Замах на міражі
Шрифт:
Ніщо у природі не перебуває у спокої, рух — одна з умов існування від елементарної частинки до Всесвіту в цілому. Характер руху визначає специфіку природних модифікацій. Планети Сонячної системи не можуть обертатися швидше чи повільніше — система розвалиться.
Людство сьогодні може перебувати лише у стані зростаючого прискорення. І такий стан аж ніяк не виняток, через нього проходить і штам бактерій, які розвиваються, і популяція тварин, котра збільшується; і нинішній вибух інформації — явище цього ж порядку. Математики називають це експонентним розвитком.
Зростаюча швидкість не минає даром,
Пушкіну поетичною силою проголошував традиційний погляд — люди відповідальні за свою порочність. Маркс розкриває об’єктивні причини. Він вважав, що продуктивні сили, які бурхливо розвиваються, не принесли і не принесуть, якщо не змінити існуючі порядки, щастя трудівникові. Він висуває теорію відносного й абсолютного зубожіння робітничого класу. Якщо рабовласник мусив ще якось дбати про свого раба — власність, втрата якої — прямий збиток йому, — то капіталіст наймає робітника: це не власність, берегти нема чого, помре від виснажливої праці — туди йому й дорога, легко замінити іншим. Машини вивільнили від роботи стільки трудівників, що завжди знайдуться охочі продати себе за черствий кусень хліба. Щодалі, тим більше буде машин, їх вдосконалюватимуть, виявиться ще більше безробітних, готових найнятися за мізерну копійчину, заробок робітників нестримно поповзе донизу. Продуктивні сили ростуть, разом із ними росте зубожіння трудящих мас, у такій же пропорції росте багатство власників, росте озлоблення до них, існуючий колись антагонізм загострюється до краю, сильним світу цього доведеться вдатися до таких жорстоких заходів, яких людство ніколи й не знало. Страх, що буде.
Та не ринуло й сімдесяти років з тієї пори, як Маркс опублікував свою теорію зубожіння, а вже один з його прихильників, Франц Мерінг (який, за визначенням Леніна, не лише хотів, але й умів бути марксистом) повідомляє, що «широкі верстви робітничого класу забезпечили собі на грунті капіталістичного ладу існування, яке за рівнем навіть вище, ніж життєві умови дрібнобуржуазних верств населення».
До нашого часу ці життєві умови робітників ще більше поліпшилися — восьмигодинний робочий день, два вихідних дні у тиждень і матеріальна забезпеченість, про яку колись могли лише мріяти прості трудівники.
Що ж сталося?.. Може, закон — чим вищі продуктивні сили, тим вищий темп розвитку, що їх пожирає, — виявився хибним? Чи, може, цей темп став спадати, молох почав втрачати апетит?.. Безпристрасні математичні розрахунки передрікають саме такий результат — прискорене зростання до безконечності тривати не може, спад неминучий.
Не випадково ми говоримо про науково-технічну революцію. Ми спостерігаємо, як світ заповнюється машинами, їхній
Закон зростання не лише не втратив силу, він тепер проявляється з ошелешуючою наочністю. Одвічний молох росте як ніколи, як ніколи ненажерливий. Ну що тепер для його непомірно зрослого апетиту та мізерна надбавка, котру вичавлювали з трудівника жорстокою експлуатацією! Фізичні ресурси людини практично невідчутні для гігантського колоса. Лише посилена експлуатація надпотужних машин здатна його наситити.
У світі розвивається процес — експлуатація людини підміняється експлуатацією манган!
Та невже?..
Дружина вклалася спати. Опівночі прийшов Сева, просунув до нас голову, сказав: «Пардон», зник у своїй кімнаті і, пововтузившись за стінкою, також заснув. Ми з Толею сиділи віч-на-віч за неприбраним столиком, стиха балакали.
Усе, про що я розмірковував з Мислителем безсонними ночами, зараз вихлюпнув на Толю, і це вивело його із звичної самовпевненої рівноваги — ні тобі зручної пози у кріслі, ні загадкової блукаючої усмішечки, позирає спідлоба, і навіть фізіономія його, здається, видовжилася від серйозності.
— Сита людина необов’язково має бути добрішою і чуйнішою. Це давним-давно запримічено, Георгію Петровичу… — Та своєї кошачої скрадливості Толя не втратив, обережно підкрадається, щоб стрибнути. — Зараз багато країн живуть у достатку, та жодна, Георгію Петровичу, жодна не може похвалитися високою мораллю. Навпаки, саме ситі стогнуть від падіння моралі.
Я випереджую його стрибок, запитую:
— Що ти хочеш сказати? Толя зітхає.
— Гадаю, що ви й самі це добре розумієте, Георгію Петровичу. Спосіб виробництва сприятливо змінився, а люди не почали краще ставитися один до одного. Отже, Пушкін і решта поетів і моралістів, які страждали за народ, мали рацію — біда не в способі виробництва, ущербність закладена у самій людині. Як її викорчувати? Проповіддю «люби ближнього» не виходить, віршами — теж…
Він запитально дивиться на мене. Зараз це вже не самозакоханий суперменчик — аби потішитися знаннями, «летіть, голуби»…
У його голосі не іронічні, а пристрасні нотки: як викорчувати?.. Запитально вдивляється, чекає відповіді. Схоже, що якусь перемогу над незалежним хлопчиком я все-таки здобув.
— Ти вважаєш, що спосіб виробництва змінився? — спитав я.
І Толя розгубився:
— Я-як?! Ви ж щойно казали…
— Казав: змінилося виробництво, а не його спосіб.
— Хіба це не одне і те ж?
— Ні.
Його натоптане жирком тіло напружилося.
— Винен, Георгію Петровичу, тупий, невтямки — яка різниця?
— Яка різниця між плаванням і стилем, дією і способом її здійснення?.. Плавець вийшов з дитячого віку, став сильним чоловіком і плаває сильно, але… по-собачому, як у дитинстві. А як незручно при цьому себе почуває! Так і виробництво, розвинулося, набуло розмаху — дідам не снилося! — а здійснюється воно тим же дідівсько-капіталістичним способом: по найму.
— Ну і що ж?