Заповіт мисливця
Шрифт:
— Трохи спечемо і візьмемо в дорогу, решту засолимо і залишимо в льодовні, а коли повертатимемось назад, заберемо додому, — пояснив Єменка.
«І де б тут узятися льодовні?» — дивувалися ми. Проте виявилось, що недалеко від мисливської хижі був глибокий колодязь, його викопали колись золотошукачі. На дні там був лід, що розтавав тільки у велику спеку.
Поки готувалися полозки, Чижов заходився біля принесених лосячих потрухів. За місцевим звичаєм, він понадрізував печінку, серце і нирки, посолив їх, посипав перцем, нашпигував цибулею,
Олег з товаришами вирушили по тушу лося. До них приєдналася й Тамара. Я, Чижов і Шульгін пішли до гирла річки, щоб подивитися на сліди звірів, які не давали нам спати вночі.
Шукаючи слідів, ми натрапили на стежки, якими звірі ходили на водопій. Але на кам'янистому березі слідів не було. Згодом ми побачили піщану місцину, на якій Чижов розпізнав сліди ведмедів. Проте ведмеді не могли здійняти тієї страшної веремії, що не дала нам уночі спати, і ми продовжували пошуки. Шульгін кілька разів вертався назад, а потім вискочив на великий камінь і почав придивлятися до води.
— Петре Андрійовичу, — гукнув він, — я бачу щось дивне.
Камінь був далеченько від берега. Щоб не скупатися часам в одежі, Чижов роздягся й почав уважно розглядати дно. Я теж приєднався до нього. Піщане дно було всіяне різними слідами, і хоч вода вже трохи змила їх контури, ми зрозуміли, що то не відбитки ведмежих лап. Сліди були округлі, часом овальні, й обидва сибіряки прийшли, нарешті, до висновку, що тут побував хижак з родини котячих.
— Тільки не рись, — зауважив я, — її сліди я добре знаю — вони менші.
— Ваша правда, це не рись. Придивіться, напевне, це барс або тигр.
Повинен визнати, що від цього припущення в мене мороз пішов поза шкірою. Зрозуміло, я нічого не сказав про це і ходив далі по мілині, шукаючи виразніших відбитків лап небезпечних хижаків. Та вода вже позмивала їх, і дальші пошуки були марними. Ми повернулися до табору.
По дорозі ми приблизно встановили, що відбувалось уночі біля водопою. З усього було видно, що тут зустрілися ведмеді з барсом або тигром. Зустріч кінчилася бійкою. Обійшлося, напевне, без трагедії, бо всі учасники сутички зникли, не проливши й краплі крові, якої при таких зустрічах іноді ллється немало:
Отже, тут водяться небезпечні хижаки. Треба подумати про обережність.
В таборі Єменка і Старобор уже розбирали тушу лося.
Із стегон запекли мисливським способом окіст. М'ясо посолили, наперчили, нашпигували різним корінням, а потім кожний шматок обліпили густою глиною, поклали на палаючі головешки і загорнули зверху приском. Решту засолили і спустили в глибокий колодязь.
Чижов запропонував решту дня відпочивати біля озера, але Єменка рішуче заперечив:
— Не заслужили відпочинку! Сьогодні ж ми повинні бути вже біля Чорних горбів.
Чижов злегка кивнув і з удаваною серйозністю відповів:
— Ти сказав краще, ніж я думав. Знімаю свою
Цього дня Олег був у чудовому настрої і по дорозі розповів мені про розмову з Тамарою. Вислухавши його освідчення, дівчина спершу сказала кілька не дуже приємних слів на мою адресу. Вона розсердилась, що я передав Олегові розмову з нею. Але Тамара була щирою і не. заперечувала, що зацікавилася хлопцем. Тільки вона думає, що треба деякий час виждати, щоб краще пізнати одне одного. Потім дівчина поділилася з Олегом своїми поглядами на життя в майбутньому. Олег вірив, що в цьому майбутньому йому належить не остання роль.
— От бачиш, друже, — мовив я, — щасливий той, хто носить любов у серці і не зітхає на місяць, а вважає за розумніше поговорити про все з безпосереднім винуватцем своїх розбурханих почуттів. Тож їдьте поруч з Тамарою і намагайтеся прискорити час, потрібний для поглиблення вашого знайомства.
Олег полегшено посміхнувся, пришпорив коня і помчав доганяти Тамару. Я лишився позаду сам, і до мене під'їхав Шульгін.
— Куди це погарцював наш закоханий геолог? — запитав він, кивнувши головою услід Олегові.
Мені не хотілося ділитись думками про інтимні стосунки двох молодят, і я сухо відповів:
— Не перебільшуйте, Федоре Лаврентійовичу.
— Гадаю, що не помиляюсь. Мій зір ніколи не підводить, я навіть уночі бачу, мов кіт.
— Тоді дивно, як це ви минулої ночі не пішли поглянути, хто нас розбудив.
— Один у полі не воїн. Що можна самому вдіяти з такою кількістю звірини. Ви, напевне, думаєте, що я надто настирливий, але помиляєтесь. Я людина товариська. Просто цілими тижнями часом буваю один у глибокій тайзі, а тому радий побалакати. Тим більше з людиною, що завітала здалеку, та ще й з-за кордону, із самої Чехословаччини!
— Вас так цікавить наша країна?
— Дуже. Багато читав про неї, був знайомий з багатьма вашими земляками. Так, так, не дивуйтесь. Коли вони проїздили через Сибір, ото була подорож, хе-хе-хе! — зареготав лісничий, блиснувши очима.
— А-а, ви маєте на увазі перехід чехословацького корпусу під час громадянської війни?
— Авжеж, саме так. Ще б трошки — і був би я сьогодні у вашій стоглавій Празі.
— А ви шкодуєте? — запитав я.
Шульгін поглянув на мене, кашлянув і заливисто зареготав.
— Ну що ви! Я ж сибіряк, люблю тайгу і в кам'яній вашій Празі задихнувся б. А втім, життя — це, так би мовити, змагання, і самим нам важко вгадати, хто тут виграє. Зрозуміло? Що ви на це скажете?
Що я міг відповісти на цю проповідь фаталіста, яку лісничий десь, напевне, вичитав і пригадав зараз? Повернувшись до нього, я розвів руками:
— Можу сказати тільки те, що ця ваша формула вже вийшла з моди. Тепер людина ціниться по тому, що вона вміє і чого досягає своєю працею. Сьогодні трудящі змагаються між собою за кращі успіхи — і в цьому зміст нашого змагання. Чи, може, в сибірській тайзі не так, як у Ленінграді?