Зачаровані музиканти
Шрифт:
— А муж її?
— Ну, йшлося не про те, чи та пані віддасть комусь з них руку й серце. Кохання, Лукашу, буває земним і небесним. Користь з того мала насамперед дівчина чи невіста, бо то була честь для родини. А лицар мав нагоду показати, на що він може піти задля жінки. От і мало битися троє лицарів. Але ся невіста зробила перед змаганням одну річ. Вона послала кожному з лицарів по своїй сорочці й передала: «Моя сорочка захистить того, хто мене любить». Не знаю, що зробили двоє лицарів зі своїми сорочками, а третій цілував цілу ніч сорочину милої, а на ранок вбрався у неї й пішов на поєдинок, без панцира і лат. У тому бою довелось йому дуже тяжко,
Лукаш скривився:
— Цікаво, чи один лицар зробив би нині се для своєї любки, не мовлячи вже й про чужу жону? До чого ти розповів мені се, Миколаю?
— Якби йшлося про нас трьох, мене, тебе й Олександера, то, як ти гадаєш, хто б з нас бився у самій сорочці?
Лукаш нічого на це не відповів. Лице раптом йому потемніло. Він повернувся і пішов до коня.
— Лукашу, — тихо але виразно мовив йому вслід Миколай. — Щось мені підказує, що розгадка саме в цій оповідці.
— Не знаю! — буркнув Лукаш. — Якась дурна історія. Хто б вдягав жіночу сорочку? Його б засміяли.
— Правдиве кохання не має встиду.
— Яке кохання? Земне чи небесне?
— Те, в якому змішуються земля і небо! — крикнув Миколай йому навздогін. Він ще не сів на коня, а Лукаш був уже на тому боці потоку.
«Дивно, що це його так вразило,» — подумав Миколай, і чим більше про це думав, тим більше переконувався, що зачепив у Лукашеві щось таке, про що ніколи не здогадувався, якусь сердечну рану.
Але він помилявся. Йшлося насправді про професійну честь Лукаша. Той згадав сорочку, закривавлену на грудях у Олександера, яку прийняв за рану, заподіяну сином Матеушем. Далі чомусь згадалися стигмати святого Франциска, над якими нераз посміювався, бо його віра в Бога ніколи не переходила меж пристойності.Чому Миколай завдав йому цього удару саме тепер, коли вони вибрались у не надто веселу мандрівку? Миколай завжди випереджав його. Був сильніший, багатший, мудріший, і навіть оженився з тією, на яку спершу Лукаш поклав око.
Лукаш озирнувся на Миколая, що не квапився його наздоганяти, побачив розгублений вираз у того на обличчі, і раптом йому стало гидко самого себе. Великий гріх завидіти. З ним ніколи не зійдеш з лихої стежки, що веде до самісінького пекла. І вираз лиця в Лукаша раптом перемінився на заклопотаний.
— Треба поспішати, поки не стемніло.
— Людоловів тут нема, — окинув поглядом напівпрозорий ліс Миколай. — А розбишаки не посміють напасти на людей, що їдуть з дарами до святої обителі.
Він вимовив це з такою впевненістю, ніби міг бачити майбутнє.
— Якось у одному кляшторі при виїзді і при в’їзді над брамою я бачив напис: Бог з тобою всюди. Тобто в мурах і поза мурами, і вночі посеред лісу, і на воді…
— Не думав, що ти такий побожний, — здивувався Лукаш.
— Бо поклоняюсь не ідолу, брате, — відказав Миколай, і хоч міг продовжити, залишив фразу так.
— Я теж не поклоняюся ідолу, — зауважив Лукаш. — Ідолові, званому Богом.
— Бог насправді не має імені, або ми не знаємо його. Щоб і з імені не зробили ідола.
Зрештою, вони могли дозволити собі таку розмову вдома.І ніхто не назвав би їх єретиками, не страхав би пеклом чи земним судом отців-інквізиторів. Їхали поруч, ухиляючись від тонких гілок, сонце падало на стежину, але трохи далі вставав туман, і в тому тумані ворушились невиразні постаті лісових духів, у яких, можливо, теж була схожа віра, зіткана зі снів, видінь та переконань. Тільки вона мусила відрізнятись від людської, котра мала два наріжні камені й два камені спотикання: добро і зло.
— Щодо ідола… — мовив Лукаш, намагаючись керувати розмовою, то хіба ми не можемо припустити, що отой білий камінь, стовп, котрий Олександер мав у пивниці, чи не був він ідолом для нього?
— Що? — аж спинився Миколай.
Лукашеві аж перехопило подих від власної відваги.
— Я думаю, нещастя сталося через той камінь!
— Через камінь, що став ідолом? — з усмішкою перепитав Миколай. — Хіба ти не знаєш, що з того каменя зробили фігуру Пресвятої Діви і стоїть вона тепер в нашому костелі?
— Але різьбяр вмер. Якуб Флорентійчик. Як лікар можу сказати, що вмер він від страшного виснаження. Яка йому користь тепер зі свого творіння?
— Ну, се окрема тема для бесіди, — поважно мовив Миколай. — Справжні мистці схожі на тих закоханих, що кохають небесного любов’ю.
— А ти пам’ятаєш, як воно починалося?
…Звісно, обидва згадали той ясний день, коли молоді, але вже жонаті, їздили за Дністер вибирати камінь для оздоби каплиці, що її надумав отець Миколая спорудити у себе в маєтку. Старий чомусь вважав, що син, повчившись сім літ в чужих краях, мав би розумітись на шляхетному каменю. Але торгуватись батько збирався сам. Їдучи до кар’єру, Миколай прихопив товариство. Буває так, чоловік ожениться, приліпиться до жони, до родинного огниська так, що забуде молодечі звички, стратить до них охоту, та ще коли родина не заохочує до цього, і, знай, торохкоче про обов’язок. Але в цьому випадку троє молодих лицарів, виплеканих на молоці шляхетної Еллади і привчені до суворого блиску давнього Риму, вважали дружбу чимось важнішим, ніж обов’язок перед родом, та й одружились з тими, кого підшукали батьки, отже, теж з обов’язку, а не з кохання. Ні, жахливого в цьому нічого не було. Ніхто їх не силував. Вони були зліплені з того доброго шляхетського тіста, що вже перестало рости і готове лізти у піч.
На перевозі перепливли Дністер і тепер виїжджали на Бокоцин, порослий лісом, за яким на пагорбах під шаром глини була біла, часом жовтувата, наче кість, твердь. Пекло сонце, повівав вітер все ще молодечої свободи, і олександер задивився на широку стрічку ріки, в якій відбивалося небо, і запах трави такий, як в домі його вітця. Утім, отець відразу по весіллі Олександера пішов до кляштора. Увечері сказав, а вранці пішов — і запах довго зберігався в домі. «Чи і я колись так мушу піти? «- майнуло в думці у нього, і він загубив своїх товаришів. Чи очі йому засліпило біле каміння, але він справді не бачив Миколая і Лукаша. Вони зникли. Олександер відчув якийсь страх, ніби то були чари з метою заволодіти його душею. Олександер зійшов з коня й рушив до юрмиська каменярів та землекопів, що здалеку нагадували працьовитих мурах. Наближався і запах трави ставав дедалі сильнішим. Він побачив, як з ями витягують довгасту брилу незвично білого кольору й відносять на руках, кладуть на траву, й підійшов, щоб роздивитись камінь, усвідомлюючи, що той уперше виринув з підземного мороку на сонце.І сам став тим каменем, серце його билося в нім.І коли Олександер зрозумів, що він уперше побачив сонце після вічної ночі, сльози зворушення виступили в нього на очах. Він нахилився і торкнувся каменя. Той не був таким холодним, яким би мав бути, і в його напівпрозорості була замурована якась істота. Чи так падала тінь, чи світло, чи він повірив остаточно й безповоротно у диво — не знати. Він навіть не відмахнувся: «То пусте!»
Коли вгамувалось тремтіння, Олександер підвів голову й побачив, як коло штабелів руського мармуру Миколай з Лукашем п’ють пиво з якимось купцем, і се якось неприємно його вразило. Він глянув на свого коня. Той стояв на пагорбі й дивився на ріку, чорний супроти сонця. Олександер міг би зараз сісти на коня й перелетіти Дністер. Але в ньому міцно вкоренився страх. Він ще думав про те, що станеться зі світом, коли він це зробить. У той світ він вже не зможе повернутися. і не зможе побачити Каменя.