Загнуздані хмари
Шрифт:
— Як же ви робите той дощ? — запитав дідусь Мака. — Ми електризуємо атмосферу, — сказав Мак. — І електризуємо саме в такій мірі, в якій потрібно, щоб був дощ. Ми порушуємо рівновагу електричних сил в атмосфері і примушуємо їх допомагати дощу.
Мак відчув себе справжнім професором, ба, навіть вовкодави і ті скромно полягали біля отари, немов збиралися слухати його.
— Коли ви хочете, я вам коротенько нагадаю, — почав він, — як ще давно-давно люди намагалися оволодіти атмосферною електрикою. Багато років, цілі століття вивчали вчені електричні явища в атмосфері. Вони «ловили» блискавки… Знаєте, ще в 1762 році вчений Франклін добув електричну іскру з хмари
Докладно вивчивши електричні процеси, що відбуваються в хмарах і допомагають випаданню дощу, вчені почали подумувати про керування ними. Вони впливали ї; на атмосферу і ультрафіолетовим промінням, і рентгено-промінням, і радіоактивними газами, і струмом високої напруги. Чого тільки вчені не випробовували! Нарешті таткові, який в цей час працював з хімічними речовинами і установкою постійного струму, пощастило І оволодіти секретом дощу. Думаєте, легко було таткові?
Для свого винаходу він використав теорію про те, — що великі краплі з великими різнойменними зарядами бурхливо зливаються у великих електричних полях. І скільки ж він працював, доки не. винайшов, що на хмари можна впливати літаючим велетнем-генератором.
— Угу, — задоволено мугикнув дід, — ти розказуєш, як вчений. У якому ти класі?
— Перейшов у сьомий. — сказав Мак, зашарівшись від похвали діда. — Та я фізику змалку знаю, особливо геофізику — знаєте — фізику землі? Я усі таткові книжки читаю… А в школі у нас є гурток. У ньому там майже всі з дев'ятого, десятого класів… Та мене теж прийняли.
Тимчасом ледве чутний гуркіт долинав згори. Пропелери літака так не гудуть. Це був зовсім своєрідний звук, наче пісня якогось велетенського веретена…
Мак загубив усю свою поважність і вискочив з намету.
— От він!.. Он бачите? Пливе!..
Угорі, вітаючи колгоспників червоним прапором, зовсім низько плив «Переможець».
— О, який красень! — сказав дід. — Надія наша! Коли б же йому щастило!
ЗЛОЧИН ДЖЕННІ
З приїздом Ролінського колектив станції дощування зібрався в повному складі.
Крім Горного, на станції працювали пілот Радик Гандін, електрик Рая, хімік Грицько і двоє молодих радистів — Толя і Ясь. Усі, крім старого Ролінського, вміли керувати літаючими розвідниками і до того ж добре були обізнані з системою «Переможця», щоб в разі потреби замінити водія дирижабля. Штаб станції доповнився ще молодою куховаркою Катрусею, яку Грицько привіз із сусідньої МТС. Бідова, весела Катруся швидко освоїлась з своєю автоматичною кухонькою і сміливо взяла в свої руки, всі господарські справи мешканців станції.
Ролінський годинами сидів у розвідковій кімнаті, закопавшись там, як кріт. Він вивчав велику кількість приладів, якими йому треба було керувати. Він скинув уже свій старомодний урочистий костюм і галстук і в старій жовтій піжамі виглядав неохайним і кострубатим, як старий горобець.
У розвідковій були зібрані розвідники кількох типів. Три легенькі літачки, що керувались пілотами, дві «Зелені мушки» і блакитний «Голуб» вилітали в потрібний час через автоматичний люк. «Мушки» були озброєні метеорологічними приладами і летіли майже безшумно, бо ревіння мотора могло шкодити роботі їхніх чутливих приладів. Швидкий «Голуб» виконував роль гінця, якого можна було послати в негайних справах. Був на борту дирижабля ще один літачок-автомат. Його посилали в небо в разі потреби без людини: керували ним по радіо. За це його прозвали «сліпим».
Потім ішли маленькі розвідники-аеростати, кулі-зонди і радіозонди і ракетки «Пог», які посилали на великі відстані. Тут же рядами виструнчились дюари [2] з рідким киснем. Збоку стояв автоматичний електризатор атмосфери — маленький літаючий електростатичний генератор. Він залишився з часу експериментального періоду роботи.
Дивний вигляд мала розвідкова кімната. Рухома стіна, що поділяла її на дві половини, під час вильоту автоматів герметично закривала першу, ближчу до електрички половину. В ній у потоці світла лампових очей, серед блакитного плюшу, наче башти, стояли, заковані в скло і метал, колонки приладів-спостерігачів. Виведені назовні корабля, вони провадили постійні метеорологічні спостереження. Невтомні електричні самописці записували химерними лініями тиск атмосфери, кількість вологи тощо… Це була кімната спостережень.
2
Дюар — особлива посудина для зберігання рідких газів.
Друга половина була подібна до якогось фантастичного саду. Наче блідий повний місяць, коливався маленький черговий аеростат. Зморщені обвислі кулі-зонди нагадували заснулих кажанів, що висіли, чіпко тримаючись лапками. Мов величезний гриб-мухомор, сяяв своєю шапкою автомат-генератор. «Зелені мушки» мали вигляд величезних жуків, а складений «Голуб» — довгоногого коника-стрибунця.
Такі чудернацькі порівняння чомусь лізли в натомлену голову професора, що ніч і день сидів у розвідковій. У професора навіть боліла голова, його вражала й дратувала різноманітність засобів розвідки,
— Ви, Миколо Івановичу, здається, і не обідали?..
Горний розігнав задуму професора, зайшовши до розвідкової. Вони перекинулись кількома фразами щодо роботи розвідки. Станція щогодини, щодня чекала сигналу до зустрічі походу хмар. Дані спостережень і повідомлення з Бюро погоди свідчили про наближення відповідних вітрів.
— Вибачте, — сказав професор, скрививши губи в іронічній посмішці, — цим грибком ви гадаєте електризувати цілий край?.. — І він торкнув своєю скаліченою рукою кулю маленького генератора.
— Як? — здивувався Горний. — Невже ви не помітили нашого велетня — електростатичного генератора?.. — Він чемно взяв професора під руку і вивів його з розвідкової через автоматичний люк.
— Куля нашого генератора дає постійний струм напругою близько п'ятнадцяти мільйонів вольтів, — лагідно почав Горний, коли вони вийшли на аеродром, звідки так прекрасно було видно всього «Переможця».
— О, — нетерпляче вигукнув професор, — я це знаю, але де ж ця скажена розрядна куля, де ви сховали її, там, в електростанції? Нам же треба посилати відповідні іони в хмари, а не в стелю вашого корабля!
— Шановний Миколо Івановичу, та ця ж куля перед вами, — усміхнувся Горний кінчиками вуст.
— Та де ж вона?.. — перепитав у нестямі Ролінський, примружуючи очі на дирижабль.
— Вона перед вами! — повторив Горний. — Бо нею є куля нашого «Переможця», наповнена гелієм… Увесь наш корабель по суті літаюча електростатична машина.
Професор остовпів. Він замахав руками і ображено щось забурмотів.
— Ви жартуєте… В науковій розмові… жарти… Я не розумію!