Загнуздані хмари
Шрифт:
Галинка посміхнулася:
— Бачите, дід мій грає… Він грає на флейті. Це він і привчив Дженні до музики. От вона, як почує музику, так і лізе її слухати. Така кумедна!
Горний ласкаво смикнув Галинку за кучерик. Золоте колечко розкрутилось і знову зімкнулося на його пальці.
— Ах ти, кучерява! — сказав він. — Знаєш що? Потоваришуй із моїм Маком. Він у нас тут на станції скучає без дитячого товариства. А до табору не хоче їхати, доки ми не розгорнемо роботу, йому кортить побачити дощі. Ти познайом мого Мака з товаришами. Він
— А мені можна буде… приходити до вас у гості? — запитала Галинка.
— Звичайно, звичайно, — сказав Горний, — Маку, ти ж би показав Галинці станцію.
Горний натиснув кнопку: у відчинені двері кабінету прожогом вбігла Рая. Вона вся сяяла.
— Він їде! Борисе Олександровичу!.. Є радіотелеграма.
— Прекрасно, — сказав Горний, дбайливо закриваючи сонар. — Тепер я буду спокійний за нашу розвідку.
– І я рада, — підтвердила Рая. — Хоч, правду кажучи, він досить противний дідуган. Я добре пам'ятаю, як ми, ще молоді аспіранти нашого інституту, домагались поговорити з ним, але з нього було й слова не видряпаєш. Такий він був секретник!
— А так, — засміявся Горний. — Ролінський страх як не любив ділитись своїм досвідом. Але він все ж таки неабиякий вчений. Багато цінного в природі дощових крапель відкрив саме він. Велика помилка Ролінського була лише в тому, що він уявляв собі штучний дощ справою досить далекого майбутнього і справою тільки його наукових методів. Ми ж для нього були наївні фантасти…
— Ми незабаром спустимось, — тихенько зауважив Галинці Мак. — Ходім, я тобі дещо покажу.
Галинка вийшла разом з Маком з кабінету.
— Ось тут, — сказав Мак, відчиняючи якісь двері, — міститься наша хімічка.
Галинка подивилась на трикутну довгу кімнату, значну частину якої займав якийсь прилад. Трошки подібний до гармати, він скеровував у небесну просторінь своє скляне широке дуло. Що тут можна було зрозуміти?
— Бачиш, — сказав Мак, — мій тато винайшов дощовит — речовину, що утворює штучні хмари. В цій темній камері міститься ця речовина, до речі, дуже охолоджена, іноді до температури рідкого кисню. Цей своєрідний холодний «дим» проходить по трубці, видувається в атмосферу величезним вентилятором. Наш дощовит має в собі добрі ядра конденсації і вибирає з повітря вологу. Хоч ці хмари і не несуть у собі великих дощів, але добре захищають землю й рослини від сонця.
Галинка дивилась блискучими оченятами на складні споруди. Все було таке цікаве і таке ще незрозуміле.
— Ти потім усе зрозумієш, — заспокоїв дівчинку Мак. — Ти ж менша за мене і дечого не знаєш. Та це нічого!
Діти знову вийшли в коридор і тепер відчинили двері до круглої кімнати, розміщеної в самому центрі корабля.
Яскраве світло величезних ламп освітлювало зовсім кругле приміщення з новими приладами. Воно було без вікон, а складні механізми йшли кудись угору — у глиб горища.
— Це — серце нашого корабля, — сказав Мак. — Тут електростанція, що освітлює наші кабіни і живить мотори. Тут же й підніжжя особливої електростатичної машини, що електризує атмосферу і примушує хмари випадати дощем.
Він помовчав трохи і з гордістю додав:
— Рух, електрику і хімію — все те, що потрібно для дощу, ми маємо на цьому кораблі.
Раптовий м'який поштовх примусив Галинку спертись на стінку.
— Ось ми й на землі! — сказав Мак.
ЧОРНА І БІЛА
Станція дощування приземлилась саме тоді, коли прибув Ролінський.
Він вийшов із кабінки ракетоплана, ступив на чистий пісок круглого аеродрому і здивовано подивився на своєрідну станцію-дирижабль. Вигляд у професора був урочистий, чорний сюртук облягав сутулу постать, а під неголеним підборіддям стирчав синій галстук, на якому щось яскраво блищало. У руках він тримав невеличкий закритий кошик.
— Добридень, Миколо Івановичу! — весело крикнув йому Горний, виходячи з Раєю з дверей станції. В його голосі звучало задоволення, бо вся постать Ролінського виявляла якусь розгубленість перед величною спорудою — «Переможцем».
У блакитній великій кабіні автоматично відчинились всі вікна і блиснули рядом скляних очей в наступі сонця. Воно осіло в заломах скла і влилось в усі закутки кімнат.
Мак і Галинка теж вибігли на повітря. Муха задоволено пирхнула і, вислизнувши з Макових рук, почала обнюхувати землю. Її хвостик закрутився, як пропелер, і раптом завмер. Муха підозріло потягла носиком повітря і зупинилась: їй не сподобався чужий, що розмовляв з начальником.
Власне кажучи, не сподобався не сам чужий. Серед знайомих запахів Мусі дуже не сподобався один — яскраво ворожий її собачій вдачі.
— Там я взяв дещо… з своєї лабораторії, — поспішно заговорив професор, намагаючись приховати своє хвилювання, — треба, щоб знесли обережно!
— Будьте спокійні! — усміхнувся Горний.
Рая, сяючи усмішкою, пішла до літака, де робітник аеродрому вже вивантажував речі професора.
Мак з цікавістю розглядав гостя, і Галинка теж вистромила свій цікавий носик з-за його спини. Але цієї ж миті вона з гримасою одсунулась назад.
— Ти чого?.. — поцікавився Мак.
— Знаєш, у нього на комірі павук! — з жахом зашепотіла Галинка.
— Що?.. — здивувався Мак.
Але, підійшовши до професора ближче, він усе зрозумів. На галстуку Ролінського блищала майстерно зроблена шпилька, що мала вигляд цієї злощасної істоти, якої рішуче не переносила Галинка. Це був художньо виточений з черепашки блискучий павук. Тільки пильно придивившись, можна було впевнитись, що він неживий. Ця річ була прощальним подарунком професорові від його старого сторожа Мустафи, що на дозвіллі виготовляв такі речі.