Заповіт мисливця
Шрифт:
— Ну й завів же ти нас, Єменка! — гукав Шульгін. — Це ж чистилище, а не райські сади, яких ти нам наобіцяв.
— Дорога в рай теж усіяна кістками і тернами. Що й казати, не щастить нам, але ж за погоду я не відповідаю. Тепер треба тікати звідси. Погляньте на дерева — більшість з них побиті грамом.
Тільки-но мисливець сказав це, як небо засяяло сліпучим вогнем, блискавка розірвала чорну хмару і вдарила у високу смереку за якихось сто кроків од нас. Грім загуркотів так грізно, що ми захиталися, мов п'яні. Коней не можна було втримати, —
Стався переполох.
Кожний з нас намагався якнайшвидше сісти на свого коня, щоб утекти з місця, куди розгнівані небеса вергали свої вогняні стріли. Та це нам коштувало великих зусиль, а в'ючаки вперлися і ось-ось могли скинути з себе вантаж. Старобор підбіг до них, схопив за поводи і якось таки примусив тварин скоритися. Швидше, швидше вирушати звідси, поки не вдарило ще раз!
Та позаду загаявся Олег — це його кінь одірвався і втік. Довго не роздумуючи, я підскакав до геолога, і за мить уже Олег сидів позад мене. Вороний оглянувся і послушно рушив уперед.
Коні повільно чвалали на північний захід. Вузька звивиста стежечка то збігала вниз, то піднімалась і ставала дедалі непрохіднішою. Здавалося, вона приведе нас в якусь непролазну гущавину чи трясовину, але зненацька ми опинилися перед вузькою ущелиною. На дні її зеленів невеличкий лужок, порослий буйною травою. Поміж травою звивався прудкий струмок і петляли ведмежі стежки.
Раптом позаду щось затупотіло, аж посипалося каміння. Що воно таке? Це Старобор спускався крутим схилом, ведучи коня-втікача. Що й казати — Старобор таки справді був спритним вершником. Певно, ніхто з нас не зважився б на таке.
З північного боку над лужком нависала скеля з виступом, немовби створеним спеціально для того, щоб ми заховалися під ним від негоди.
Не встигли ми злізти з коней і розміститися під кам'яним дахом, як важке олов'яне небо насунулося на нас, ніби збиралося ось-ось упасти. Здавалося, до хмар можна дістати рукою. Вони клубочилися й надималися великими темно-сивими парусами, шугаючи довгими зелено-блакитними язиками небесного вогню. Блискавки то сягали землі, то миготіли в пошматованій безодні небозводу. Весь час грізно гуркотів грім.
— Суха буря найлютіша, — крикнув Чижов. Та я ледве його зрозумів.
— А коли ж почнеться дощ? — гукнув я до нього.
— Не знаю, але краще б його зовсім не було, бо попливе все на світі.
На жаль, небо не зважило на його побажання. Важкі хмари прорвались, і на тайгу линула вода. Сказати, що це був дощ — замало, бо вода лилася як з відра. За кілька хвилин зі скель помчали потоки, маленькі річечки грізно завирували. На щастя, злива тривала недовго, вітер швидко розмів чорну облогу хмар, і крізь сиву завісу неба знову блиснуло сонце.
Навколо повеселішало. Першими з укриття вибігли наші собаки. З-під каміння й нір повилазили ховрахи, бурундуки, чорноголові сибірські бабаки та інша дрібна звірина. Вода позаливала їх житла, і хоч-не-хоч їм довелося вилазити.
Під виступом скелі, де земля була сухою, ми вирішили отаборитись. Увечері я спитав Єменки, чи скоро ми прибудемо на місце. Він знизав плечима: адже саме тут і починаються соболині місця. От тільки чи пощастить нам тепер, під осінь, побачити соболя, а тим більше піймати його в капкан!
— Для чого ж тоді ми веземо такі снасті? — спитав я.
— Повірте, не знаю. Це снасті Олега Андрійовича, але піймається чи не піймається щось у них — це знає певно лише він. Та поки що ці капкани й непотрібні, адже тут тільки починається соболиний край. Підождемо, поки доїдемо до Червоної гори.
Олег промовчав, але Шульгін не стримався й запитав, чи геолог коли-небудь щось піймав своїми капканами.
— Вони зроблені за рекомендацією зоологічного інституту і випробувані одним моїм товаришем на Шантарських островах.
Більше Олег не сказав нам нічого, і мені здалося, що взагалі хлопець неохоче розмовляє про соболів. І знов у мене виникло підозріння, що Олег щось замовчує. Шульгін тільки рукою махнув і, побажавши нам на добраніч, пішов до своєї палатки.
Вранці Чижов повідомив, що Шульгін ще вдосвіта поїхав нібито оглянути навколишні молоді зарості сосен і смерек, які нібито тут особливо гарні й варті того, щоб занести їх до колекції. Сказав, щоб його не чекали, він, мовляв, розшукає нас, бо домовився з Старобором, що той позначатиме дорогу за караваном.
Сонце вже пригрівало в ущелині, і над мокрими від роси й туману палатками піднімалася пара. Я помітив у видолинку чотирьом маралів. Олені спокійно собі паслися, хоч поблизу горіло наше вогнище, чулися голоси і дзеленчали дзвоники, які ми на ніч прив'язували коням.
Раптом увагу всього табору привернула якась бура тінь, що несподівано з'явилася між деревами. Ведмідь! За хвилину з іншого боку показався ще один клишоногий. А за якихось п'ятдесят кроків од ведмедів паслися олені. Тільки після того, як ведмеді опинилися за п'ятнадцять-двадцять кроків, олені неспокійно підвели голови й повагом одійшли далі. Це була справді чарівна картина. Ведмеді ще довгенько тинялися по улоговині, зовсім не звертаючи уваги на наш табір, хоч ми досить голосно розмовляли, стримуючи собак, які весь час гарчали.
Незабаром ми почали лаштуватися в дорогу, збирали речі, складали палатки, і тільки ця метушня примусила ведмедів покинути облюбоване місце.
Тим часом на небосхилі з'явилися якісь дивні хмари, схожі на пишні султани. За словами Чижова і Єменки, такі хмари означають різку зміну погоди. А це для нас було дуже небажано.
Караван посувається далі понад річкою. Ущелина несподівано ширшає, і перед нами відкривається овальна, схожа на арену, долина, серед буйної рослинності місцями видніються лисини, а на них — безліч звіриних стежок.