Заручені
Шрифт:
— Я схильний думати,— мовив граф Аттіліо,— що ці справи можуть владнатися. За деякими певними ознаками...
— Не вірте, синьйоре граф, не вірте,— урвав його подеста.— Я тут, у цій глухомані, маю змогу знати всі обставини, бо синьйор кастеллан, іспанець, котрий через свою добрість ставиться до мене прихильно і, як син одного улюбленця графа-герцога, чудово поінформований про все...
— А я кажу вам, що мені щодень доводиться розмовляти в Мілані з цілим рядом осіб, і я знаю з надійних джерел, що папа, дуже зацікавлений у справі миру, виступив з пропозиціями... [43]
43
У той час папський престол займав Урбан VIII (1623—1644), який зовсім не прагнув до миру; підтримуючи
— Так і повинно бути, такий уже порядок; його святість виконує свій обов'язок; папа завжди повинен старатися, щоб християнські правителі жили в мирі. Але у графа-герцога своя політика, і...
— І, і... і звідки вам знати, синьйоре мій, що в дану мить думає імператор? Чи ви гадаєте, що на світі нічого більше немає, крім вашої Мантуї? Справ, про які доводиться думати, дуже багато, синьйоре мій! Чи ви знаєте, скажімо, до якої міри імператор може в даний час покладатися на цього свого князя Вальдістано, чи Валлістаї, чи як там ще його звуть, і...
— Справжнє його ім'я,— ще раз втрутився подеста,— німецькою мовою Вальєнстейно [44] , я сам чув, так не раз називав його наш синьйор кастеллан, іспанець. Проте будьте певні, що...
— Ви збираєтесь мене вчити? — урвав його граф, але дон Родріго підморгнув йому, натякаючи, щоб він задля нього, Родріго, перестав суперечити. Граф замовк, а подеста, як ото знятий з мілини корабель, дав хід своєму красномовству й помчав на всіх вітрилах.— Вальєнстейно мене непокоїть мало, бо граф-герцог бачить геть усе, і якщо Вальєнстейно забагнеться комизитися, то він зуміє скерувати його на вірний шлях — не добром, то силою. Він, повторюю, бачить усе, й руки в нього довгі. І якщо вже він, як справжній політик,— а він ним і є! — поставив собі за мету (і правильно!) не дати синьйорові герцогу Неверському пустити корені в Мантуї, то, отже, цьому не бути; і синьйор кардинал ді Річилью тільки марно штрикає шпагою воду. Мені просто смішно, як цей любий синьйор кардинал збирається помірятися силами з самим графом-герцогом, із самим Оліваресом! Ото вже, воістину, хотілось би мені воскреснути десь так років через двісті, щоб послухати, що скажуть нащадки про це безглузде домагання. Тут самих тільки заздрощів мало,— тут потрібна голова, а таких голів, як голова графа-герцога, в цілому світі лише одна-однісінька. Граф-герцог, синьйори мої...— вів далі подеста, немов несучись на крилах ходового вітру і сам дещо дивуючись із того, що ніде не зустрічає жодного підводного каменя,— граф-герцог — старий лис (хай буде мені дозволено так висловитися при всій моїй повазі до нього!), котрий зіб'є зі сліду будь-кого, і якщо він цілиться праворуч, то можна бути певному, що влучить ліворуч. Звідси й виходить, що ніхто й ніколи не міг похвалитися, буцімто знає його наміри, і навіть ті, кому належить дбати про їхнє виконання, хто складає депеші, нічого в них не тямлять. Я можу говорити з деяким знанням справи, бо добрий синьйор кастеллан удостоює мене своєю бесідою і в певній мірі довіряє мені... А граф-герцог, навпаки, докладно знає про все, що вариться в казанах інших дворів. І варто комусь із цих великих політиків (а треба признатися, серед них є й вельми спритні) задумати якийсь хід, як, дивись, граф-герцог уже й розгадав його за допомогою свого розуму та потаємних зв'язків, які в нього є всюди. А цей бідолаха, кардинал Річилью, спробує тут, нюхне там, пріє, вибивається із сили. І що ж? Тільки-но умудрився він зробити підкоп, як у графа-герцога вже готовий зустрічний.
44
Спотворене на італійський манір ім'я німецького імперського полководця Альбрехта Валленштейна (1583—1634), який сформував під час Тридцятирічної війни велику найману армію ландскнехтів, що використовувалася для придушення антифеодальних виступів та визвольного руху.
Одному небу відомо, коли подеста зібрався б врешті пристати до берега, якби дон Родріго, до того ж під'юджуваний гримасами свого кузена, не здогадався, ніби через раптове натхнення, звернутися до слуги з наказом принести особливу пляшечку.
— Синьйоре подеста і шановні мої синьйори,— вирік він,— пропоную випити за здоров'я графа-герцога, а ви потім скажете, чи гідне такої особи моє вино.
Подеста відповів уклоном, який виказував почуття глибокої вдячності, бо все, що робилось або мовилось
— Хай живе тисячу літ дон Гаспаро Гусман, граф Оліварес, герцог Сан-Лукар, великий привато короля дона Філіппа Великого, нашого володаря! — вигукнув він, піднімаючи склянку.
Словом «привато», якщо хто не знає цього, за тих часів було заведено називати королевого улюбленця.
— Хай живе тисячу літ! — підхопили всі.
— Налийте падре,— сказав дон Родріго.
— Пробачте,— відказав чернець,— я вже й так учинив недозволене і не хотів би...
— Як це?! — сказав дон Родріго.— Йдеться про тост за здоров'я графа-герцога. Невже ви хочете, щоб вас почали вважати прибічником наварців?
Так тоді насмішкувато називали французів, оскільки Генріх IV поклав початок правлінню у Франції наваррських королів.
У відповідь на такий виклик довелося випити. Потім усі співтрапезники почали навперебій вихваляти вино, за винятком доктора, котрий, підвівши голову, вп'явся очима в одну точку й багатозначно стис губи, висловлюючи цим куди більше, ніж міг би мовити словами.
— А що скажете ви, докторе? — спитав дон Родріго.
Витягши із склянки свого червоного носа, який вилискував дужче, ніж склянка, доктор відповів, урочисто карбуючи кожен склад:
— Я кажу, оголошую й констатую, що це вино — Оліварес серед вин: censui, et in eam ivi sententiam [45] , що схожого напою годі знайти в жодному з двадцяти двох царств нашого повелителя короля, хай береже його бог; і, констатуючи, оголошую, що обіди найславнішого синьйора дона Родріго залишають далеко позаду бенкети Геліогабала [46] та що голод навіки видалено й вигнано з цього палацу, осідку й царства пишноти.
— Добре сказано! Правильно визначено! — в один голос закричали співтрапезники, але слово «голод», ненароком зронене доктором, відразу спрямувало загальну думку на цю сумну тему, і всі заговорили про голод. Тут усі були згодні, принаймні в основному, однак шуму було, мабуть, більше, ніж коли б виникло розходження думок. Усі говорили разом.
45
Я покуштував і дійшов тієї думки ( латин.).
46
Римський імператор (218—222), відомий своїм деспотизмом та розбещеністю.
— Голоду немає,— переконував один,— винуваті скупники.
— І булочники,— додавав другий,— вони все ховають і ховають зерно. Вішати їх!
— Саме так — вішати, без усякої пощади.
— Влаштувати б їм добрий суд! — кричав подеста.
— Який там суд! — Іще голосніше кричав граф Аттіліо.— Тут розправа коротка — взяти чоловік трьох-чотирьох, а то й п'ятьох-шістьох із тих, які, за загальною чуткою, найбагатші та найзажерливіші, і повісити.
— Потрібні приклади, приклади! Без прикладу нічого не зробиш. Віщати їх, вішати! І побачите — зерно посиплеться з усіх боків.
Кому траплялося, переходячи ярмарок, тішитися тією гармонією, яку створює оркестр вуличних музик, коли в перерві між двома п'єсами кожен настроює свій інструмент, примушуючи його звучати якнайголосніше, щоб самому краще почути його з-посеред інших,— той може скласти собі уявлення про співзвучність цих, з вашого дозволу, висловлювань. А тим часом кожен знай підливав собі знаменитого вина, і похвали йому змішувались, як того й слід було сподіватися, з судженнями доморослих законників, тож найголосніше і найчастіше чулися слова « амброзія» і « вішати їх».
Дон Родріго тим часом поглядав на єдиного чоловіка, який уперто мовчав і тримався спокійно, без найменших ознак нетерпіння чи то поспіху, очевидно, анітрохи не намагаючись нагадати про те, що він усе ж чекає; а втім, було видно, що він не хоче піти геть, не виклавши мети свого візиту. Дон Родріго охоче б спекався його, ухилившись від усякої розмови, проте випровадити капуцина, не давши йому аудієнції, суперечило його правилам. А що уникнути цієї неприємної речі не видавалося можливим, то він вирішив піти їй навстріч і чимскоріше позбутися її. Дон Родріго встав із-за столу, а з ним підвелось усе п'яне товариство, галасуючи й далі. Вибачившись перед гостями, він прибрав поважного вигляду, підійшов до ченця, що підвівся з усіма, і сказав: «Я до ваших послуг»,— а тоді повів його до іншої кімнати.