуже спротивився цьому. Сказав,
І те, що Миколай побачив на цвинтарі, завдало удару саме загальній опінії.Дві могили стояли поруч, з дерев’яними хрестами, але як же вони тепер різнилися! На могилі Олександера ріс величезний кущ шипшини, обсипаний блідорожевими квітами. А могила Матеуша залишалась голим горбком з жовтої глини, на якій пробивалась квола травиця. Жона Домницького спочивала не тут, а біля православної церкви.
— Цікаво, хто міг посадити кущ? — сказав Лукаш.
— Може, він сам виріс?
— За два тижні? Се неможливо. Боже, як прикро! Хіба ти не знаєш, що свербивус садять на могилах опирів? Треба сей кущ вирвати!
— Ні, - спинив його Миколай. — Не треба. Я завтра поїду до майстерні Вольфа замовляти надгробки, і нехай його помічники цим займуться. Ми з тобою не кревні, і не майстри. Ліпше нам не чіпати цей кущ.
— Дивний ти, Миколаю, — знизав плечима Лукаш. — Згоден, що звичаї й неписане право тутешнього люду ти знаєш досконало, але існують ще й інші звичаї — нашого стану.
— Гарний кущ…Певно, я старію, але мені шкода його виривати. До нього можна було б прищепити ружу. Навіть дві: білу й червону. Хто б не посадив його, мені здається, зробив без злоби в серці.
— То хай ще поросте, — згодився Лукаш, — але йому тут не місце. Ходімо в тінь, бо мені паморочиться в голові.
Миколай зауважив, що його товариш побілів на лиці, й покірно вернувся у затінок під липами. Зрештою, Лукаш завше погано переносив спеку, і незабаром стало йому ліпше. Обидва приятелі довго мовчали. Дивно, але часом спільна втрата замикає близьким людям уста. Наче вони бояться завдати один одному рани.
— Слухай, тобі снився Олександер бодай раз? — раптом спитав Миколай.
Люди вже розійшлися після служби, і повітря заповнили рої дрібних істот, щебет птахів, млосне дзижчання джмелів, шелест листя.
— Ні, - з жалем зізнався Лукаш. — Зрештою, я своїх снів не пам’ятаю. Хоча залюбки слухаю чужі. Це допомагає мені встановити, на що терпить людина тілесно.
— Як це? — здивувався Миколай.
— От коли, приміром, комусь сниться, що його поцілила стріла, се озачає, що в нього вражене серце чи печінка, хоч чоловік скаржиться на щось інше.
— У Олександера була рана на грудях. Ми ще думали. чи то не Матеуш його зранив.І от мені сниться, ніби небіжчик закриває ту рану, встидається її. Чи не може бути це підтвердженням того, що син хотів його убити?
— Я мав на увазі простіші речі. Щодо рани Олександра, то рана була задавненою, просто відкрилась знову. Мені більше спадають на думку стигмати. Як у святого Франциска, приміром.
— Ну, при чім тут стигмати? — заперечив Миколай. — Між нами, але наш дорогий приятель більше скидався на язичника.
— Так, звісно. Але коли чоловік щось довго в собі таїть, воно випливає назовні. Щось було в житті Олександера. Щось пов’язувало його з тим білим каменем.
— Я думав, ти цього не помітив.
Лукаш на те лише кволо посміхнувся.
Яношик упевнився, що дім треба продати. Поки його Станіслав доросте до женячки, тут усе травою поросте. Та й не подобалося йому це місце, як не подобався його вуйко, Олександер Домницький. Якби не тета Ганна, рідна сестра його матері, той спадок сплив би до когось чужого. Він нічого не казав жінці, добре, що та не пішла з ним до пивниці, про зелені руки, що хотіли його вхопити. Правдива бздура, привиділось. Треба буде забрати звідти білий камінь, замовити з нього фігуру Матері Божої для журавнівського костелу, позатикати роти тутешній шляхті. Завтра пошле віз за ним і повезе камінь до волоського майстра Якуба. Ся думка прийшла до Яношика, коли він обернувся на двір Домницького, і не побачив його за стіною буйної зелені. Матір Божа захистить його і його рід, — подумав утішено Яношик.
Дім приріс до каменя, чи камінь приріс до дому, але досить того, що підмурівок дав тріщину. Коли підвода з білим каменем виїхала за браму, пішла друга тріщина. Петро з Осипом не чули того характерного звуку, відчиняючи й зачиняючи браму за каменем, що лежав на соломі наче пласт снігу. Цей момент нагадував випроводжання небіжчика й викликав схожу полегкість: можна скинути з себе личину смутку й турботи, стати знову самим собою. Камінь мав би тішитися, що йде з двору, де ніхто вже його не любить. Сонце грало на його поверхні, дрібні часточки пилу сідали на нього, вітерець розносив запах каменю: трохи стухлості, трохи терпкої свіжості листя, трохи квіткового аромату.Їхати було недалеко, коні охоче тюпали по м’якій запорошеній дорозі, бо камінь був легким, наче порожній всередині.
Коли підвода в’їхала на роздоріжжя, звідки треба було звертати на захід, до майстерні Якова Флорентійчика, пішла третя тріщина в підмурівку, і дім важко зітхнув. Петро прислухався до дворища, потім до свого серця: нічого, все гаразд. Жодна сила не має нічого проти, аби з каменю зробили фігуру Божої Матері для костелу. Але Осип виглядав стривоженим. Знав щось таке, чого не міг знати Петро, який не засинав щоночі в обіймах чарівниці, і її сни не змішувались з його снами. Що ж, і вона ходила до церкви, клякала перед образами, сповідалась два рази на рік, і не вважала гріхом те, що робила, а, може, й не все розповідала священику. То ж не Богу сповідатися, а чоловікові. Різниця є, і чимала. Бог прощає, а священик розгрішає.
Осип відчував, що камінь дичавіє без пана Олександера, як дичавіє кінь, що заблукав у пущі, як дичавіє яблуня коло спаленої татарами хати, як дичавіє чоловік без жінки, а жінка без чоловіка. Звісно, дикому не треба дичавіти.
Але той білий камінь вже не був диким.
Ні Петро, ні Осип не здогадувалися, що тут потрібні були інші думки, інші образи, інші припущення. Бо чому завжди виходить не те, чого сподіваються? Це свідчить про людську обмеженість. А може, камінь насправді не хотів забиратися з двору Домницьких? Бо тут ніхто не посягав на його цілість, не завдавав йому болю різцем каменяра. Може, він був тим наріжним каменем, який спершу відкинули будівничі? А можливо, камінь хотів опинитися просто неба, де кришитимуть його сонячні промені, змиватиме дощ і посипатиме сніг? Чоловік не хоче жити вічно, хіба що він дурень.І камінь теж може не хотіти.