Замах на міражі
Шрифт:
— Слухай, що я тобі скажу, — мовив я, схилившись над чорним, страшно чужим зараз обличчям. — Ти марне терзаєш себе — ти не з останніх могікан на землі. Молоде життя грає. І гратиме! Не перерветься!
Він розплющив очі — мерехтливий погляд з безодні і натужно-уривчасте:
— Гаразд уже… Прощай…
Чи не останні це слова? Я постояв над ним. Ми часто були сердечні один з одним, та ніколи не виказували ніжності. І зараз я обережно потиснув руку, що лежала на ковдрі. Вона була холодна — ніби торкнувся водопровідного крана.
Під дверима, уткнувшись рудим волоссям у різьблену спинку старого вузенького дивана, безгучно плакала Алевтина, спина згорблена,
Пройти мимо тепер я вже не міг.
— Алю, вибачте… Який я все-таки дурень.
Вона заворушилася, підвелася, міцно притиснутою долонею витерла лице — простонародний жест баби, якій ніколи побиватися, треба хапатися за роботу.
— Ідіть, Георгію Петровичу. — Втомлено і неприязно, кудись убік.
— Чим я можу вам допомогти?
— Уже допомогли. Дякую. — Вона обернулася — лице у плямах, крізь непролиті сльози кипляче презирство: — «Чим допомогти?» — ніжкою шаркнули. Та хто мені допоможе?! Це я усім помагаю, все сама тягну! Сестри відкололися — одна на край світу у Хабаровськ утекла, друга хоч і в Москві, та на стороні, також деколи розшаркується: чим допомогти тобі, Аленько? А в Аленьки і діти на шиї, і чоловік тюхтій, якого в спину треба штовхати, сам себе не піджене — друзяки, шахи, балачки пустопорожні… А батько… Ох, батько!.. Навіть коли був здоровий — до нього не підстроїшся. А тепер вже і весь світ не милий з собою на додаток. Світу плювати на старого, який з глузду з’їхав. Над собою позбиткуєшся і перестанеш. А я завжди у нього під боком, мене можна не жаліти — стерпить, двожильна!.. Гос-спо-ди! Доки ще?! Н-не мо-жу! Не мо-жу! Видихлася! А тут ще піклувальники підкочують — не смій думати про себе! Хто б за мене про нього подумав?.. З багатьох років хоч би на один день тягар зняв, щоб віддихатися… Вона згасла, кволо махнула рукою.
— Ох, заради чого доводити?.. Ідіть, Георгію Петровичу, та мерщій. Тут усі зайві, крім мене…
Вечір. День закінчився. Я увійшов у цей день з ношею, її мені подарував день учорашній. Що у цій ноші, я, до пуття ще не взнав — може, це скринька Пандори, котру б краще не відчиняти, а може, скарби. Нема нічого спокусливішого від нерозгаданого! Я намірявся розв’язати свою ношу ввечері, чекав цієї хвилі. Нехай навіть скринька Пандори, але втриматися не зможу — незнання для людей страшніше, ніж очевидні лиха.
Вечір. Я тупо дивлюся на древнього Мислителя. День завдав мені кілька нищівних ударів, і я розбитий, приголомшений, ніщо вже не спокушує, нічого не хочеться — каліка. Не зумів обдарувати свого сина навіть тим малим, що мав сам. Директор інституту вказав мені на моє місце — для ролі месії не годишся, займись доступнішим ділом… А старий Гленков додав: усе тлінне — високі мрії, вируючі пристрасті, — і відійдеш в інший світ незадоволеним.
— Георгію, що з тобою?
Від Каті не приховаєш, від неї не відчепишся випадковою відповіддю: мовляв, щось нездужається. Радий би бути відвертим, але як? «Для ролі месії не годжуся, Катрусю». Вона ж то у цьому лиха не бачить. Найближча мені людина на світі.
— Моїй вірі сьогодні ноги перебили. Та це минеться, Катю.
— Вірі? — дивується вона. — Ти ж з невіруючих, живеш сумнівами.
— Але ж сумніви починаються з віри, Катю.
— А я думала — навпаки. Спершу сумніваєшся, тоді спростовуєш сумніви, тільки вже потім віра. Істина і віра хіба не єдині?
— Віра — це старт до істини, Катю. Спершу я повинен повірити просто, без достатніх підстав: у яблукові,
— Ти сьогодні ходив по Москві і показував людям на яблуко — тут щось є?..
— Ні, просто приглядався до людей і зрозумів — мені не дано відкрити їм очі на «вірую». І не знаю, чи комусь це вдасться.
— А твої юні апостоли?.. Ти віруєш, вони — ні?
— Я ще не встиг їм усе сказати…
— Тоді скажи!
Я понуро мовчав, а Катя вирішила діяти:
— Зараз ще не пізно. Зателефонуй їм, запроси на чашку чаю.
— Втомився, Катю. Не варто.
— Я тебе знаю — не заснеш, завтрашній день буде зіпсований. Гаразд, якби лише завтрашній, а то дивись, увесь тиждень виявиться таким. Клич, але не всіх, щоб гармидеру вночі не було.
Я зважився подзвонити Хомі невірному з апостолів — Толі Зибкову. Він прагне знань, але розбірливий — підозріле з’їсти не змусиш. І цей хлопчик безжалісний, рятівної брехні цурається.
За годину Толя вже був у мене. Катя поставила на журнальному столику у моїй кімнаті чай, залишила нас наодинці. Я розповідав, а Толя вовтузився, почухувався, чмихав, проте слухав уважно. Він слухав, а я оживав. Забутий Мислитель сидів на письмовому столі спиною до нас.
Мабуть, усі, хто уособлював совість людства, хто кидав живлюще насіння добра і справедливості, як і Пушкін, переживали безсилий відчай. Багато хто з них втрачали не тільки «труди і мислі», але й життя.
Пушкін вважав — у всьому винні затурканість, байдужість людей:
Пасіться, скорені народи!Прекрасна вольносте, дрімай!Навіщо чередам свободи?Їх треба різать, стригти — й край. [1]Переважна більшість подвижників думала так само.
Найдавнішому зображенню колеса — незграбному, ще без спиць, на так званому штандарті Ура — не минуло ще й п’яти тисяч років. На світі є дерева старші за віком. Еволюційна мить, у яку вкладається уся наша буйна цивілізація.
1
Переклад А. Малишка.