Замах на міражі
Шрифт:
— А те, що акт найму — своєрідне диктаторство: виконуй те і те, одержуй стільки-то, сам собі не належиш, за тебе вирішують інші.
— Але це диктаторство вже не те, Георгію Петровичу, помітно пом’якшало — соки не вичавлює, від нього не дуже страждають.
— На жаль, змушує страждати.
— Трудівника!..
— Його в першу чергу. Толя мерзлякувато зіщулився.
— Щось у мене не в’яжеться, Георгію Петровичу. Колись вичавлювали соки — страждали, певна річ, тепер соки не вичавлюють, і ось тобі — сильніші страждання.
— Колись усі сили, увесь свій час трудівник
— Але ж не в такому незавидному, у якому був колись.
— Чи так? Раніше почуття неповноцінності у нього притамовувалося тваринним почуттям голоду, а тепер, коли ситий, воно має стати нестерпним. І все через те, що залишився старий спосіб виробництва. Маркс, виявляється, все-таки мав рацію, Толю.
Толя хилив чоло, посопував збентежено.
— Робітники повинні написати на своєму прапорі революційний девіз: «Знищення системи найманої праці!» — мовив він підкреслено розмірено, як завжди вирікав цитати. — Як пам’ятаєте, це слова Маркса з доповіді на Генеральній раді Інтернаціоналу… Та ось ніяк не пригадую, Георгію Петровичу, щоб Маркс пропонував взамін якусь нову систему.
Я розвів руками.
— Ну, Толю. Плавали ми плавали у часі, вдивлялись у нього з різних боків, а головного ти так і не побачив… Та чи й міг Маркс запропонувати новий спосіб — не по найму, скажімо, а на якихось робітничих колективних засадах? Ми щойно вели мову: за часів Маркса темп розвитку вимагав посиленої експлуатації робітника. Не зважати на темп розвитку неможливо. Якби Маркс поставив собі за мету перетворити робітників у колективних господарів, вийшло б, що вони, робітники, мали стати експлуататорами… самих себе, і не інакше. Таку нісенітницю й придумати важко. Маркс не був пустопорожнім прожектером. Час не приспів, друже мій.
— Але тоді чим же ми займемося, Георгію Петровичу? — спитав Толя. — З’ясуванням нових закономірностей?
— Без них не обійтися.
— Вибачте, тоді — «летіть, голуби»?..
Хлопчик мінявся на очах — тепер уже він кидав мій камінь у мою голову.
— Неможливо винайти спосіб виробництва, Толю.
— Але?.. Адже ви маєте у запасі «але», Георгію Петровичу?
— Але можна помітити його появу.
— Де?
— У житті, звісно. Перші несміливі паростки.
— І ви вважаєте, Георгію Петровичу, що паростки вже з’явилися?
— Повинні.
— І в нашій країні?
— І в нашій країні.
Толя замовк. За вікном була глуха ніч.
Від Христа і Павла ми вийшли на наш час. У моїй інститутській шпаківні з арковим вікном на шумну вулицю два дні підряд ми підбивали підсумки, міркували, як діяти далі.
Ірина Сушко принесла прикру звістку, на яку, втім, ми вже давно чекали, — нам закрили доступ до електронного оракула: досить, потішилися, треба й міру знати, нас і так надто довго терпіли. Ірина подякувала співчутливим жерцям і попрощалася.
Я був під прицілом — директор інституту не квапив з відповіддю, але чекав її. Він умів і чекати, і тиснути. Коли я скажу йому «так», то витати в емпіріях мені буде ніколи, захльосне текучка.
Та саме тепер, власне, для нас все і починається. До цього часу ми провадили авантюрну, невпорядковану розвідку, нишпорили у тумані. Туман розвіювався. Кожне явище ми розглядали у часі, який не стоїть на місці — рухається то сповільнено, то напористо — доведеться робити складні кількісні розрахунки…
Здавалося б, надмір і складність завдань мають відлякувати, але я почувався у своїй стихії. На самому початку нашого флібустьєрського плавання я уже запідозрював: які б випадкові вітри не ганяли наш корабель, його рано чи пізно мало занести у відкриті води фізики. Вони так широко розлилися, що експедиції під різними науковими прапорами нині не можуть їх обминути. Математичний апарат дослідження фізичних явищ придатний і до морської природи. Теорія випадкових процесів пояснює не тільки рух суспендованих частинок у рідині, але й певні історичні несподіванки; кривою експоненти можна зобразити і зростання напруги у конденсаторі, і розвиток нашої цивілізації… Я перестаю бути захопленим дилетантом, тридцятирічний фаховий досвід теоретика — мій пай у нову справу. Почуваюся повноважним представником від фізики, науки, яка двома революційними стрибками у нашому столітті вирвалася вперед у пізнанні світу.
А коли так, то зараз можу вже без ніяковості, на увесь голос розмовляти з директором: «У вас склалося враження — я забавляюся. Каюсь, сам увів вас в оману, не посмів розкрити карти, не знав, наскільки сильні мої козирі. Тепер готовий грати у відкриту, побити будь-який ваш сумнів. А ви не з тих, хто хапає за барки своїх співробітників — не пхайся на неосвоєну цілину, товчися на своїй загінці. Смію сподіватися — не будете затримувати, благословите у дорогу. Але тоді Калмикова вам доведеться замінити не мною, а кимось іншим, а мені по змозі допомагатимете. Вам, наприклад, неважко узаконити двох моїх співробітників — історика і програміста, — вибийте для них дві ставки. І, зрозуміла річ, ви не допустите, щоб ми заводили інтрижку з чужими оракулами — у нашому інституті й своїх вдосталь…»
Проте така розмова, певно, відбудеться не скоро, до неї слід підготуватися, «набрати козирів». Та вже й зараз з підвішеного стану я спускався на твердий грунт, був сповнений рожевими надіями.
Ми вийшли на наш час і цю подію вирішили урочисто відсвяткувати.
— Час плакати — і час реготати; час ридати — і час танцювати! — Полювання на Христа марно не минулося для Миші Дідуся, він став знавцем Старого завіту, цитував Екклезіаста. — Цур, Георгію Петровичу, на свято я прийду з Настею.