Замах на міражі

Тендряков Владимир Федорович

— З мене кепський педагог, байбаченя. Толку не буде, а ворогами станемо.

— Старий! — несподівано подав голос Миша Дідусь. — Навіщо лізти під роги скаженої антилопи? Я опікуватимусь тобою.

Усі ці дні Миша ходив приголомшений, мовчазний, ні разу не пожартував, не посміхнувся. А я переживав напади щемливої любові до нього, такої ж сильної, як і моє презирство до сина. Не лише при зустрічах, але й зостаючись на самоті, я увесь час пам’ятав Мишу, думав про нього, вражався власній сліпоті. Я знав, що, дивлячись на нього,

люди усміхалися, усміхався сам, та не здогадувався — він винятковий, природа наділила його рідкісним даром доброти, якого не маю ні я, ні мої знайомі, хіба що може тільки Катя. Я вважав його легковажним і незібраним — вітрогон, прости господи, — а він розкидався тому, що кожен стрічний був для нього не байдужий, кожному хотів допомогти.

Зараз нам було важко один з одним. Мимовільно Миша мав бути насторожений до мене. Я не можу позбутися вини, не зважусь відкритися, а раптом мою страдницьку ніжність він сприйме за образливу компенсацію за травму.

Миша перший з усіх нас зрозумів, у якому скрутному становищі опинився Толя Зибков. Ірина відмахнулася: «Толку не буде», — а він зразу прийшов на допомогу, неусвідомлено, не замислюючись, як кинувся тоді рятувати незнайомого хлопця. І ніхто цього зараз не оцінив. Хто дивується щедрості родючої яблуні — для цього ж вона й є на світі, щоб обдаровувати яблуками.

— Що ж, давай удвох, — погодився Толя без особливого запалу: Ірина Сушко для нього більш знаюча й авторитетна людина.

А Миша Дідусь раптом розсунув бороду в усмішці:

— Тримайся — верхи сяду.

І я страшенно зрадів: еге! Така людина довго не буде травмована, завжди хтось прагнутиме його допомоги, а допомагати — для нього органічне щастя.

Катя не пробула і тижня. Я не дуже й здивувався, коли у дверях аеропорту побачив на її руках хлопчика у червоній шапочці.

— Знайомся. Твій онук Сергійко.

Бліде личко, набурмосений погляд, надуті губи. Мого онука Сергійка напевне недавно розбудили, а тому він був незадоволений і світом, і сконфуженим дідом. Я не посмів запропонувати йому перейти до мене на руки, лише спитав:

— Як це сталося?.. Чи ти відчувала, що віддасть?

— Відчувала. З листа…

— У неї лихо?

— Ні, вона просто славна, але невєзуча жінка, яка ще не втратила надії вийти заміж. Ось ця надія і допомогла переконати… Приїжджатиме до нас… зустрічатимемо її, як рідну.

— Добре, Катю, добре… Пішли, таксі чекає.

Він одразу ж показав усе, що вміє. Він уже пробував стояти, але ще не зважувався зробити свій перший у житті крок. Ще не зовсім упевнено вимовляв одне-єдине слово «ма-ма», але кілька разів звернувся до мене з промовою, аміст якої для мене був незбагненний. Він виявився украй непослідовний — гнівно обурювався, коли його опускали у теплу ванну, і так само гнівно, коли виймали звідти.

Я відніс його, рожевого і розгніваного, у Катину кімнату, закутав у простирадла на дивані, пробував заспівати:

Сплять натомлені цяцьки,Сплять книжки…

Мені не вдалося надати своєму фальшивому баритону тієї ангельської інтонації, яку щовечора вихлюпує на малюків телевізор. Сергійко довго крутився і не засинав…

Він заснув, висунувши з-під ковдри ручку. Катя гриміла на кухні, готувала плацдарм для завтрашнього дня. За вікном над важкою смугою похмурих багатоповерхових будинків прорізалася самітня, найнаполегливіша зоря.

Онук спав, слабенька ручка лежала на ковдрі. Йому не виповниться й двадцяти років, коли завершиться наше перенасичене подіями століття. До того часу внук ще не встигне щось звершити, звершити йому суджено уже у столітті прийдешньому, — і лише десь там, у середині нового століття, ця людина почне оглядатися на свій пройдений шлях.

Моє життя видалося б чаклунським моєму дідові Феодосію Степановичу Гребіну, по-вуличному Федоску Квасичу, не зовсім удачливому дядькові з села Прислон. Мій дід не бачив вищих за двоповерхові будинків, хоч і чував, що бувають навіть чотириповерхові. Мій дід ганяв на санях по зимовому насту до п’ятнадцяти верст на годину, літав лише уві сні, а щоб, не виходячи з хати, вмостившись перед ящиком, дивитися, як ганяють шайбу хокеїсти на тій стороні планети, цього йому вже й у голову не могло прийти. Напевне, таким же фантастичним має виглядати для мене життя мого внука. Ніскілечки не подивуюся, коли він виявиться небожителем, на Землю спускатиметься лише в гості.

Дивиться у вікно зоря. А втім, це Юпітер видається несміливою зорею. Тільки він міг пробитися на заході крізь мутне повітря великого міста…

Місце проживання мого внука, можливо, виглядатиме так само — зоря, і все. Та, коли дивитися через бінокль, вона повинна нагадувати золотого метелика, який ширяє у траурній порожнечі. А через солідні телескопи — палаючого багатокрилого дракона, страхітливе дитя космосу. Рано чи пізно люди виберуть за межами Землі симпатичну планету, одягнуть її у метал, пластик, кераміку, розкинуть у бік Сонця драконячі крила…

Задзвонив телефон. Я сторожко накрив ковдрою висунуту ручку, підвівся.

— Слухаю вас.

Голос Алевтини, дочки Голенкова. Ні болю, ні відчаю у ньому — лише мертвотна втома.

— Іван Трохимович… годину тому.

Я остовпіло мовчав.

Світив у вікно несмілий Юпітер. Годину тому… Іван був роком старший від нашого століття, яке наближається до свого кінця.