Замах на міражі
Шрифт:
Різко відвернувся, нерівним кроком, тягнучи за собою кінець тоги, відійшов, скупо кинувши на ходу, щоб лагодилися в дорогу.
Розділ четвертий
Професор-сходознавець Ю. Я. Перепьолкін, який відкрив таємницю древньоєгипетської золотої труни (у ній лежала суперниця Нефертіті), писав потім:
Отож і я, щоб викрити святого апостола Павла, також намагаюся стати Шерлоком Холмсом.
Розглянемо версію, котра сама напрошується: Павло співчуває гнаним і пригнобленим, та пасує перед могутністю можновладців — «нехай кожна людина кориться…»
Однак скупі свідчення не на користь цієї версії.
У Дамаску правитель царя Арети хотів схопити його. Учні спустили Павла у кошику на вірьовці з міської стіни.
В Антіохії юрба розлючених євреїв напала на Павла і його супутника Варнаву, виволокла їх за місто, закидала камінням. Вважаючи мертвими, їх залишили серед поля і розійшлися. До ранку вони опритомніли.
«Від євреїв п’ять разів я прийняв був по сорок ударів без одного…», — невесело згадує він.
Помимо цього його ще тричі били кийками.
Не раз заковували у ланцюги.
Тричі він зазнавав корабельної аварії — «ніч і день я пробув V глибочині морській».
«…у мандрівках я часто бував, бував у небезпеках на річках, у небезпеках розбійничих, у небезпеках свого народу, у небезпеках поган, у небезпеках по містах, у небезпеках на пустині… у небезпеках між братами, фальшивими, у виснажуванні та в праці, часто в недосипанні, у голоді і спразі, часто в пості, у холоді та в наготі».
Навіть окремі свідчення про життя Павла доводять: він був фанатично непоступливою, безкомпромісною людиною. Ні, не пристосуванець, і наполегливості і сміливості йому не позичати.
Неможливо пояснити його поводження і належністю до касти. Син шатрового майстра, очевидно не бідного, якщо його дід був настільки помітним у процвітаючому Тарсі, що зумів купити собі і своїм нащадкам римське громадянство. Але ж Павло ще юнаком пішов з дому, жив «у голоді і спразі… холоді та в наготі», його оточення — друзі й учні — не з привілейованих верств, і в ніякому разі не вельможі.
Нужденний, гнаний, ніколи не відзначався улесливою покірністю — войовничо запальний, позбавлений будь-якої виверткості, усім його посланням властива напориста прямолінійність, він з тих, хто що думає те й каже. Отже, він був щиро переконаний, коли наполегливо повторював: «Раби, слухайтеся панів своїх». І лише кілька разів у нього соромливо проривається: «А пани, чиніть їм те саме, занехайте погрози, знайте, що для вас і для них є на небі Господь, а Він на обличчя не дивиться».
До рабів вимогливо, до панів прохально. «Люби ближнього свого» у Павла виходить з перекосом.
Христос обіцяв царство небесне знедоленим і не мав наміру пускати у нього багатих — «зручніше верблюдові пройти крізь гол чине вушко». І тому раби визнавали його, але який резон їм було йти за Павлом?.. Мабуть, навіть і самим панам не дуже вірилося, що на їхнє жорстоке насильство можуть відповісти самовідданою любов’ю. Не раби і не пани — тоді ж хто наслідував Павла?..
Я схопив трубку, набрав номер…
— Іринко, даруйте за пізній дзвінок. Негайно потрібна довідка: як у нашій моделі прищеплюється павліанство?
Секундне мовчання, зітхання.
— Не хотіла вас засмучувати, Георгію Петровичу, — важко прищеплюється, буксує.
— Чудово!
— Не вважаю так. Модель наша стала млявою, якоюсь недоношеною. А тут ще Христос із небуття виринув…
— Дуже добре. Так і має бути.
— Овва! Ви щось замислили. Похваліться.
— Хвалитися рано. Поки що туманно. До ранку, гадаю, проясниться. Потерпіть.
Я поклав трубку. Мислитель на столі споглядав мене доісторичними очницями. До бісової матері славнозвісний дедуктивний метод! Поганий той криміналіст, який не приймає точки зору злочинця. Шерлок Холмс повинен улізти у шкуру Павла.
І знову, знову я бачу закурений шлях у бурому степу. Стовпи вздовж, від поселення до поселення, на них висять смердючі трупи, кружляє вороняччя… Мертвий вишкір на кожному кроці, крики і стогін, брязкання панцирів, виблискування вигострених пілумів — і я, гнаний послідовник того, хто умовляв любити ворогів, відмовитися від клопотів: «Не турбуйтесь про завтрашній день, бо завтрашній день сам буде турбуватися про своє: вистачає для кожного дня турботи». Тобто заплющ очі на те, що діється довкола, живи собі, як живуть птахи небесні — «вони не сіють, не жнуть, не збирають у комори». Ми б тепер назвали це «внутрішньою еміграцією».
І не треба бути великим мудрагелем, щоб збагнути елементарне: якщо всі житимуть як птахи небесні, не засіватимуть ниви, не плекатимуть худобу, то попереду чекає загальний голод, зубожіння, смерть! Кожен, хто тверезо мислить, здригнеться від такої перспективи. Хіба, будь я на місці Павла, не протиставив би легковажній безтурботності жорстку умову: «Хто не хоче робити, нехай той не їсть». Умова за своєю суттю доброписна і зовсім не нова, пани здавна нею користувалися — не годували тих, хто не хотів, або вже не міг працювати. Повинно було минути багато віків, поки повсталі трудівники відгострять її до гасла і спрямують проти панів: «Хто не працює, той не їсть!»
«Хто не хоче робити…» Але смердячі трупи з вишкіром висять на стовпах тому, що нещасні вже не могли більше витримати… так, саме працю! Вона страшніша від смерті. У ролі птахів небесних не проживеш — працюй! Але як?..
Сам-один? Кожен, забезпечуючи лише самого себе?..
Сам-один не висушиш болото, не викорчуєш ліс, не викопаєш зрошувальний канал, якісь землі, що вже годують людство, доведеться занедбати. Самому скрутно навіть користуватися силою вола — обходься мотикою. Отже, про легке життя вже і не мрій. Історія поверне тоді назад — регрес, деградація…