Заповіт мисливця
Шрифт:
Старобор вдав, що не розуміє:
— Як це в'ючак міг забігти, коли він весь час був у вас перед очима?
— А коли очі не бачать, тоді що? Коли людина спить, то хіба вона бачить щось інше, крім снів? Звичайно, ні. Отаке було й зі мною. Я ж не доспав минулої ночі, ну й задрімав трохи довше, ніж думав, а той в'ючак, лукава худобина, скористався з цього і відбився. Клянуся, що ти не ображатимешся на мене, — закінчив лісничий і поплескав Старобора по плечу.
Той тільки рукою махнув.
Чудова вечеря була нагородою за голодний день, і настрій у всіх знову поліпшився.
Блідо-червона
Густа пітьма оповила все навколо. Налетів вітер і розбурхав зелене море, але густий дощ швидко заспокоїв його. Язики полум'я засичали, повзучи по землі, марно старалися залізти під коріння і в дупла дерев. Дощ змивав полум'я, заливав його на землі. Великі краплі лопотіли по палатці, і їх монотонні звуки навівали сон.
Коли вранці ми прокинулися, надворі весело іржали коні, протяжно пищали яструби, що гніздилися поблизу. Я швиденько одягнувся і вийшов з палатки. Тайгу не можна було впізнати. Дощ давно перестав, і проміння сонця відбивалось у мільйонах краплин.
З апетитом поснідавши, ми знову вирушили в путь. Мені здалося, що такого прекрасного дня в тайзі я ще не бачив. Настрій у всіх був чудовий, кожний почував себе бадьоро, жарти і дотепи не вщухали. Непомітно минав час. Стежка була широка, зручна, ніби спеціально створена, щоб по ній їздити верхи.
— І хто це тут протоптав парадну стежку? — поцікавився Олег.
— Хто ж як не олені, — відповів Чижов.
_ Звичайно, олені, — підтвердив Єменка. — В них тут свої постійні стежки-спуски. Олені ходять по них між горами до води й на свіжі пасовиська. Не знаю тільки, куди ця стежка нас виведе. Он там удалині височать скелі, між ними є вузька ущелина — єдиний прохід до Сурунганських гір. Аби тільки його не завалило камінням. Бо скелі тут часом «оживають». Тому їх називають те й «живими».
Олега це явище дуже зацікавило, і він попросив розповісти докладніше про «живі» скелі. Єменка пояснив, що скелі ці дуже вивітрені, і весною, коли тане сніг, з них інколи сповзають цілі брили на дно ущелини.
— А коли ущелина завалена, що тоді? — озвався Шульгін.
— Не знаю. Навколо скрізь майже непролазна тайга й болота. Довелося б тоді шукати звіриних лазів, продиратися крізь хащі. Але навіщо загадувати наперед? Приїдемо — побачимо.
Тайга прибралася, ніби на свято. В ній не чути було жодного сумного звуку. Все веселилося, жило, блищало або злітало у височінь, до ясного неба. А небо звелося високо над тайгою, мов прозоре шатро.
В траві не вгавали цвіркуни й коники, видзвонюючи, мов ті ковалики, молоточками па маленьких ковадлах, а птахи ніби змагалися між собою, хто краще співає. Десь недалеко хруснуло сухе гілля і ніби вдарився камінь об камінь. То лось чи олень скрадався лісом і рогами натикався на тверді стовбури беріз. Повітря духмяніло безліччю пахощів — природа змішувала їх так досконало, ніби дбала, щоб людині дихалося легко й приємно, жилося радісно.
За такими думками й почуттями непомітно минув час, і ми, нарешті, під'їхали до «живих» скель. Вони звелися перед нами як висока й недосяжна перепона: вузька ущелина справді була тут єдиним проходом крізь цей кам'яний лабіринт. Єменка виїхав уперед, щоб розвідати дорогу, а ми зупинилися і з тривогою чекали його. Незабаром зоотехнік повернувся з радісною звісткою: дорога хоч і завалена великим камінням, але все ж проїхати можна. Прохід був настільки вузький, що нам довелося їхати вервечкою — один за одним.
Попереду їхав Шульгін, за ним Олег, Тамара, а потім, поміж навислими і обвітреними стінами, обережно пробирався мій кінь. Своїми фантастичними формами — розколинами, зсувами і бескеттям — скелі нагадували ілюстрації до книжок про казкові країни і фантастичні землі. Старобор їхав останнім і щось бурчав на собаку, який, мабуть, ліз коням під ноги. Раптом собака прошмигнув біля мене і люто загавкав. Олегів кінь злякано стрибнув убік, і саме в цю мить оглушливо гримнув несподіваний постріл. А за ним — і другий. Олег пронизливо скрикнув, захитався в сідлі і впав з коня.
— Напад! Обережно — бандити!.. — кричав хтось попереду так, що я не впізнав його по голосу.
Удар грому не міг бути для нас більш несподіваним, ніж цей напад. Але тут же я побачив, що таке готовність і самовладання тайгових мисливців.
З неймовірною швидкістю вони познімали рушниці з плечей, натягли поводи й почали стріляти. Стріляли туди, куди, несамовито гавкаючи, рвалися собаки. Ліва сторона ущелини була особливо порізана розколинами, і там, напевне, засіли напасники. Поки сибіряки стріляли, я скочив з коня і поспішив до геолога, над яким схилилася Тамара. Олег лежав непритомний, з пораненої голови стікала кров. На очах у Тамари бриніли сльози, дівчина ледве стримувала ридання. Вона обережно підвела хлопцеві голову, і я помітив, що в Олега вухо залите кров'ю, від якої злиплося волосся на голові.
— Він живий… скажіть мені, живий?.. — допитувалася Тамара.
— Будемо сподіватися, — відповів я сухо, але сам був майже певен, що всі надії марні.
Стрілянина тим часом не вщухала, собаки, люто гавкаючи, дерлися на скелі, а коні, наші чудові коники, стояли мов укопані. Стригли тільки вухами та часом іржали. Ця витримка врятувала нас від ще більшого нещастя, — адже сполохані коні могли б розтоптати в цьому вузькому жолобі і Олега, і Тамару, й мене самого.
Коли стрілянина стихла, всі кинулися до нас, навперебій розпитуючи, що з Олегом. Чижов і Єменка підвели геолога, оглянули рану на голові, яка безсило звисала мені на руки. Невже справді мертвий?
Я згадав, що від хвилювання забув пощупати пульс у геолога.
— Живий!
Ритмічні удари крові відчувалися цілком виразно, отже, поранений тільки втратив свідомість. Ми перенесли його на рівне місце, розстебнули куртку, сорочку і почали обережно приводити хлопця до свідомості. Коли Чижов бинтував рану, Олег глибоко зітхнув, скривився й розплющив очі — напевне, йому заболіло.