Заповіт мисливця

Лускач Рудольф Рудольфович

— А позначати дорогу забули? — спитав Чижов.

Він звернувся до всіх разом і ні до кого особисто, тому ніхто й не відповів.

Тоді я сказав, що це завдання треба поручити комусь особисто.

Тут Старобор хлопнув себе по лобі й так нахмурив брови, що шрам на його чолі став подібний до знаку оклику.

— Ох, і пам'ять же в мене! Адже позначати дорогу взявся Федір Лаврентійович! Мабуть, тому він і відстав. І не знає навіть, що Тамара з кавалером поїхали іншим шляхом.

— Нам треба встановити порядок, щоб шановні члени експедиції не розбіглися

часом по тайзі, мов пустотливі козенята! — гнівався Чижов. — Почекаємо на них тут. Не розумію, де подівся Шульгін. Значкування — немудра справа: вдарив сокиркою, витесав стрілу на дереві і їдь собі далі. А ще й лісничий!

— У тому-то й річ, — засміявся Старобор. — Він оглядає дерева й вибирає, мабуть, найгірші, щоб зарубками не пошкодити, бува, своїх красенів.

Ми хотіли злізти з коней, але Єменка порадив їхати далі до Іванового джерела, де можна напоїти коней. Це джерело, певно, дістало ім'я одного з тих відважних Іванів, які давно колись першими проникали у глиб тайги. Може, він полював на соболів, яких у давнину водилося тут дуже багато, може, шукав золото.

Так чи інакше, а струмочок носив ім'я російського сміливця. Ліс тут був рідкий, і ріс він в глибокій улоговині, навколо якої розкинулись болота. Все тут було просякнуте водою. Найпідступнішими вважалися «висячі» болота — явище зовсім неприродне, тому що виникали вони на стрімких схилах. Стежка, якою ми спускалися, була звивиста й дуже крута, наші коні аж присідали на задні ноги, щоб не посковзнутися й не впасти вниз. Мені так і хотілося скочити з коня, але я вчасно зрозумів, що при цьому кінь міг би втратити рівновагу і скотитися разом зі мною вниз або ж упасти на бік і придушити мене. Що й казати, обидві ці перспективи мало привабливі, і тому я сидів у сідлі тихо й смирно.

Нарешті, подолавши цей карколомний шлях, ми опинилися на дні улоговини. Тут розсідлали коней і пустили їх пастися. Старобор закип'ятив чай, без якого не обходився навіть найменший привал. Тільки через деякий час з'явилися першими Тамара та Олег. Вони зупинилися на краю улоговини і, певне, розмірковували, як спуститися в долину. Коли ж, нарешті, вони дісталися до нас, Чижов дорікнув їм за те, що запізнилися і затримали інших. Проте Олег запевняв, що вони їхали одразу ж за Шульгіним, а той на якомусь повороті раптом зник.

Це було дивно: адже Федір Лаврентійович мав їхати останнім.

— Так воно й було. Але він позначав дорогу, іноді випереджав нас витісував стрілки на деревах, потім знов опинявся позаду.

Нам не лишалось нічого іншого, як чекати. Тільки через дві години Шульгін з'явився на горі, окликнув нас і почав з'їжджати вниз так швидко, що в'ючак, котрого він вів на поводі, мало не впав.

— Сто чортів! — накинувся на нього Чижов. — Де це ви загубилися?!

— Ви, Петре Андрійовичу, даремно хвилюєтесь. Я в тайзі не загублюсь, а от в'ючак мене таки підвів. Поки я позначав дорогу, він повернувся — і гайда назад. Кінь ще молодий, і я, певно, й не сердився б, якби одразу повернув його. Але в'ючак вибрав собі такі звивисті стежечки, що я тільки дивувався, як це кінь, тварина,

в цілому, розумна, може бути здатна на дурні витівки. Ось тепер веду його на повідку.

Тон, яким говорив Шульгін, не можна було назвати вибачливим, і Тамара не втрималась від зауваження, що з його ласки вони заблудилися, бо він зник, наче дух.

— Ми, люба Тамаро, живемо в часи, коли люди не вірять у духів. Шкода, що шамани в тунгусів вимирають. Ви могли б розпитати котрогось з них про цей випадок. А так вам доведеться задовольнитися моїм поясненням.

— Цей не лізе за словом у кишеню, — пробурмотів Старобор.

— Не дивуйтесь, адже не дуже-то приємно шукати по тайзі коня.

Надходив вечір, але Єменка запропонував їхати далі, бо про ночівлю в улоговині говорити не доводилось — тут було стільки комарів та мошви, що вночі ми й очей не заплющили б.

Ми рушили далі. Місцевість була горбкувата, понад стежкою виднілося чимало ям. Олег запитав, чи не провадила тут робіт якась геологічна експедиція. Але Чижов пояснив, що то ведмеді викопували тут бурундуків. Ці гризуни, дуже схожі на білок, тільки живуть вони в земляних норах, де влаштовують собі склади.

Ведмеді, певно, люблять поласувати і м'ясом бурундуків, і тими запасами, які зберігаються в їхніх складах.

Ми проїхали вузькою сідловиною між двома горами, і перед нами відкрилася чудова картина. На положистих схилах росли високі змішані ліси, і вся місцевість нагадувала величезний амфітеатр, обриси якого губилися в синювато-зеленій далечині. Примхлива природа урізноманітнила цю картину, розкидавши поміж лісовими хащами чудові барвисті луки.

Десь далеко позаду нас лишилися селища, містечка, столиці, де вирувало бурхливе життя. А тут усе потонуло в миролюбній тиші.

Не встигли ми намилуватися її красою, як щось заревіло. Потім почулося протягле жалібне виття — і все затихло.

Коні нашорошили вуха, собаки почали принюхуватись, а Єменка схопив рушницю, але потім махнув рукою, виїхав на галявину й скочив з коня. Нічого дивного: десь в тайзі точилася боротьба за життя.

Ми розсідлали коней і, жваво перемовляючись, поставили палатки.

Наші собаки — три моторні безстрашні вогульські лайки, які поводилися в дорозі тихо й непомітно — тепер бігали по галявині й розгрібали маленькі нірки ховрашків. Коли почулося ревіння, лайки рвонулися в зарості, але окрики Чижова та Єменки зупинили собак.

Поки ми ставили палатки, Олег пішов назбирати сухих дров. За мить Тамара вигукнула:

— Олег Андрійович повертається, мабуть, щось там з ним скоїлося!

Геолог біг через галявину, озирався й жваво жестикулював. Підбігши до нас, він ледве перевів дух і видавив:

— Я зустрів ведмедя! Несу із заростей оберемок хмизу, коли раптом виринає передо мною ведмідь. Став і дивиться на мене. Потім повернувся й повільно пішов собі геть, з цікавістю озираючись на мене. Тут я вже не втримався й крикнув. І ведмідь одразу ж зник, наче крізь землю провалився. Все це відбулося так швидко й так несподівано, що я навіть не встиг подумати, як мені бути.