Загублена земля. Темна вежа III
Шрифт:
— Надворі, — сказав Джейк.
Батько сильно його трусонув. Від несподіванки Джейк спіткнувся і мало не впав. У хворій щиколотці миттю спалахнув біль. І тут Джейк розлютився. Він чудово розумів, що батько розсердився не через те, що син утік зі школи, залишивши по собі тільки твір божевільного. Насправді татусь лютував, бо Джейк мав нахабство пустити псу під хвіст його дорогоцінний розпорядок дня.
Досі Джейк мав до батька тільки три почуття: сором, страх і якусь слабку нерішучу подобу любові. Але тепер з'ясувалося, що є ще й четверте та п'яте. Гнів і відраза. До цих неприємних відчуттів
— Відпусти мене, — наказав він.
— Що ти там пискнув? — У батька стали круглі очі. Сьогодні ввечері вони були налиті кров'ю особливо сильно. Джейк здогадався, що це він, мабуть, надто часто черпав зі свого джерела чарівного порошку, і поставати проти нього зараз було б нерозумно, але все одно він не збирався відмовлятися від свого наміру. Він не миша в зубах у кота–садиста і труситися від страху не буде. Тільки не сьогодні. А може, відтепер це взагалі в минулому. І раптом Джейка осяяло: його гнів викликаний здебільшого одним простим фактом. Він не може поговорити з батьками про те, що сталося… точніше, відбувалося досі. Вони зачинили всі двері.
«Але в мене є ключ, — подумав він і намацав ключ крізь тканину штанів. Згадались третій і четвертий рядки неоковирного вірша: Хочеш побігати і погратися? / До ПРОМЕНЯ спробуй сьогодні дістатися.
— Я сказав, відпусти мене, — повторив Джейк. — Я звихнув собі щиколотку, мені боляче.
— Зараз я тобі ще не так боляче зроблю, якщо ти не…
Раптом Джейк відчув приплив сили. Він ухопив руку, що
вчепилася в нього біля плеча, і різко відштовхнув. У батька щелепа відвисла від здивування.
— Я тобі не підлеглий, — сказав Джейк. — Я твій син, не забув? Якщо забув, то глянь на фотографію в себе на столі.
Батько вишкірив бездоганні коронки, явивши світу вираз, що на дві третини складався зі здивування, а на третину — з несамовитої люті.
— Не смій так зі мною розмовляти. Де твоя повага?
— Не знаю. Може, я її загубив дорогою додому.
— Мало того, що ти цілий день десь валандався без поважної причини, так ще й верзеш своїм безсоромним ротом…
— Годі! Припиніть це! — закричала Джейкова мати. Попри всі транквілізатори, що циркулювали зараз в її крові, голос був такий, наче вона от–от розридається.
Батько знову хотів ухопити Джейка за руку, але передумав. І може, це частково пояснювала та дивовижна сила, з якою хвилину тому син вирвав руку з його лещат. А може, Джейків погляд промовисто свідчив, що краще цього не робити.
— Я хочу знати, де ти був.
— Надворі. Я вже тобі казав. І більше нічого казати не збираюся.
— Ну ти й нахаба! Телефонував директор школи, а вчитель французької, той взагалі до нас приходив. І в обох було до тебе beaucoup[7] питань! Як, зрештою, і в мене. І я вимагаю відповідей!
— У
— Та яке там пограбували, — заричав Елмер Чемберз. — У нього ж досі годинник на руці, не бачиш?
— А звідки тоді кров на лобі?
— Нічого страшного, мам. Я просто вдарився.
— Але ж…
— Я йду спати. Я дуже, дуже втомився. Якщо хочете, поговоримо про це вранці. Може, тоді це матиме якийсь сенс. Але поки що мені сказати нічого.
Батько простягнув руку й зробив крок йому навздогін.
— Елмере, ні! — зірвалася на крик мама.
Але старший Чемберз, не звертаючи на неї найменшої уваги, вхопив Джейка за піджак на спині.
— Та як ти смієш повертатися до мене… — почав він, проте Джейк блискавично крутнувся і вирвався з батькових рук. Шов під правою пахвою тріснув.
У Джейка був такий палаючий погляд, що батько мимоволі відступив. Лютий вираз обличчя згас, його заступив переляк. В очах його сина справді горів вогонь — то була не метафора. Мати кволо пискнула, затулила рота рукою, зробила два непевні кроки назад і, наче мішок борошна, впала в своє крісло–гойдалку.
— Дай… мені… спокій, — процідив Джейк крізь зуби.
— Та що з тобою? — мало не жалібним тоном спитав батько. — Що, в дідька, сталося? Ти прогулюєш школу, не сказавши нікому ні слова, і це в перший день іспитів. Приходиш з голови до п'ят брудний… поводишся, немов божевільний.
От і прозвучало… поводишся, немов божевільний. Це те, чого він так боявся, відколи три тижні тому з'явилися голоси. Страхітливе Звинувачення. Та зараз Джейк зрозумів, що йому зовсім не страшно, мабуть, тому, що він нарешті все для себе вирішив. Так, з ним справді щось сталося. І відбувається досі. Але він точно не збожеволів. Принаймні, поки що.
— Вранці поговоримо, — повторив Джейк. Він пішов до виходу з їдальні, й цього разу батько навіть не намагався його зупинити. Але біля дверей Джейкові довелося зупинитися — пролунав стурбований матусин голос:
— Джонні… з тобою все гаразд?
І як йому на це відповідати? Так? Ні? І так, і ні? Ні те, ні те? Але голоси мовчали, і це був бодай якийсь здобуток. Взагалі–то, дуже великий здобуток.
— Вже краще, — відповів він після хвилинних роздумів. А потім пішов до своєї кімнати і щільно зачинив за собою двері. І коли клацнув замок дверної ручки, відділяючи його від решти білого світу, Джейк відчув невимовне полегшення.
20
Він трохи постояв під дверима — слухав. Материн голос звучав глухо, батьків — трохи гучніше.
Мати сказала щось про кров і лікаря.
Батько відповів їй, що з малим усе гаразд, тільки за дурною головою і ногам нема спокою, і з рота всілякі нісенітниці лізуть, але він це швидко виправить.
Мати попросила його заспокоїтися.
Батько відповів, що спокійний.
Мати сказала…
А батько їй на це… а вона — бла, бла, бла. Джейк їх любив, незважаючи ні на що… думав, принаймні, що любить… але зараз сталося щось, і вслід за цим «чимось» почнуться інші події.